Суспільно-політичний оглядач «Трибун» продовжує публікувати свідчення мешканців Луганської області, які постраждали внаслідок російського вторгнення. Сьогодні ми розповімо історію місцевого жителя з Рубіжного Іллі (ім'я змінено), який майже місяць знаходився в окупованій частині міста.
Розповідь ведеться від імені героя
«Це потрібно тільки для психологічного тиску…»
Насправді я вже трошки забув, як виглядало життя до повномасштабної війни, але, наскільки я пам'ятаю, 23 лютого для мене був звичайним днем. Єдине, що запам'яталось, – так це те, що вже збирався за декілька днів їхати до Харкова захищати практику. Тоді я ще вчився на 4 курсі та з січня по лютий практикувався у Рубіжанській прокуратурі. Був ще один момент в цей день: перед тим, як лягати спати, я побачив у чаті своєї університетської групи повідомлення від одногрупника з приводу пересування колон російської військової техніки вздовж нашого кордону. Моєю відповіддю було щось на кшталт «та вони цю техніку вже майже рік ганяють туди сюди і це потрібно просто для психологічного тиску».Тобто тоді я навіть припустити не міг, що вони вирішать почати повномасштабну війну проти нас.
Ранок 24-го
Прокинувся від того, що до моєї кімнати зайшла мама і сказала, що нас бомблять. Я тільки-но встав, і можна сказати, що емоцій майже не було. Все стало зрозумілим тільки коли увімкнув телефон і відкрив месенджери. Ми цілий день провели за гаджетами, переглядаючи новини з Телеграм-каналів і переписуючись з друзями та знайомими по всій Україні.
Страху не було
Я не виїжджав з області у 2014 році, тому вирішив залишитись у цей раз також. Тоді усі бойові дії були за межами міста або на його околицях. Перший тиждень війни запам’ятався тільки великими чергами в магазинах, на заправках та біля банкоматів. Люди метушились, але це не було схоже на паніку. Про те, що щось не так, нагадували тільки порожні вулиці після 16:00. Мешканці міста ховались по своїх домівках і просто переглядали новини. Кожне ЗМІ розповідало про «2-3 тижні», «мирні перемовини», «можливу допомогу Заходу» і таке інше. Була віра в те, що здоровий глузд переможе і це скінчиться так само швидко і раптово, як і почалось. Але те, що відбулося далі… Такого я навіть у найжахливішому сні не міг побачити.
«Вони» - орда!
Перші «прильоти» у місто, на мою пам'ять, були 5-го або 6-го березня. Це були влучання у приватний сектор в районі РКТК. Після цього кількість та інтенсивність обстрілів міста тільки збільшувалась. Здавалося, що противник припиняє їх тільки щоб поїсти та поспати. Приблизно 9-го березня вони поцілили у підстанцію, яка постачала електроенергію до міста. Ось так з 9-го березня у Рубіжному не було ані світла, ані води. Підрозділ, що захищав 7 мікрорайон, протримався ще орієнтовно тиждень.
15-16 березня українські захисники були вимушені відійти. А далі прийшли «вони»… Замизкані, смердючі, беззубі, з червоними пов’язками, різнокольоровими берцями та касками, як з музею. Здавалося, що це просто юнаки, які і справді «заблукали». Одне тільки було явним. «Вони» – орда! Їх було дуже багато, стільки, що навіть і захочеш – не перерахуєш. Колона за колоною, без супроводу техніки, з великими напівпорожніми рюкзаками і мішками, ця хмара йшла у глибину мого рідного спального району.
«Свої порядки»
Не минуло й доби, як орки почали налагоджувати «свій порядок» на захоплених територіях. Вони перевіряли документи та заселялись у покинуті квартири, мародерили магазини та патрулювали вулиці. Як я потім вже зрозумів, це були не кадрові військові РФ. Спочатку заходила так звана народна міліція ЛНР, а вже потім, через декілька днів, можна було зустріти саме військових РФ. Їх відрізняли тільки білі пов’язки і місцями краще спорядження та балаклави на обличчах.
