14 березня в ефірі угорського телеканалу “ATV” відбулася прем’єра документального фільму «Пункт незламності — Бахмут». Режисером стрічки виступив журналіст та волонтер з Краматорська Олександр Качура. В інтерв’ю журналіcту “Трибуну” він розповів про зйомки під обстрілами, настрої мешканців міста та написання сценарію до фільму.
Розкажи, про що фільм «Пункт незламності — Бахмут»?
Цей фільм про місто, якого практично більше немає, про місто, де щодня гинуть десятки людей. Про кордон, який росіяни не можуть перетнути багато місяців, про символ нашої незламності. Тому він має таку назву.
Я вирішив назвати фільм співзвучно із Пунктами Незламності. Тільки у цих пунктах насправді немає інтернету та генератори працюють через раз. Загалом суцільний піар, а насправді звичайні пункти обігріву. А ось Бахмут – це справжній Пункт Незламності.
Фільм показує все, що я бачив на власні очі: людей та їх розповіді про те, як вони виживають та чому вирішили залишитися, про смерть їх рідних та близьких. Військові розповідали про трофеї та бої. Там багато унікальних кадрів про те, що саме відбувалося в Бахмуті.
На жаль, у тому, що люди залишилися в місті, винні вони самі. Деякі чекали на "руський мір" інші не хотіли залишати свої будинки. Вже зараз вони не проти виїхати з Бахмуту, але навіть волонтери не знають, як евакуювати людей.
Ти спочатку планував, що зніматимеш фільм чи вже після поїздки до Бахмуту і знятих кадрів народилася ідея змонтувати стрічку?
Ідея зняти документальний фільм була у мене давно, але я дуже довго думав про що він має бути. В Бахмуті я бував сам, у якості волонтера, чи як фіксер, супроводжуючи журналістів. Паралельно знімав усе, що відбувалося навколо. Наприкінці листопада я повіз туди групу журналістів. Разом з ними ми пробули в Бахмуті чотири дні. За цей час ми повністю побачили життя цього міста. Я зрозумів, що у мене є про що розповісти людям і так з'явився фільм.
Скільки днів охоплюють події фільму?
Основна частина - це ті чотири дні, але щоб зробити підзйомки ми також їздили до Бахмуту у грудні, були й кадри зроблені раніше. Загалом я приблизно разів 20 був у місті під час повномасштабного вторгнення.
Яким ти побачив місто?
Я побачив зруйноване місто з битим склом під ногами та палаючими будинками. Бачив людей, які як привиди ходять напівпорожнім містом. Буває проходиш вулицею - вирви немає, повертаєшся через дві години - вона вже є.
Ми знімали як люди живуть у підвалі. Вони і сплять там, і готують їсти, там миються, там же ходять у туалет. Під обстрілами носять воду, яку привозять. В місті немає ліків, інтернету, мобільного зв'язку, робочих банкоматів, транспорту. Продукти, щоправда, привозять волонтери. Відчуття ніби ти потрапив на безлюдний острів, який щодня обстрілюють.
Багато людей казали, що їм їхати нікуди чи завзято відмовлялися, говорячи, що "це наша земля". Деякі розповідали, що їхали і повернулися, бо не змогли знайти нормальне, на їхню думку, житло в інших областях України. Є люди, які не можуть покинути родичів чи домашніх тварин. Зустрічав я і ждунів-маргіналів, які не бачать небезпеки в "руському мірі", кажуть, що боятися їм нічого і "братські" кулі їх не зачеплять. На жаль, таких людей багато.
Як живуть в тих умовах військові?
Воїни мешкають на військових базах, покинутих квартирах або у бліндажах в окопах. Але тут інший випадок – у них є спорядження, зброя та захист.
Для військових навіть обладнано шпиталь, але там не дозволили багато знімати. Та я й сам не хотів плутатися під ногами, розумів, що для мене це лише зйомка, а для когось - ціле життя.
Було таке, що ми до лікарні тягли бабусю, якій було погано. Вона падала, її піднімали, опративно надавали допомогу. Здавалося б, кадр вийшов крутим для фільму, але я розумів, що треба було надавати першу допомогу, а не знімати.
Скільки зайняв монтаж та робота над фільмом?
Монтажем займалися вже фахівці телеканалу з Угорщини, зайняло це близько тижня, ще близько тижня я писав сценарій до фільму, і 4 дні моя колега Ільдіко Епер'єші робила переклад на угорську і записувала закадровий голос.
Чому вирішили показати фільм саме в Угорщині?
У них там немає подібного контенту, дуже мало каналів цікавляться подіями в Україні. Вони бачать лише російську пропаганду. Під час великої війни я працюю з іноземними журналістами і за цей час я не бачив жодного угорського кореспондента. Мені хотілося, щоб люди там нарешті побачили, що відбувається насправді. Тому я віддав свій фільм єдиному опозиційному телеканалу, щоб хоча б якось пробити цей інформаційний вакуум.
Моя коллега та співавторка книг «Шмаття війни. Донбас», та «Шмаття війни. Крим» Ілдіко Епер'єсі підтримала мою ідею, вона зробила переклад сценарію, записала закадровий голос, ціла команда телеканалу ATV працювала з монтажем, звуком, графікою. І я дуже дякую їм за це. Я дякую всім, хто не боїться в Угорщині писати правду про війну в Україні
Чи буде версія для України?
Скоріш за все, версії для України не буде. Це закордонний фільм, адресований безпосередньо угорцям. До речі, з Ілдіко ми познайомилися під час престуру у 2018 році, більше угорські журналісти на Донбас не приїжджали. Не бачив я їх і після повномасштабного вторгнення. Тому цим фільм я хочу, а насамперед достукатися до мешканців Угорщини.
Чи планується показ фільму в інших країнах?
Це вже залежить від політики телеканалу, що його випустив. Вони мають усі права на фільм. Але якщо інші країни зацікавляться ним, я буду тільки радий. Я думаю це можливо.
Для людей, які живуть в інших країнах світу, війна в Україні - це конфлікт з телевізору. Що ці люди повинні відчути коли подивляться фільм?
Хотілося б, щоб вони поринули в цю картину і відчули, що вони знаходяться не у своїх комфортних містах, а на краю вулиці Ювілейна, у місті Бахмут, і твій дім розносить прямим наведенням танк, біля тебе сипляться снаряди, а з іншого боку вулиці чутно як працює кулемет. Снаряд потрапляє до балкону, починає горіти будинок. А люди в цей час йдуть за гуманітарною допомогою, щоб хоча б з голоду не померти в найближчі кілька днів. Ось реальні кадри для тих, хто хоче побачити, що таке війна.
Чого тебе навчили зйомки документального фільму?
Насамперед- цінувати те, що маєш. Бо коли приїжджаєш з Бахмуту, розумієш, що всі твої проблеми – фігня. Ти приїжджаєш у відносно спокійну Дружківку чи Краматорськ, де працюють кафе, де є світло, вода, інтернет. Так, тут прилітають ракети, але ти маєш більш-менш комфортні умови.
Я зрозумів, що з усього відзнятого вийде гарний фільм після того, як я побачив напис на стіні: «У нас все буде добре». Це графіті завершує мій фільм. Це було після того, як ми зробили інтерв'ю з чоловіком, який розповів, що війна не вічна, життя продовжується і ми у будь-якому випадку виживемо. Він сказав це, сів на велосипед і під обстрілом поїхав до себе додому. Попереду обстріл, а він спокійно їде туди. Тоді я спробував знайти укриття і побачив цей напис на стіні.
