Лізу Алчевську з промислового містечка на Луганщині спіткала війна, коли їй було 9 років. Окупація рідного міста, російська пропаганда та оточення з протилежними їй позиціями не вплинули на думки дівчинки. Закінчивши школу в Алчевську та вступивши до київського університету з мріями про мирне небо, вона вдруге зустріла війну. Зараз Ліза волонтерить, допомагає армії України та читає лекції про схід. Її мета – розповісти про свою домівку.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН Ліза Алчевська розповіла про те, як це – мати проукраїнську позицію, перебуваючи в окупації. А також про переїзд до Києва, зруйновані плани та волонтерство.
– Ви із Алчевська, який окупований вже 10 років. Розкажіть, як почалася війна у вашому житті та як ви сприймали ці події, будучи дитиною?
– Мені було 9 років, коли почалася війна у 2014 році, тому я погано пам’ятаю події тієї весни. Згадую те, що у моїй школі відмінили навчання. Я закінчувала 4 клас та для мене це була доволі травматична подія, бо випускного з молодшої школи я чекала довго. У вересні, прийшовши до школи та вступивши до 5 класу, нам сказали, що навчання буде відбуватися російською мовою. Це був переломний момент, адже до того всі уроки у нас проводилися українською. І тоді навіть я, дитина, зрозуміла, що щось не так. Але не скажу, що я точно розуміла, що змінилася влада та моє місто окуповане. З роками я дорослішала та збирала цей пазл воєдино.
– Як це – мати проукраїнську позицію, перебуваючи в окупації? Як сталося, що на вас не вплинула російська пропаганда?
– Не можу пояснити, чому я дотримувалася своєї позиції. Часом бувало важко, бо інформаційний простір в окупації дуже спаплюжений. Це було пропагандистське телебачення для старшого покоління та соціальні мережі для молоді. Наприклад “Однокласники” та “Вконтакте”. Також в оточенні у мене були й проросійські люди, але я трималася за “своїх”, – які мали таку ж позицію, що й у мене. Тоді всі діти розуміли, що нікому не можна довіряти, обговорювати політику та широко висловлювати свої думки на цю тему. Звісно, ми обговорювали це зі своїми однодумцями, але й те було небезпечно. Тому що в окупації люди, яким ти довіряєш, можуть тебе й “злити” та розповісти про твою позицію, за яку могли покарати.
– А чи багато у вас було однодумців?
– Важко сказати. Вони були, але скільки, я не можу сказати точно, адже свої думки майже ніхто не висловлював. Бо кожен просто боявся за своє життя.
– Що для вас означає Алчевськ та яким ви його запам’ятали у крайній раз, коли виїжджали з міста?
– Скільки б разів я не переїжджала, то завжди пам’ятаю своє коріння на Луганщині. Коли я жила в Алчевську, то відверто його недолюблювала. А саме через те, що з ним зробили окупанти. Тоді це був жах, а зараз ще гірше. За містом не доглядають, багато пам’яток потрібно реставрувати. Але не знаю, чи можливо це зробити, бо їх стан дуже гіркий. У нас був театр Металургів, який, на мою думку, є одним з найгарніших місць в Алчевську. Після Другої світової війни його будували німецькі полонені, тому стиль наближений до європейського, що чудово доповнювало архітектуру міста. Але вже багато років театр покинутий та навіть проходити повз доволі небезпечно, бо є ризик обвалу. Взагалі Алчевськ у мене більше асоціюється із природою. У нас гарні степи та ліси, Ісаковське водосховище за містом, парки, таємничі балки та багато іншого, що я дуже люблю.
– Чому ви прийняли рішення виїхати?
– Я вступила до університету та виїхала з окупації у серпні 2021 року. За кілька місяців до вторгнення було все більше новин про наближення нової фази війни. Я думала, якщо вона й почнеться, то десь на сході, але я помилялася.
– Як це - виїхати, тікаючи від війни та окупації до мирного Києва, де вас вдруге наздоганяє вторгнення?
– Це було образливо. Я виїхала з окупованого Алчевська на вільну територію України. Нарешті мені це вдалося. Це була моя мрія. Я думала, що тепер розпочнеться моє тихе, мирне життя. Так я прожила 3 місяці… А коли сталося повномасштабне 24 лютого 2022 року, були думки, що війна просто за мною біжить та від неї тепер ніде не сховатися. Якщо раніше у 2014 році ми могли виїхати із областей, у яких велися бойові дії, то зараз такої можливості немає. Війна заполонила всю Україну.
– Розкажіть, як почався ваш шлях у волонтерстві?
– З початком повномасштабного я не волонтерила. Тоді виїхала на Хмельниччину, та вже у червні повернулася до Києва. Було відчуття провини за те, що я ніяк не допомагаю країні. Дізналася про організацію “Сміливі відновлювати” і доєдналася до них. Разом ми розбирали завали на деокуповаій Київщині, збиралися разом та допомагали як могли. Це мене витягувало з поганих думок на той час та тримало “на плаву”. Також мені близька історія тих людей, які втратили домівку. Хоч я не втратила її фізично, але втратила морально.
Згодом я пішла з команди, бо сильно вигоріла. Почала плести сітки та шукати себе, місце, де б змогла допомагати. Раптом побачила, що мій знайомий кинув клич в інстаграмі про допомогу у зборах. Йому були потрібні люди, які б змогли закривати невеликі банки. Було страшно, але я спробувала та зібрала 50 тисяч. Тоді зрозуміла, що можу бути корисна саме у цьому напрямку.
– Ви згадали, що розбирали завали на Київщині. А який момент вам здається найемоційнішим?
– Я не бачила чогось страшного там. Тобто ми не витягували людей чи тварин з-під завалів. Але коли ти дістаєш якусь матеріальну річ та бачиш, що її власнику вона дуже цінна морально, то це розриває серце навпіл.
– Чи складно зараз закривати збори?
– Коли я починала – це не було дуже важко. Але з часом з кожним збором ставало все важче. Зараз разом з моєю подругою ми не можемо швидко закрити банку у 100 тисяч. На це знадобиться багато часу. Тому у нас є невеличка команда, кожен із якої відкриває свої збори для однієї цілі. Таким чином ми рухаємося, що значно полегшує та прискорює роботу.
Зараз ми все частіше тестуємо нові креативи. Знаєте, раніше було популярно писати людям факти про них. Зараз ми спробували робити те ж, але за донат. Все нове – добре забуте старе, як то кажуть.
– Також ви проводите лекції про схід. Для кого вони?
– Ми створили таке ком’юніті однодумців. Переважно це мешканці сходу, які приїхали до Києва. Вони також хочуть бути почутими та послухати своїх земляків. У нас мета – залучати людей, які не знають про схід. Хочется розповісти їм, чому для нас такий важливий цей клаптик землі та що він за собою несе. Лекції повністю благодійні.
– А чи є у вас справа для душі? Як ви відволікаєтеся?
– Так, зараз у мене з’явилося нове заняття – йога. Вона гарно розвантажує та очищає думки. Люблю скрипку також. Це моє дитяче хобі, яке я відновлюю наразі.
– Про що ви мрієте?
– Звісно, я мрію про те, що ми деокупуємо усі наші території. Хочу, щоб в Україні не було російських наративів та про мій дім не було жодних непорозумінь. А також мрію про те, щоб суспільство прийняло та не засуджувало людей, які й досі змушені перебувати на окупованих територіях, але вірять в Україну.
Читайте також: "Хочу, щоб всі розуміли, що людина з інвалідністю – сталева". Кадіївчанин Микита Горняк про війну та мотивацію