За деякий час з’явились і «тік-ток війська». Не знаю, звідки з’явився міф, що кадирівці – страшні і сильні воїни. Як на мене, вони тільки і вміють, що відбирати телефони, знімати відео про «героїчне визволення рубіжан від сатаністів ЗСУ», зламувати двері покинутих квартир та лякати людей непотрібними пострілами з автоматів в асфальт. Що стосується переслідувань проукраїнських громадян, то такі факти мені невідомі. Дехто з друзів і знайомих розповідали поодинокі історії, але це все одно не ті джерела, яким би я міг повірити на слово. Ми бачили тільки як декілька разів у невідомому напрямку кадирівці ведуть дві-три цивільні особи.
«Первісно-общинний лад»
Цілий місяць ми жили під окупацією. Хоча тут правильніше буде сказати – виживали. Такі поняття, як магазин, світло і вода були відсутні вже з середини березня. А на початку квітня ще й газогін пошкодили. Доводилось під звуки «відльотів і прильотів» готувати їжу на багатті. Прокидались ми під звуки війни рано вранці, приблизно о п’ятій-шостій годині. Не тому що в нас здоровий режим, а тому, що замість будильника у нас були постріли з мінометів та артилерії. Декілька разів вскакували від гуркіту низько пролітаючих літаків. Я з родиною одразу біг у коридор, бо невідомо було, на що очікувати. Коли хоч трохи ставало тихіше, ми снідали.
На щастя, провізії нам вистачало. На початку війни ми закупили достатньо різних напівфабрикатів, круп, макаронів. Крім цього, у нас залишився неабиякий запас консервів. Пізніше знайомі віддали 25 кг борошна, що дуже рятувало нашу родину. З нього ми пекли коржики замість хліба.
Головним завданням кожного дня було знайти воду. Спочатку можна було натопити снігу, пропустити через тканину, як через фільтр, отриману воду прокип’ятити і вже потім використовувати у своїх потребах. Після потепління, коли снігу на землі вже не залишилось, доводилось під канонаду ходити неподалік у гаражний кооператив до колонки, де можна було набрати води. Це було теж непросто, бо черга, здавалося, не рухалась годинами. Та й механізм колонки не завжди витримував такої щоденної напруги, ламався. Доводилось чекати день або два, поки полагодять. Після того, як поповнювали запаси води, повертались додому обідати. Потім зазвичай кожен займав себе чим міг: хтось читав книгу, хтось слухав радіо. Вечеряли о 17:00. На той час ще дуже рано темніло, а нам треба було економити свічки, бо невідомо, наскільки це могло затягнутися. Після вечері майже одразу йшли спати. І так кожен день. Одним словом первісно-общинний лад.
Смак рідного степового піску
Вирішили виїжджати вже в 10-х числах квітня. Каталізатором нашого виїзду стала «новина» про те, що на Донбасі можлива масштабна битва і ми зрозуміли, що психологічно та і фізичнонавряд чи зможемо ще раз пережити бій за місто. Зв'язок та інтернет на окупованих територіях було знайти надзвичайно важко, але навіть коли його вдавалось зловити, то він був дуже поганий. Тому зв'язатися з кимось було дуже проблематично, вже не кажучи про перевірку інформації. Довелося їхати на броньованих машинах піхоти так званих «ленеерів». Кожний зібрав по рюкзаку і дорожній валізі.
Везли нас до Нової Астрахані. Можна сказати, що це вкрай авантюрна подорож. Крім того, що ви їдете в смердючій вантажівці, в якій з кожної щілини в лице летить купа пилу, засипаючи ніс, очі, потрапляючи до рота, так ще й машини не позначені, як евакуаційні. В любий момент тебе можуть накрити вогнем свої ж, бо вони навіть не знають, що в цих вантажівках їдуть цивільні. Ти їдеш, а кожна хвилина відчувається як година.Тряска, холодний кузов та пил. Смак рідного степового піску нагадує тобі про безтурботне грайливе дитинство у пісочниці на дитячому майданчику, а маленькі замизкані віконечка на прощання показують безкраї поля і ліси Луганщини.
