Богдан Журба родом з Сєвєродонецька. У місті займався спортивними бальними танцями і згодом почав навчати дітей. Був суддею Федерації танцювального спорту. Через російське вторгнення вимушено виїхав до Німеччини, де зараз продовжує танцювати.
Богдан розповів Трибуну про свою танцювальну кар’єру, життя в окупації та переїзд до Німеччини.
«Коли мені було чотири роки, мама віддала мене на танці у міський Палац культури. Моєю першою тренеркою стала Віра Олексіївна, дружина Сергія Кулакова, який згодом став моїм головним тренером. Сергій достатньо відомий у своїй сфері по всій Україні і навіть за кордоном. Він дуже справедливий, вимогливий і талановитий.
Як і у всіх спортсменів, у мене був свій графік. Після уроків в школі я одразу йшов на тренування, приходив о 16:00, а повертався додому приблизно о 22:00, так було кожного дня. Навіть з таким розкладом дня якось встигав вчити уроки. Я дуже відповідально ставився до танців, було навіть таке, що у тебе температура 39, але ти все одно йдеш на сцену, аби не підвести інших.
За всю кар’єру у мене було багато кубків. Перший з них я отримав у 2010 році в Луганську. Пам’ятаю, як ми з партнеркою навіть сперечались за цей кубок, бо кожному хотілося, щоб він стояв саме у нього. Не можу сказати, що ми посідали лише призові місця, траплялося таке, що й останні були. Завжди страшно стояти на нагородженні у фіналі, коли ти ось-ось дізнаєшся, яке місце зайняв», - розповідає Богдан.
Після закінчення школи хлопець вступив до СНУ ім. Володимира Даля на психолога і паралельно заочно навчався в Харківській державній академії культури.
«В 2018 році я почав офіційно працювати тренером в Палаці культури в новому ансамблі «Ровесник». Я займався з дітьми від трьох років. У цьому віці ще рано говорити про якісь професійні танці, тому моєю головною метою було просто зацікавити їх.
Потім, коли вони трохи подорослішали, то почали їздити на різні турніри. У деяких випадках було складно навіть не з дітьми, а з їхніми батьками, бо не всі вони розуміли, що до танців потрібно ставитись серйозно. Коли почався карантин, не було змоги проводити заняття, тому художні керівники просили, щоб батьки надсилали відео, де дитина виконує вправи. На жаль, не всі з них ставились до цього відповідально», - ділиться хлопець.
Коли почалося російське вторгнення, Богдан майже місяць сидів під обстрілами у підвалі.
«Ми знаходились у восьмій школі, разом з багатьма людьми. До речі, ще 23 лютого я навчав одинадцятикласників вальсу до випуску зі школи, і ось 24 лютого опинився там вже за інших обставин. З того моменту я жодного разу не потрапив у квартиру, бо наш район постійно обстрілювали. Жити в тих умовах, в яких я опинився, було достатньо важко. Не було можливості прийняти душ, приготувати нормальну їжу, бо ми їли лише різні каші з пакетиків. Навколо нас був суцільний хаос та безлад.
Пам’ятаю, як у підвал зайшов чоловік, який отримав поранення від уламку якогось снаряду. Це було страшно, бо його було поранено в живіт, і він майже не міг говорити через біль. Зрештою його забрала швидка, зараз з ним все добре.
У той момент дуже велика кількість людей почала виїжджати. Ми не були впевнені, що і для нас у найближчий час там знайдеться місце, тому ми прийняли рішення їхати до бабусі у село. Нам потрібно було дійти до автобусу, який розвозив людей по селам, він знаходився біля «Джазу». Туди було проблематично дістатись, особливо пішки, бо постійно були прильоти по кварталам. І ось о 6:30 ранку ми вийшли з підвалу. Пам’ятаю, як ми бігли: ти просто дивишся навколо, все розбито, десь щось горить, наче апокаліпсис. Найстрашніший етап – це коли ми дібрались до футбольного поля біля ДЮСШ «Садко», і розуміли, що потрібно десь сховатись, бо ми були на відкритій територій. Ми забігли у двір п’ятиповерхівки, яка були поруч, і це нам врятувало життя, бо саме у цей момент позаду нас стався приліт. Зрештою нам все ж вдалося добігти до автобусу і ми виїхали з міста в село», - говорить Богдан.
Танцюрист жив під окупацією до 27 травня, після чого виїхав через російський кордон в Німеччину.
«Напевно, найстрашнішим в окупації були відсутність інформації та зв’язку. Тобто ти живеш місяць у повному нерозумінні, що відбувається у світі. Пам’ятаю, як ловив зв’язок, піднявши догори руку, і повз проходив якийсь російський військовий, який подумав, що я фотографую позиції. На щастя, він просто перевірив мій телефон і пішов далі.
Довго залишатись я там не міг, тому вирішив, що потрібно виїжджати. Перший раз коли я поїхав, мене не пропустили, бо я видалив всі файли з телефону, що було дуже підозріло. Мені сказали: «Значит, есть что скрывать». Виїхати мені вдалось лише з другої спроби, тоді я вже вчинив більш розумно: завантажив в галерею деякі свої фото, російську музику, підписався на їхні медіа.
На кордоні було три пункти пропуску, які ти маєш пройти. Тебе фотографують, просять твій відбиток пальців, забирають телефон з самого початку і відають лише в кінці. Найнеприємнішим була бесіда з працівником ФСБ, який тривалий час задавав мені різні питання типу «А ти голосував за Зеленського? А чому ти не воюєш? Куди ти їдеш, і навіщо?». До речі, я сказав, що залишусь жити в Росії, і моїм батькам, які через місяць після мене виїжджали, задали питання: «А ви спілкуєтесь з сином, в яких ви з ним відносинах? Як йому в Німеччині, до речі?».
Коли я приїхав до Німеччини, мені допомогли наші земляки, чия дитина займалася в мене танцями у Сєвєродонецьку, вони знайшли німців, які мене прийняли на перший час, та згодом моїх батьків. Мама цієї дитини допомогла організувати танці, зібрала наших українців, з якими, я почав займатися. Також вона мені сказала, що є танцювальний колектив в місті, в якому згодом я почав займатися», - розповідає танцюрист.
«Я дуже сумую за Сєвєродонецьком. Я мрію, як в старі добрі часи, зайти в АТБ біля Палацу культури, взяти там собі кави з хот-догом і сісти біля фонтану, щоб ще раз подивитися, яке гарне наше рідне місто», - додає Богдан.
Читайте також: Рубіжанка Євгенія Абдула: про виробництво гойдалок та плани після Перемоги
Авторка: Вікторія Семерня
