Село Нова Астрахань знаходиться за 25 км від Сєвєродонецька, де йдуть запеклі бої між бійцями ЗСУ та російськими окупантами. Населений пункт тимчасово знаходиться під контролем армії РФ. Виїхати звідси безпечним шляхом неможливо. Жителі села постійно живуть в напрузі та очікуванні небезпеки.
Кореспондент «Трибуну» поспілкувався з жителями села, які залишаються там або виїхали з нього минулого тижня, щоб дізнатися як живе українське село в окупації. З міркувань безпеки імена деяких співрозмовників змінені.
«Опять власть меняется!» або про зраду сільського голови
За словами жителів села, сільський голова Нової Астрахані завчасно не зібрав тероборону в селі та власноруч зняв прапори України на будівлі сільради та лікарні. А зараз співпрацює з окупантами: надає інформацію про мешканців села (а потім до них з допитами приходять окупанти), розселяє російських окупантів по хатах.
«Душа болить за наше село. Навіть шансу не дали, щоб його оборонити, хоча б спробувати! А в нас же багато тут чоловіків, які служили в армії. Єременко до 2014 року був в Партії регіонів, після - вже такий проукраїнський став: і Порошенка підтримував, і українською розмовляв. А зараз він як в "Свадьбе в Малиновке" (ред. - радянська музична комедія): "Опять власть меняется!" - так ото й він. Я не здивуюсь, що коли наше село визволять, то він буде говорити, що завжди за Україну був», - каже місцева жителька Анастасія.
Замість лікарні – штаб окупантів
«Вони зайняли нашу лікарню. Звичайно, що вона тепер не працює. Медикаментів немає, лікарів теж. Страшно туди підходити навіть, бо невідомо, що в тих росіян в голові», - каже місцевий житель Олег.
Раніше російські солдати жили в сільраді. Після себе залишили, руїну: потрощили раковини, порізали дивани, побили комп'ютери та залишили по собі купу сміття.
«Кажуть нам: "- Ми погано живемо, а це щоб і ви не краще жили". А ми ж копієчку до копієчки збирали на власні оселі», - розповідає Олег.
Окупанти шукають собі наречених з-поміж місцевих дівчат
«Знаєте, що найжахливіше? Вони собі тут наречених шукають. Кажуть, що дівчата в нас красиві, "хатім ваших нівєст". В мене вся кров похолола. У мене ж двоє дівчат. Одній 13, а другій 17 років», - каже жителька Нової Астрахані Анастасія.
Місцеві мешканці нажахані звірствами російських військових в Бучі.
«Ми ж бачили, що росіяни в Бучі творили. Страшно. Це зараз вони наче ні до кого не лізуть, а що буде завтра або через тиждень? Куди мені своїх дівчат ховати? Як їх відбивати?», - ділиться своїми переживаннями жінка.
Гроші закінчуються, а роботи нема
Зараз у селі працює тільки один продовольчий магазин. Є все необхідне в невеликій кількості. Але людям скоро не буде за що купувати їжу – гроші закінчуються, а роботи немає.
«У селі скоро почнеться гуманітарна катастрофа. У людей закінчується готівка. Тільки гроші на картках, а це треба їхати в Старобільськ аж, та й там не вдається зняти. Наче і товари в магазині є, але купувати за що? Добре, що в нас є запаси: картопля, консервація та всіляке інше, а в інших-то нічого немає. Але ж колись і на картках гроші закінчаться, навіть якщо їх вдасться зняти. А що далі? В нас же тут немає роботи.
В селі працює тільки один продовольчий магазин. Власниця зі Ствробільску товар привозить, але його мало. Для діток нічого немає: ні памперсів, ні сумішей. А до того цей магазин обікрали росіяни. Побили техніку, ті ж самі комп'ютери. Ну нехай вже та їжа - вони ж голодні собаки, а що їм техніка поганого зробила?
Один раз росіяни привезли гуманітарку. Я, чесно кажучи, туди не ходив, не знаю, що вони там привезли.
А наші ж (ред. – українські волонтери) звісно сюди не доїдуть, щоб гуманітарку привезти, про це й мови немає. Хіба їх сюди пропустять? Але багато хто цього не розуміє, кажуть, що нас наша влада кинула. Чомусь не звинувачують тих, через кого це все почалось тільки», - розповідає місцевий житель Олег.
Нова Астрахань: перевалочний пункт чи нова домівка?
Жителі деяких сіл та міст тікають від війни до Нової Астрахані. До масштабного нападу Росії в селі проживало близько 3 тисяч осіб, зараз, за словами місцевих, населення села збільшилось в декілька разів.
Для когось це тимчасовий пункт перебування, щоб відновити сили і їхати далі (на територію України, чи на територію Росії), а для когось – нова домівка.
«В нас до села багато хто поприїжджав: і з Лисичанська, і з Сєвєродонецька, і з Варіарівки, і з Кудряшівки. Хто до родичів, а хто просто куди-небудь, аби туди, де тихіше. Люди з Рубіжного пішки з «кравчучками» в Нову Астрахань йшли. Це десь кілометрів 25. Пішки!
Позаймали пусті хати. А вони ж там без газу. Та взагалі без нічого! Одні стіни, та й ті облущені й в дірках. Діватись нікуди. Деякі по 9 чоловік живуть в одній хаті», - каже Олег.
Слід також пояснити, що гуманітарних коридорів з Нової Астрахані немає, але люди продовжують виїжджати своїм ходом, незважаючи на небезпеку. Люди їдуть або в напрямку Дніпра, або в напрямку Росії через Старобільск.
Як заявила днями омбудсмен Людмила Денісова, саме у цьому напрямку російські військові відкрили вогонь по двох автобусах — є поранені та загиблі.
«Страшно тут сидіти. Українські військові будуть гнати рашистів. Я впевнений. І будуть гнати їх через наше село. Тому люди і їдуть далі. Або сидіти тут і чекати чогось, або їхати під кулі і попитати щастя», - розповідає Олег.
Глушать зв'язок та цькують за мову
«Зв'язку нормального немає. Ходиш-бродиш по двору, щоб його впіймати. Глушать українську мережу. "Лугаком" завезли. Телебачення 50/50: коли українське, а коли і російське вмикають.
За мову нас постійно цькують. Кажуть, що б ми на російську переходили. Ми ж тут всі на суржику розмовляємо: половина слів українською, половина російською. Нас ніколи ніхто не виправляв. І у Харків їздили і так балакали, і у Львів. Ніхто не звертає уваги, якою мовою ти розмовляєш, поки ти говориш адекватні речі. Я так вважаю», - розповідає Анастасія.
«Сіємо поля та віримо в перемогу!»
Жителі Нової Астрахані також відчули на собі, що це таке російські «гостинці» - в село було декілька попадань, але попри всі негаразди люди вірять, що скоро і на їхні землі прийде мир та Перемога! А поки вони займаються тим, що вміють найкраще – садять городи та сіють поля.
«Були й прильоти сюди. Наприклад, в зупинку прилетіло і зайнялась хата. А так більш-менш нормально. Тільки чутно, як по містам б'ють: чи по Рубіжному, чи по Сєвєродонецьку. Інколи в погріб спускаємось. Так і живемо.
Але життя продовжується! Городи садимо потроху та віримо в перемогу!», - каже Олег.
Авторка: Олеся Гончар
Читайте також: Довгий шлях із Рубіжного. Історія родини, що вибралася з пекла