Зупинка «Нова Астрахань»
Безкінечна поїздка закінчилась у Новій Астрахані. Досі бачу перед очима цю картину: ЯндексТаксі їздить по селищу, купа броньованої техніки на узбіччях, яку оточують галасливі окупанти, натовпи переляканих людей. Ми вирішили їхати до Старобільська, бо дізнались від знайомих, що звідти є шанс потрапити на підконтрольну територію. Добирались попуткою. Час продовжував рухатись, наче в slowmo. Вікна автомобіля дають тобі насолодитись красою рідного краю, яку порушують безкінечні колони артилерійської техніки окупанта, що їдуть у бік Рубіжного.
Зупинка «Старобільськ»
По приїзду в Старобільськ нас розмістили у школі. Одразу відчуваєш біль і сум. В класах та спортивних залах, де ще 2 місяці тому навчались місцеві школярі, на побитих карематах сидять сотні, таких як і ми, вимушених переселенців – сотні поламаних доль. Усі люди були поділені на три табори: хтось їде до родичів в країну агресора, хтось, кому нікуди їхати, потихеньку збирає свої пожитки на автобус до Луганська, а зовсім невеличка купка тишком-нишком обговорює ціни і перевізників, які везуть на підконтрольну. Хочу подякувати старобільчанам, що знайшли змогу і ресурси в таких умовах надати кров та нагодувати усіх потребуючих. Окупанти, можна сказати, нічим не допомогли, а тільки допитували деяких чоловіків та розповідали про героїчне «асвабаждєніє». Ідеш по місту, а в кишені «тримаєш дулю». Тебе змусили це робити на своїй рідній землі.
Довгоочікувана втеча
Покинули Старобільськ наступного ранку після того, як туди приїхали. Нам казково пощастило виїхати звідти, тому що всі перевізники брали пасажирів тільки по запису, а у нас не було можливості записатися. Деякі люди чекали тижнями, щоб поїхати. У нас було відчуття, що стільки часу вже немає. І не дарма. Ми пішли з самого ранку на автостанцію і намагалися домовлятися з водіями, щоб нас взяли хоча б стоячи.
Нам посміхнулася удача. Закинувши багаж, ми почали поїздку. На наступній зупинці виявилось, що три пасажири не прийшли, тому далі їхали в комфорті, сидячи. Дорога була складною: чисельні блокпости росіян, на яких перевіряють паспорти, місце реєстрації, приписні свідоцтва; зміни маршрутів, бо були знищені мости, та страх, що щось може піти не так. Неможливо передати, якою була радість, коли ми побачили жовто-блакитний бетон на блокпостах. Одразу було відчуття, що ти вдома, в безпеці. До тебе ставляться як до людини. Ніхто не штудіює твої документи, а тільки бажає «щасливої дороги».
Мирне Дніпро
До Дніпра ми прибули пізно увечері. Нас прихистили в аквапарку, де можна було жити не більше трьох діб. Батьки вже починали шукати квартиру для винаймання, але нам пощастило більше. Керівництво з роботи тата і мами дізналось, що ми виїхали до Дніпра і одразу запропонувало роботу в Київській області та обіцяло допомогти з квартирою. Наступного дня ми вже їхали у Київ.
Тільки в підручниках або в кіно
Вже після прибуття до Києва нам розказали, що наступні рейси перевізників зі Старобільска обстріляли і не пустили на підконтрольну Україні територію. Тоді ми не пожалкували, що не стали чекати запису. Крім цього, була інформація, що багато кого обшукували на предмет заборонених речей та пристроїв запису, а деякого навіть роздягали. Можна сказати, що це чудо, що нам вдалося вивезти два ноутбуки, планшет, флешки, а ще й документи з моєї прокурорської практики. У Київській області ми жили до червня. Потім батькам запропонували більш вигідні умови і ми переїхали.
Зараз живемо в Дніпровській області. Батьки працюють, а я успішно продовжую навчання у магістратурі в тому ж навчальному закладі. Тут вже звичними стали повітряні тривоги, є «прильоти», і так само іноді чуєш звуки війни. Погана звичка, але ми вже звикли так жити. Все одно це безпечніше, ніж жити на окупованій території. В місті, де ми перебуваємо, дуже багато переселенців з Луганщини та Донеччини. Ми всі віримо в нашу перемогу, віримо, що зможемо повернутись додому і відбудувати наші рідні міста, віримо в європейське майбутнє України та в те, що наші нащадки побачать блокпости тільки в підручниках історії або в кіно.
Автор: Ігор Волошин
