Анатолій Старіков народився і виріс у селі Бараниківка Старобільського району на Луганщині. З 2014 по 2019 рік служив прикордонником в зоні АТО. Після початку повномасштабного вторгнення Росії залишився в окупованому селі — щоб допомагати, передавати інформацію, бути поруч із родиною. Невдовзі його заарештували. Рік — в ізоляторах на окупованих територіях і в глибині Росії. Після звільнення — виїзд, возз'єднання з родиною і рішення, яке він прийняв ще 24 лютого 2022 року: служити в українській армії. Про окупацію зсередини, про те, як виживають у полоні, і про те, що дає силу йти далі — в матеріалі видання ТРИБУН.
— Анатолію, розкажіть про себе. Ким ви були до 24 лютого 2022 року? Чим займалися і як складалося ваше життя в Бараниківці?
— Мені 46 років. З 2014 по 2019 рік служив прикордонником в зоні АТО. А до 24 лютого займався сільським господарством: вирощував часник, доглядав худобу, мав свою пасіку і таке інше. Життя в селі було чудове, мирне. Воно мене повністю влаштовувало.
— Бараниківка — це ваше рідне село? Що воно для вас значило?
— Я народився, виріс у Бараниківці і все своє життя прожив там. Були лише деякі винятки — наприклад, служба в армії, коли я залишав своє село.
— Як ви зустріли початок повномасштабного вторгнення? Де були і що відчули в ту мить?
— Повномасштабне вторгнення я зустрів вдома. Це було дуже рано, тому всі спали. Прокинулися, почали збирати речі, збиралися до евакуації.
— Як змінилося село в перші дні після 24 лютого? Що відбувалося навколо?
— Після 24-го багато машин на моїх очах — я живу на в'їзді в село — покидали Бараниківку. З самого ранку і практично до обіду виїжджало дуже багато людей. Протягом, може, тижня чи днів десяти село наче вимерло взагалі. Людей не було видно зовсім. Усі боялися навіть ходити по вулицях.
— Ви залишилися в селі, коли туди зайшли окупанти. Чому прийняли саме таке рішення?
— Поспілкувавшись із своїми колишніми побратимами, вони мене запевнили, що це ненадовго — пару тижнів, максимум місяць. І щоб я залишався вдома і за можливості надавав інформацію Збройним силам України.
— Як поводилися окупанти з місцевими жителями? Що ви бачили на власні очі?
— Як тільки окупанти заїхали на територію села, почалася так звана “фільтрація”. Люди, які зрадили Україну і перейшли на їхній бік, розповідали і здавали всіх, хто мав проукраїнську позицію. Таких забирали. З деякими просто розмовляли і відпускали, а деяких, як-от нашого колишнього голову сільської ради Віталія Зайцева, залишали на певний час. Я особисто бачив — ми з ним разом були на тій “фільтрації” — як він повернувся після допиту. Туди пішов своїми ногами, нормально, а назад вже шкутильгав і з явними ознаками фізичного впливу. На той момент його брат служив у ЗСУ.
— Чи був момент, коли ви зрозуміли, що ситуація стає небезпечною особисто для вас?
— Я це розумів з кожним днем. Фронт віддалявся від нашого будинку, і ми все глибше залишалися в окупації. Я вже розумів, що це надовго і треба щось робити — якось виїжджати.
— Розкажіть про день, коли до вас прийшли з обшуком. Як це відбувалося і в чому вас звинуватили?
— Обшуків у мене було три, які я застав особисто, хоча місцеві жителі розповідали, що по двору часто ходили люди у військовій формі і навіть БТР стояв, коли мене не було вдома. Перший обшук — вночі, десь о десятій-одинадцятій, тоді мене й забрали на фільтрацію. Приїхали з ліхтариками, обходили всю територію будинку, лазили по сараях, погребах, гаражу. Другого разу приїхали двоє військовослужбовців РФ — походили, подивилися і поїхали. Третій раз — вже після замаху на призначеного окупантами голову району, зрадника Віталія Коваленка. Мені сказали, що я підходжу під опис стрільця — і це стало приводом. Хоча справжня причина уваги до мене була інша: я — колишній учасник АТО і всі в селі знали про мою проукраїнську позицію.
