Богдан Зуяков родом з Краматорська, що на Донеччині. До повномасштабного вторгнення займався активною громадською діяльністю. Богдан захоплювався армреслінгом, брав участь у Чемпіонаті світу та є призером Чемпіонату України. Після 24 лютого 2022 року хлопець зрозумів, що не буде сидіти склавши руки та вступив до лав волонтерів.
– Розкажи, з чого почалась твоя волонтерська діяльність?
– Я зараз продовжую жити в Краматорську, тому 24 лютого теж був вдома. На сайті Краматорської міської ради виклали пост, що потрібні люди на 25 лютого, які можуть допомогти в укріпленні міста, тому я вирішив, що теж хочу бути в ділі. Ми набирали пісок у мішки для створення блокпостів, хтось рив окопи. Близько ста людей допомагали в укріпленні лікарні. Було дуже багато охочих, приєднувались навіть люди, які просто проходили поруч. Не кожному було під силу носити важкі мішки з піском, тому деякі робили чай, бутерброди.
Я зі своєю командою допомагали цивільним людям, які потерпали від обстрілів. Перший раз це трапилось, коли 8 квітня 2022 відбувся ракетний удар по залізничному вокзалу в Краматорську. Ми носили тіла мертвих, надавали першу медичну допомогу пораненим. Після цього я приблизно тиждень займався пошуком безвісти зниклих людей. Багатьох загиблих відвозили в Дніпро, і більшість родичів цих людей не знали, де їх шукати. З 13-ти чоловік, яких я розшукував, лише одна людина виявилась живою, всі інші – мертві.
– Як ти психологічно себе почував в момент, коли носив тіла людей?
– Було дуже важко, я за все своє життя взагалі ніколи не стикався з трупами. Приїхавши на вокзал, я робив все з холодним розумом на автоматі. Хоча все-одно, коли береш тіло, розумієш, що людина ще тепла. Було таке, що мертві ще могли в якийсь момент поворухнути кінцівками, або з легенів виходило повітря, і ти думаєш: «а може людина ще жива». Дуже тяжко було дивитися на загиблих дітей, у деяких з них не було навіть голови.
Коли ми ще перебували на тій території, то почули з електрички голос, який кликав на допомогу. Ми одразу побігли туди, але електричка була закрита. Через хвилин 2-3 нам вдалось зайти всередину, але було пізно – чоловік вже був мертвий. Це дуже боляче розуміти, що ти не встиг врятувати людину.
–Яка з ситуацій є для тебе найтяжчою?
– Був випадок, коли був «приліт» в Слов’янську і ми з моїм напарником одразу поїхали на те місце. Одній людині Богдан наклав турнікет, а я пішов вгору подивитись, чи є ще хтось в будівлі. Нажаль, я знайшов вже мертвого чоловіка, у якого в руці був телефон. На екарні було багато пропущених від його доньки, вона писала йому ‘’Тату, все гаразд? Я тебе не чую’’. По часу можна було зрозуміти, що чоловік розмовляв з донькою в момент, коли відбувся вибух. Я от навіть зараз це розповідаю і в мене мурахи по шкірі’’, – ділиться хлопець.
– В які точки фронту возите гуманітарну допомогу, як вас зустрічає місцеве населення?
– Основні міста це – Сіверськ, Часів Яр і села біля них. Раніше ще був Бахмут. Я зазвичай їжджу туди, куди не їздять інші. Гуманітарну допомогу привозять в якісь більш-менш безпечні місця, а ми їздимо туди, куди волонтери не ризикують їхати. Неодноразово потрапляли під обстріли, було таке, що прилітало майже в нашу машину. Я розумію, що ми робимо дуже корисну справу, бо люди в деяких місцях просто голодують.
Окрім вдячних людей, зустрічаємо і негативно налаштованих. Якось ми привезли гуманітарну допомогу в Авдіївку, а мій напарник любить поспілкуватись з людьми. І ось він підходить до одного місцевого чоловіка та запитує в нього ‘’ну що ви, як життя?’’. І цей чоловік підходить до нього і тикає пальцем в його український прапор, що був на бронежилеті, і каже: ‘’Я твоим ничего не скажу, вы нас бомбите. Украина нас не любит, таким как ты ничего не расскажу’’.
Дуже часто навідуємся до військових, привозимо їм їжу, воду, палатки, каски та все, що вони попросять. Буває таке, що їм необхідний бронежилет, грошей на який в тебе немає, але ти зробиш все, щоб дістати його і привезти. Неабияк важливо робити хоч щось, аби навіть на маленьку часточку облегшити хлопцям життя.
– 1 лютого відбувся удар ракетою про житловому будинку в Краматорську. Ти був одним із тих, хто допомагав з розвалинами. Розкажи, як все почалось та що було для тебе найважчим?
–Це було вночі, я вже збирався лягати відпочивати, як раптово почув вибух десь неподалік від себе. Зателефонував своєму напарнику Миколі, який оперативно зібрався на місце «прильоту». Ми з ним завжди з’являємося першими на місці, коли ще інші служби не приїхали. У мене та в напарника є знання для надання першої медичної допомоги, ми проходили багато курсів, є сертифікати.
Поки я їхав до нього, він вже встиг витягнути 3 людини з палаючого будинку. Там дуже пахло газом, тому було надзвичайно небезпечно заходити в будинок. Але в цей момент мозок не думає про це, бо коли ти чуєш людей, які кличуть на допомогу, то не можеш просто стояти і нічого не робити.
Все було завалено цеглою, тому людей витягали через вікна по розвалинам. Поки не приїхала швидка допомога ми встигли врятувати життя сімох людей. Потім, коли всі служби приїхали, продовжили пошуки людей. І, на жаль, не завжди живих. В один момент ми почули голос чоловіка, який кликав на допомогу, він був глибоко під завалами. Час від часу оголошували хвилину мовчання, аби краще чути Костянтина, як нам вже потім повідомили ім’я. Ми з ним розмовляли, говорили, що все буде добре, його обов’язково дістануть. Згодом ми вже не могли розбирати все руками, і до роботи долучили техніку, яка піднімала плити дому. Але нажаль стався обвал плит, після чого ніхто вже не чув Костянтина.
Я навіть не можу описати, наскільки мені прикро було в тій ситуації. Ми так довго боролись, щоб його витягнути, і вже навіть чули дуже близько його голос. В такі моменти ти починаєш звинувачувати в цьому себе, і важко перший час сприйняти, що людина вже мертва.
Чим плануєш займатися далі, які плани на майбутнє?
Я далі буду продовжувати робити те, що роблю, бо відчуваю в цьому важливість. Часто потрібно буде їздити на передову до хлопців. Ми приїжджаємо до них на день і їдемо назад, а вони залишаються там на великий строк і не знають, чи повернуться додому. Нашим військовим дуже важко, їм не вистачає спілкування з батьками, дітьми і загалом домашньої атмосфери.
Авторка: Вікторія Семерня
