За оцінками Національного інституту стратегічних досліджень, до кінця війни близько 15 мільйонів українців потребуватимуть психологічної допомоги. Серед них – приблизно 1,8 мільйона ветеранів, 7 мільйонів людей похилого віку та 4 мільйони дітей.
Психологічні наслідки війни стають усе помітнішими – хоча іноді їх не видно зовсім. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, майже половина населення України вже стикнулася з порушеннями психічного здоров’я через війну. Зокрема, 46% повідомили про порушення психічного здоров’я, 41% – про психічні розлади, а 39% – про неврологічні захворювання.
Найуразливіші – ветерани. Після повернення додому вони потрапляють у нову реальність, де не менше викликів, ніж на фронті: безсоння, спалахи агресії, відчуття провини, тривога.
Попри те, що близько 30% ветеранів мають ознаки ПТСР або інших ментальних розладів, звертаються по допомогу одиниці. Часто – через сором, страх осуду чи просто тому, що поруч немає фахівця. Мовчання стає бронею, яку важко зняти.
У цьому матеріалі ми розповідаємо, як ветерани переживають період після демобілізації, проходять реабілітацію та долають труднощі на шляху до внутрішньої рівноваги.
“Звернутися до психолога – не соромно”
Назар народився та виріс у Новопскові на Луганщині. Ще під час АТО, у 18 років, він підписав контракт і потрапив до 3-го Луганського загону бойового підрозділу “ПСШ Щастя”. Саме там розпочався його військовий шлях, який тривав аж до повномасштабного вторгнення. У квітні 2023 року Назар отримав тяжке поранення і досі проходить реабілітацію. “Я мав бути «двохсотим». Але мене врятували, витягли осколки й доправили в безпечне місце”, – розповідає він.
“З побратимами ми тримали позиції біля Калинівки та Богданівки на Донеччині. У нашому підрозділі були люди, які приносили воду, виносили непотрібне, а за можливості евакуйовували поранених. Тоді і я вирішив допомогти. Ми були біля лісу. Одного з наших товаришів поранило, і його терміново треба було перенести в безпечне місце. Повертаючись на позицію, я був поранений осколками гранати Ф-1, що вибухнула поруч. Багато з них влучили в праву частину тіла – живіт, руку, ногу, поперек. Далі пам’ятаю мало – тільки як мене виводили з місця ураження до бліндажа”, – згадує Назар.
Чоловіка евакуювали із зони бойових дій, після чого розпочався його тривалий шлях відновлення. Він переніс численні операції і, що не менш важливо, – почав працювати над своїм психологічним здоров’ям.
“Відновлення – це дуже важко – не лише фізично, а й психологічно. Я довго жив війною, бачив, що насправді відбувається в зоні бойових дій, де життя від смерті відділяє буквально сантиметр. А коли приїхав до Києва й побачив, що багато людей навіть не думають про те, що війна триває, – стало складно”, – каже Назар.
Він зізнається, що деякі питання цивільних викликають у нього дискомфорт і роздратування:
“Часто ставлять некоректні запитання, які сильно дратують. Наприклад: «А ти багато вбивав?», «Коли закінчиться війна?», «Коли буде перемога?». Хочеться, щоб просто сказали «дякую» Це найважливіше для тих, хто боронив і боронить країну. Мене розуміють лише сім’я та друзі. Також дратують люди, які перебільшують свої проблеми, скаржаться на життя, хоча мають дах над головою, роботу і їжу в холодильнику. Є справжні серйозні проблеми, але їх вирішують, об’єднавшись. Мені шкода хлопців, які зараз у зоні бойових дій – у холоді, багнюці, без можливості відпочити”.
Назар зазначає, що люди, які повертаються з війни, стають зовсім іншими. Їм може бути не так складно фізично, як морально. Тому потрібна підтримка не лише фахівців, а й суспільства та держави. Щодо психологічної допомоги, він розповідає, що для нього найкраще – постріляти на полігоні або сходити до церкви. Проте роботу з психологом він також цінує.
“Я мало працював із хорошими психологами. Здебільшого сеанси зводилися до звичайних розмов, які мене не цікавили. Я залишався зі своїми страхами й болем. Але був один спеціаліст, який дійсно «доторкнувся» моєї душі. Тоді я міг говорити про все, і це було дуже важливо. Я розумію, що мені складно, у голові досі панує хаос. Були моменти, коли мене тригерили звичайні речі: наприклад, ввечері фари автомобіля нагадували ворожу піхоту. Зараз такого менше, але іноді звук електросамоката асоціюється з дроном. Через це важко звикнути до цивільного життя. На мене ще тільки чекає шлях повного відновлення», – розповідає він.
Назар переконаний, що робота з психологом справді допомагає, але знайти фахівця, який щиро зацікавлений у вирішенні проблем, непросто.
