Богдан Івахів родом з Тернопільщини. З тринадцяти років почав займатися музикою. Богдан успішно реалізував себе як диригент, тому у 2020-ому році його запросили працювати в Луганську обласну філармонію і він приїхав до Сєвєродонецька. На жаль, через російське вторгнення музикант вимушено покинув територію міста, але вже через короткий термін вступив до лав ЗСУ. В березні Богдан отримав серйозне поранення під час виконання бойового завдання, тому наразі знаходиться на реабілітації.
- Як ви зрозуміли, що хочете бути саме диригентом?
Після дев’яти класів загальноосвітньої школи я вступив до музичного коледжу на хоровий відділ. Згодом вирішив змінити курс на оперно-симфонічне диригування, і з третього курсу почав займатися в Київській консерваторії. Це просто збіг обставин. Життя закинуло мене в нові умови, де я відчув, що почуваюсь в них як ніколи комфортно. Вже не було дитячого бажання грати якусь популярну музику. Я потрапив в середовище, де звучить класична академічна музика. У мене почалося таке життя, коли о шостій ранку я прокидаюсь і йду на потяг, щоб доїхати на заняття. В поїзді сиджу і слухаю українського композитора Бориса Лятошинського. Йду від корпусу до корпусу — слухаю Бетховена. Я просто жив цим, і навіть не помітив, як став зовсім іншою людиною.
- Чим відрізняється хорове диригування від оперно-симфонічного?
Кардинально відрізняється. Хорові диригенти не тримають палички, а в симфонічному оркестрі це потрібно. У нас надзвичайно добре розвинено хорове мистецтво. В Європейських країнах, наприклад, немає таких глибоких традицій.
Специфіка оперно-симфонічного диригування в тому, щоб управляти, а не самому брати у тому участь. В хорі диригент повинен паралельно співати, а в опері ти маєш мовчати і всіх одночасно слухати. Англійською слово диригент буде ‘’conductor’’, хоча у нас трохи інше уявлення цього слова. Ти наче маршрутизатор, який кожному показує напрямок. Для цього і потрібна паличка.
- Важко було перелаштуватись з хорового диригента на оперно-симфонічного?
На те, щоб “вибити” з себе хорову сферу, у мене пішло трохи понад три роки. Я кожного дня змушував себе робити ті вправи, які мали диктувати зовсім інші умови. Це був дуже складний період: ти маєш змусити себе мовчати й слухати.
- Оркестр може виступати без диригента?
Були численні спроби грати оркестрам без диригента. І всі вони закінчились якщо не погано, то дуже печально. Диригент — заради того, щоб всі беззвучно орієнтувалися на жести. Оскільки тривалість музики на концертах достатньо значна — у кожного музиканта велика тека нотного паперу. Вони не вчать все напам’ять, як часто буває в хорах. Як ми читаємо текст, так вони читають ноти. Весь оркестр сконцентрований на диригента, і тут працює периферійний зір. Далі вже відіграє роль майстерність диригента: конкретними й чіткими жестами показувати ті знаки, за якими музиканти будуть орієнтуватися.
Взагалі у кожного диригента є однакова база — система жестів, яку розуміють всі музиканти. До речі, до 19 століття існувала звукова система. Є казус з музикантом Жаном-Батистом Люлі, який був придворним музикантом у Людовіка XIV. Люлі мав великий жезл, яким він відстукував ритм для оркестру. І згаданий випадок пов’язаний з тим, що він одного разу дуже енергійно показував характер музики і влучив собі по нозі, чим заніс інфекцію, що в результаті погано для нього закінчилось.
- Як ви опинились в Луганській обласній філармонії?
У 2020 році, коли я закінчував магістратуру, мене запросили пройти прослуховування в Луганській філармонії. Після цього одразу підписав контракт і переїхав у Сєвєродонецьк.
Луганська філармонія – любов з першого погляду, з першого звуку. Там дуже хороший оркестр і колосальні можливості для розвитку. Там можна грати будь-яку симфонічну музику. Для мене відкрилися двері, і я зайшов в професійне життя ‘’з двох ніг”. На той період я був там єдиним диригентом, що дозволило мені шляхом тяжкої праці набратися досвіду. Мені кожного дня потрібно було розв'язувати проблеми, які виникали на роботі. Коли ти навчаєшся в консерваторії, час практикуватись в кращому випадку є раз на місяць, а тут практика була щоденною. Буквально за декілька місяців я вже себе зовсім по-іншому відчував. Це були праця і втома кожного дня, але це був кайф від того, що ти займаєшся улюбленою справою.
- На вашу думку, Луганська обласна філармонія є конкурентоспроможною серед інших?
Якщо говорити про обласні філармонії, то Луганська не то що конкурентоспроможна, вона мала більше можливостей в усіх планах. Ми грали набагато складніші композиції, аніж деякі інші. Кожного тижня був концерт, тому ми працювали як конвеєр програм, що представляли публіці.
У нас було зроблено великий акцент на українську музику — це була просвітницька робота. Ми людям давали контент, і вони це приймали. Це наша культура і традиції, тому аудиторія багато чого відкрила для себе, слухаючи українську музику.
