Наприкінці лютого 2014 року Збройні сили Російської Федерації здійснили фактичне захоплення території Автономної Республіки Крим та м. Севастополь. Відповідно до ст. 42 Положення про закони і звичаї сухопутної війни до Конвенції про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, територія визнається окупованою, якщо вона дійсно перебуває під владою ворожої армії. Ця Конвенція застосовується у всіх випадках окупації, навіть якщо вона не зустріне жодного збройного опору. Присутність Російської Федерації в Криму було кваліфіковано саме як окупація також у трьох резолюціях Європарламенту, Парламентської асамблеї Ради Європи та Парламентської асамблеї ОБСЄ.
Після окупації території АР Крим та м. Севастополь офіційна влада РФ почала реалізовувати політику, спрямовану на переміщення на окуповані території України власного цивільного населення РФ. Процес такого переміщення суттєво змінює демографічну картину на окупованій території.
Ст. 85 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, визнає переміщення частини свого населення на окуповану територію воєнним злочином. Відповідно до Римського Статуту Міжнародного кримінального суду, цей злочин підпадає під його юрисдикцію.
Міжнародне гуманітарне право виходить з позиції, сформульованої, зокрема, в Женевській конвенції: «Окупуюча держава не може депортувати або переміщати частину власного цивільного населення на окуповану нею територію». Статистичні дані свідчать про те, що за роки окупації в Криму та Севастополі відбулися суттєві демографічні зміни. Причому статистичні дані самі по собі вже свідчать про умисне переміщення населення. Наприклад, із січня по грудень 2014 року в Севастополь офіційно прибуло 14 225 осіб, що становить понад 3,5% від офіційної чисельності населення. Для порівняння: приблизна чисельність мігрантів, які прибувають за рік із інших регіонів до Москви, становить 1,48%, Санкт-Петербурга — 1,15%, Ростова-на-Дону — 0,91%.