— Що ви відчули в ту мить, коли зрозуміли, що вас забирають? Про що подумали в першу чергу?
— Я подумав, що мене не довезуть нікуди. Вивезуть у степ і просто розстріляють. Але я не став чинити опір, щоб не наражати свою сім'ю на небезпеку.
— Чи встигли попрощатися з родиною?
— Практично ні. Майже одразу забрали і повезли. Близьким не повідомили, куди й наскільки мене забирають. Моя дружина писала заяви, подавала оголошення, щоб знайти мене.
— Де вас утримували? Це було одне місце чи вас переводили?
— Спочатку мене відвезли до Краснодона і два місяці тримали в ізоляторі тимчасового тримання. Я був у них головним підозрюваним у замаху на голову районної ради. Вони тримали мене як запасний варіант: якщо не знайдуть справжнього стрільця, стрільцем призначать мене. Але зрештою знайшли справжнього, і мене засудили вже за зовсім іншою статтею. Потім перевели до луганського СІЗО, а далі — до Ростова і Волгограда.
— Якими були умови утримання?
— Два місяці мене тримали одного в камері. Чотири пофарбовані стіни, камера відеоспостереження, дерев'яні нари, матрац, ковдра і подушка. Мене не виводили ні в душ, ні на прогулянку. Весь час сидів у замкненому просторі й неба білого не бачив. На мої запитання, чому не виводять, відповідали, що я на особливому контролі і доступ до моєї камери мають лише співробітники ФСБ або так званого “МГБ” “ЛНР”. Звичайним поліцейським було наказано мене не випускати і взагалі не відкривати камеру.
— Як окупанти поводилися з полоненими? Чи були катування?
— Були. Я особисто чув, як у сусідньому кабінеті — це відбувалося в так званих луганських підвалах СБУ, які вони захопили — катували жінку. Вона сильно кричала і плакала. Було дуже моторошно. Мене особисто били струмом і намагалися душити.
— Вас знімали для їхнього Telegram-каналу. Як це відбувалося і що від вас вимагали?
— Зйомка відбулася перед тим, як мене перевели до луганського СІЗО. Мене привели в кабінет, де вже були їхні журналісти. Спілкувалися хвилин тридцять-сорок. Питали, чому мої колишні колеги-прикордонники не залишилися служити з ними, а почали чинити спротив. Питали про пільги, про мою службу. А відео, яке вони виклали, було змонтоване так, що я нібито розповідаю лише негатив про службу на боці України — зокрема, що на прикордонній смузі була контрабанда. Такі моменти справді були, але вони залишили тільки те, що було вигідно їм, і зробили на цьому великий акцент.
— Як ви тримали себе психологічно? Що допомагало не зламатися?
— Віра в Бога. Я молився кожного дня. І надія на те, що це колись закінчиться. Більше нічого.
— Чи був момент, коли здавалося, що виходу немає?
— Там весь час були такі моменти. Аж поки я не потрапив додому, в мене постійно було відчуття, що це може бути мій останній день. Остання година, хвилина, секунда.
— Як змінився ваш фізичний стан за час полону?
— Я дуже сильно схуд, бо годували погано — на всіх етапах лише пуста перлова каша. І це не змінювалося незалежно від місця: чи Краснодон, чи Луганськ, чи Ростов, чи Волгоград. Кілограмів двадцять скинув за весь час — важив приблизно вісімдесят. Фізично почувався більш-менш, але сильно погіршився зір — думаю, через довге перебування в погано освітленому просторі. Ще один зуб вибили, чи то він розкришився — точно не знаю.
— Чи вдавалося дізнаватися про те, що відбувається зовні — про родину, про війну?