Звернутися до психолога – не соромно, адже йдеться про власне здоров’я. Багато людей, особливо чоловіків, ігнорують психологічне здоров’я, а цього точно не варто робити.
“Після фронту — інша війна”
Андрію 31 рік, він народився і виріс у Старобільському районі Луганської області. У 2014 році, коли почалася війна на сході України, пішов добровольцем на фронт. Служба в АТО залишила глибокий відбиток на його житті: безсоння, спалахи гніву, постійна тривога. “Я думав, що це нормально і з часом минеться, – згадує Андрій, – Але йшли роки, а полегшення не наступало”.
“Ми були молоді, повні енергії та заряджені ідеєю. Дбали більше про побратимів, ніж про себе. Але коли повернувся додому, усвідомив, що для мене почалася ще одна війна – в голові”, – додає він.
Звернутися по допомогу до психолога Андрій довго не наважувався.
“У нашому селі взагалі не говорили про психологів – це вважалося чимось для «слабаків». Та й де їх шукати? Офлайн майже немає фахівців, які працюють із ветеранами”, – розповідає він. Більше того, Андрій боявся, що його не зрозуміють або що розмови з психологом не допоможуть. “Думав: навіщо розповідати про війну? Це ж не змінити”.
Все змінилося, коли знайомий Андрія, також ветеран, розповів про результати своїх сеансів з психологом, з яким він працював онлайн. Вагаючись, Андрій через деякий час все ж записався на консультацію.
“Перший дзвінок був найскладнішим. Я не знав, що казати, як себе поводити. Взагалі я був налаштований скептично. Як це - розповісти про свої проблеми іншій людині? Але спеціаліст виявився простою людиною, який вмів слухати. Більше я почав говорити вже під час четвертої зустрічі приблизно, адже було складно через внутрішні бар’єри”.
Зустрічі з психологом проходили онлайн. За словами Андрія, перш за все на сесіях спеціаліст зосередився на техніках управління тривогою та гнівом. “Мені показали, як «заземлятися» в моменти, коли починає «накривати». Наприклад, дихальні вправи чи концентрація на звуках навколо. На перший погляд це здається дрібницею, але на практиці ефективно, хоча не з перших разів у мене виходило”, – ділиться Андрій.
Психолог також допоміг йому впоратися з почуттям провини, яке часто переслідує ветеранів. “Я постійно думав, що міг зробити більше, врятувати когось. Але психолог навчив дивитися на це інакше – я зробив усе, що міг”, – каже чоловік.
За 2 роки регулярних консультацій життя ветерана почало змінюватися. “Не скажу, що все ідеально, але я став набагато спокійнішим. До сесій міг зірватися на рідних через дрібниці, згодом, після роботи з психологом, таких ситуацій ставало все менше”. Також він помітив, що неусвідомлено почав планувати майбутнє, а згодом – записався на курси IT, щоб опанувати нову для себе професію.
Раніше навіть не думав починати щось з нуля. Все здавалося марним, бо мені не 18 років, аби вчитися новому. Хоча зараз я розумію, що це помилкова думка.
Сьогодні Андрій досі спілкується з психологом, хоч сесії тепер значно рідші. “Це як спортзал для душі: щоб бути у формі, потрібно регулярно працювати над собою”, – каже ветеран. – Як би скептично я не ставився до роботи зі спеціалістом, зараз радий, що почав. Сам, мабуть, не зважився б на цей крок, якби не підтримка моєї родини. Я навчився “відпускати” деякі спогади. І найголовніше – знову можу обійняти маму, не відчуваючи провини за те, що я живий”.
Все більше ветеранів публічно розповідають про свій досвід психотерапії. Це зменшує табу навколо теми психічного здоров’я і дає приклад для інших, демонструючи, що звертатися по допомогу – це не слабкість, а крок до відповідального піклування про себе. Зростає кількість ініціатив, спрямованих на психологічну реабілітацію ветеранів – від державних програм до локальних проєктів, реалізованих у співпраці з волонтерами, міжнародними фондами та медичними фахівцями. Дедалі більше платформ пропонують ветеранам можливість перекваліфікації, навчання новим професіям, проходження курсів з розвитку особистих і професійних навичок, що позитивно впливає на емоційний стан та самооцінку. Поступові зміни у ставленні до психічного здоров’я свідчать, що суспільство поступово формує простір, де ветерани можуть без бар’єрів звертатися по допомогу і віднаходити внутрішній баланс.
Ініціатива «Шлях адаптації: підтримка ветеранів та їх родин» реалізується Громадською організацією «Громадський Дім» в межах проєкту GIZ Ukraine «Ґендерно-чутливі підходи до ментального здоров'я та психосоціальної підтримки в Україні», що фінансується урядом Німеччини.