- Як вам життя в Сєвєродонецьку?
Я дуже люблю ходити, слухаючи музику, тому місто виявилося фантастичним, бо до будь-якої точки можна дійти пішки. Це дуже допомагало розслабитися після роботи. В Києві, наприклад, на тебе діє тиск великого міста, а в Сєвєродонецьку цього не було. Тому місто було ідеальним, аби я себе комфортно почував в ньому.
- Як ви зустріли повномасштабне вторгнення, чи одразу виїхали?
Напередодні, 23 лютого, ми симфонічним оркестром записували музику для обласного театру. Після роботи я пізно прийшов додому, повечеряв, випив чаю і ліг спати. У перший день війни прийшлося збирати всіх, кого можна, аби організовано вивезти. Я родом з тої території, де немає бойових дій. У мене вийшло деяких людей зі свого колективу евакуювати в Тернопільську область.
Мені вдалося виїхати 24 лютого. Вже наступного дня після того, як приїхав додому, я подав документи в місцеву територіальну оборону. Я зрозумів, чим хочу займатися під час війни, та зробив свідомий вибір. Тому з початку літа я почав шукати підрозділ, куди я можу піти служити. Мій вибір впав на полк ‘’ССО Азов’’, зараз це вже 3-тя штурмова бригада. В цей підрозділ можна було потрапити, пройшовши фізичні та моральні випробування. Це були спартанські умови, нас вивезли в ліс на колишню ферму. Ми спали просто на бетоні - пощастило тим, у кого були спальники і каремати. З вересня 2022 року я потрапив в цей полк і знаходжусь в ньому зараз, займаючись військовою справою.
- В чому складність війни?
На війні немає виходу, ти маєш робити те, що від тебе вимагають. Була така ситуація, коли нам потрібно було зайти на нашу позицію, щоб змінити побратимів, бо вони були там вже декілька діб. Нас було лише двоє, і потрібно було приїхати в указану точку. В мене одразу спрацював страх, що зайдеш не туди, куди потрібно. Перед цим нам провели інструктаж, як дійти до позицій, занести їжу, воду, з собою взяти декілька ящиків боєприпасів. У нас був мінісклад для цілого взводу, тому ми мали велику відповідальність. Ми це зробили від безвиході, але виконали все точно і оперативно, бо взяли себе в руки і налаштувались на завдання.
- Як справляєтесь з випадками, коли помирають побратими?
До цього неможливо звикнути, але виникає певне відчуття пристосованості. Коли твій побратим гине, ти починаєш сприймати це як факт. В той момент тобі не хочеться плакати — звичайна для людей печаль приходить набагато пізніше. Я просто розумію, що ми платимо дуже велику ціну, аби наше мирне життя продовжувалось.
- Як саме ви отримали поранення?
Ми знаходилися на черговому бойовому завданні групою з п’яти людей. Моя позиція була крайньою, після неї вже окопи та різні захисні споруди російських військових. Вони не знали, де ми знаходимося, тому хаотично обстрілювали все навкруги і влучили по нас. Всі військові один одному завжди бажають не щастя та здоров’я, а просто фарту.
Від уламка я отримав численні поранення, найбільше постраждала нога. Коли я побачив кров, у мене одразу спрацював рефлекс, я розтягнув турнікет і наклав його на ногу. Через десять хвилин приїхала машина і евакуювала поранених. Зараз мені вже зробили операцію, в нозі стоїть пластина, тому я трошки залізна людина тепер (посміхається).
- Чи дуже сильно страждає якість сну на війні?
Сон – це розкіш на війні. У будь-який момент, коли тобі сказали, що можна поспати, ти вирубаєшся. Все одно в яких це умовах. Я ніколи не думав, що зможу спати з мишами. Ми якось стояли в посадці, де було дуже багато польових мишей. Вони гризли все, що в нас тільки було, — від рюкзаків і одягу до харчів. Ми спали в спальниках, і вони їх прогризали та просто лазили по нас. Якщо ти дійсно хочеш спати, то не будеш гидувати ніяким болотом.
- Яким був ваш перший військовий досвід?
Коли ми заїхали в зону бойових дій, то одразу пішли виконувати перше бойове завдання. Наша позиція називалась ‘’труба’’. Ми одразу зрозуміли, чому її так назвали: під дорогою була велика бетонна труба, в якій можна було сховатись. Це був січень — період найбільших морозів. Вона продувала скрізь себе морозний вітер, тому нам там було неймовірно холодно. Але ми облаштувались в тій трубі й навіть намагались якось налагодити побут.
- Будуєте плани на майбутнє?
Планую в найближчому майбутньому відновити здоров’я та продовжити виконувати ту справу, яку я робив останній рік. В перспективі планую вижити, щоб повернутися до того, про що я мріяв все своє життя, – займатися музикою.
Читайте також: Колаборанти називають мене "изменником родины". Рубіжанин Дмитро Жерновий про життя в США та допомогу ЗСУ