— Про війну — лише після суду, коли мене перевели до камери в Луганську. Там були телевізори, але показували лише російські новини. Я вмію аналітично мислити, тому розумів, що справи в них йдуть не дуже добре. А про родину дізнавався з побачень — дружина з дітьми могла приїжджати раз на місяць.
— Як відбулося ваше звільнення? Що сталося того дня?
— Коли закінчився термін ув'язнення, мене викликали — тоді я й зрозумів, що це той день. Віддали речі і дали кошти на проїзд: рівно на квиток, щоб дістатися додому. Ні копійкою більше. Ще дали прострочений пайок.
— Що відчули в першу мить свободи?
— Я виходив не сам — разом зі мною звільнявся один російський хлопець. Коли ми покидали частину, де видають документи і речі, я запитав його: “Ну що, йдемо на волю?” А він відповів: “Ти будеш на волі тільки тоді, коли виїдеш за межі Росії”. І ці слова виявилися пророчими. Навіть залишивши тюрму, я не відчував себе вільною людиною. Безпеку і волю я відчув лише після того, як ми перетнули кордон і в'їхали на територію країн ЄС.
— Коли і як відбулася зустріч із родиною?
— Після полону, я одразу поїхав, щоб з ними побачитись. Та й зустрічі з родиною я пам'ятаю практично всі. Через два місяці після арешту мене привезли додому — на вилучення патронів, які я не віддав під час обшуків. Саме тоді я дізнався, що сім'я ще вдома і нікуди виїжджати не збирається — сказали, що будуть чекати. Потім були побачення — хоч і година на місяць, але це було таке щастя.
— Чи змінилися ви як людина після цього досвіду?
— Практично ні. Просто став краще розуміти, як мислять окупанти. І чесно кажучи, українці як нація набагато сміливіші і набагато розумніші. Росіяни до такої міри примітивні — у всьому.
— Ви прийняли рішення служити в українській армії після всього пережитого. Коли і чому?
— Я прийняв це рішення ще 24 лютого 2022 року. Знав, що буду брати участь у цій війні. Але мене здали деякі колишні військові, тож не вийшло вивезти сім'ю і організувати те, що планував. Після звільнення і виїзду в Україну — приєднався вже з іншого боку.
— Що для вас зараз означає захищати Україну?
— Захищати Україну зараз — це честь. Треба працювати і не опускати руки. І не менш важливо — донатити на ЗСУ.
— Чи думаєте про повернення в своє село?
— Ні, не думаю. На жаль, там вже немає жодних перспектив. Якщо взяти територію від Старобільська до Чугуєва — там суцільні руїни. Це буде такий закуток, як острів Сахалін — на краю всього. Всі села, всі міста треба буде відновлювати. Залишилися там лише бабусі, дідусі та діти; всі інші виїхали. Та й як жити з тими зрадниками на одному гектарі?
— Яким ви бачите своє майбутнє і майбутнє своєї родини після перемоги?
— Може, хтось із сім'ї захоче повернутися — будинок там лишився, житло є. Якщо ні — кожен із моєї родини і зараз знайде собі рід занять, хто де знаходиться. У всіх все буде добре, це точно. І Україна ще буде процвітати.
— Що б ви сказали людям, які зараз перебувають у полоні або мають рідних у полоні?
— У мене є знайомий, якого я дуже чекаю з полону. Час від часу спілкуюся з його мамою і знаю, як він намагається там себе вести. Морально важко всім без винятку. Але треба знати: у полоні краще не проявлятися, не розказувати їм, що ти патріот. Їх треба просто дурити, прикидатися, що став “хорошим”, але їхніх правил гри не приймати. Це трохи полегшить там життя. Тим, хто чекає — доля всіх полонених залежить тільки від того, що сидить у бункері в Москві. Нам — українцям — терпіння і надії. Ми повернемо кожну свою людину.
Авторка: Софі Край
