“Луганщина – світанок України” – слова, що звучали на кожному святі вільного сходу України. Слова, які точно знають всі мешканці області, бо вони давно перетворилися у рядки, що вселяють віру у звільнення та відновлення луганської землі.
Авторка цих крилатих слів, вплетених в однойменний вірш, Ганна Гайворонська, поетеса з тимчасово окупованої Кремінної, розповіла журналістці ТРИБУН про свій творчий шлях, роботу в Тернополі та теплі спогади, що пов’язують письменницю з домівкою.
Газета “Кам’яний Брід”
Газету “Кам’яний брід” я заснувала в 1992 році, одноосібно. Можна сказати, від такої несправедливості. Тоді вийшов закон про мови, і в Луганську чомусь перестала виходити українською практично всі засоби масової інформації. У мене якраз був диплом журналіста, я вирішила спробувати свої сили й заснувала таку газету. Вона виходила на восьми шпальтах, і була літературно-мистецькою.
Чому така назва? Тому що в Луганську є найстаріший район, який називається Кам’яний Брід, його заснували запорізькі козаки. Там вони навіть побудували найстарішу кам’яну церкву. От я собі так і подумала, що якраз з цього козацького зимівника прийде національне відродження на нашу Луганщину.
І так ця газета стала таким літературним посібником для вивчення українства на Луганщині, бо я там друкувала про релігійні українські свята, молитви, друкувала рубрику “З бабусиної скриньки”: як називалися українські вбрання, народні прислів’я. Загалом, це була така пізнавальна та суто українська газета.
Мабуть, якби я була трішечки розумніша, то я все б краще прорахувала та продумала, але тоді я просто працювала на ентузіазмі. Газета виходила сім років, кошти доводилось видобувати по всій планеті, можна сказати. Але були дуже страшні борги, з яких треба було вилазити, тому її довелось закрити.
Я біла ластівка Донбасу. Я не така, як чорні ластівки
Вперше Білою ластівкою Донбасу мене назвав кореспондент республіканського радіо в Луганській області, Олександр Кошак, коли брав у мене інтерв’ю. Тоді він казав, що я не така, як звичайна людина, як звичайна поетеса. Він казав, що у мене попереду біле, чисте небо. І мені так сподобалася ця назва, тому в мене й книга вийшла під такою назвою. І ще два вірші. Перший:
Я біла ластівка Донбасу.
Я не така, як чорні ластівки.
І небеса — життя мого окрасу
Я обживаю змалку залюбки.
І вже на свій ювілей, коли мені було 70 років і коли я вже була переселенкою, відбувся мій творчий вечір у Києві, у бібліотеці Лесі Українки. Там на закінченні я читала свій вірш, який називається “Летюча біла ластівка Донбасу”, його останні рядки звучать так:
Але у хвилях неба, там, за часом.
Я прошу, щоб згадали ви мене,
Оцим яскравим, мелодійним днем,
Летючу "білу ластівку Донбасу".
Луганщина – світанок України
Я постійно жила на Луганщині й чула вислів, що українське сонце найперше сходить на Луганщині. Я постійно думала про те, як це все можна перетворити у вірш. І у 1998 році у нас відбувалося Шевченківське літературно-мистецьке свято “В сім'ї вольній, новій…”, якраз тоді, 22 травня, відкривали пам’ятник Тарасу Шевченку в Луганську. Це була дуже знаменна подія.
Я вийшла на світанку на вулицю, якраз перед цим святом.. А сонце, таке сонце було! Заливало все, заливало весь простір, ґанок, і у мене народився такий вірш: Луганщина – світанок України. І він так легко, так урочисто пішов. Вперше я його прочитала якраз 1988 року біля встановленого пам’ятника Шевченка в Луганську.
Моя Луганщино! І ягідна й вугільна,
На териконах часу сивизна.
Щаслива будь по всі віки і вільна,
На карті світу в мене ти одна.
А потім, коли у 2014 році почалася війна, я написала вірш “Луганщина – смеркання України”, дуже болючий вірш.
Луганщина – смеркання України,
Поранена смертельно… літепла.
Сини твої найкращі в герці гинуть.
Повсюди смерть і дикі танці зла.
Горять міста, степи политі кров’ю,
Пливуть убиті водами Дінця.
Луганщино, оспівана з любов’ю.
Невже у цій війні нема кінця?
Бог
Мій улюблений вірш – це “Бог”.
Цей вірш я, можна сказати, писала все своє життя. У мене постійно крутилися в голові такі рядки: “Я бачила бога”, бо було у мене в дитинстві таке осяяння. А потім вже років в тридцять я просто прокинулася вночі та почала записувати цей вірш, майже без поправок написала…
Я бачила бога.
В тумані до п’ят ходив, наче лунь, між наморених хат.
Дощем у шибки мовчазні дріботів.
Ніхто і не відав чого він хотів.
А люди гадали: якийсь дідуган старцює і гроші складає в гаман.
Сікли матюками і злістю товкли.
Були аж зелені від тої хули.
Заплакав Всевишній, узяв його страх:
Щось людське лишилось у ваших серцях?
Людей відрізняє від мавп доброта,
Чи люди не ті, чи планета не та?
І, дійсно, якби треба було залишити якийсь один вірш зі всього творчого доробку, я би залишила саме цей вірш. На нього Микола Руденко написав таку статтю в “Літературній Україні”, яка називалася “Тільки один вірш”. Він там казав, що якби Ганна Гайворонська за все своє життя не написала жодного вірша, то цього єдиного вистачило б, аби увійти в історію сучасної української літератури.
Ключі від сонця
Збірку “Ключі від сонця” я писала під обстрілами, у Кремінній, коли почалося повномасштабне вторгнення. Не було ні світла, ні води, їсти не було чого. Місяць я просиділа у своїй холодній квартирі, ховалася від обстрілів, але коли затихало, то я запалювала свічечку та писала свої вірші. Притискала свого змерзлого кота Умку, який дуже не любив холоду і писала. Так у мене й народилася книжка – багато віршів, написаних під обстрілами вдома, чимало написаних у Тернополі вже у статусі переселенки.
Спочатку хотіла її назвати якось, щоб було слово “війна”. А потім зрозуміла, що зовсім не хочеться, щоб війна була ще й на обкладинці моєї книжки. “Ключі від сонця” – від миру, щастя, нагадування, що війна закінчиться і ми повернемося до спокійного, мирного життя.
Кремінна – Тернопіль
Вимушений переїзд у Тернопіль позитивно вплинув на творчий процес, тому що у Кремінній, все-таки у мене були якісь клопоти, будинок. А тут я живу окремо, в чужій квартирі, і у мене є дуже багато часу для роздумів, для творчості.
Тому я вже й працюю над рукописом нової книжки, зараз обираю назву. Думаю, можливо “В тіні прапора” або “Полинові вітри”. Але написано вже багато про війну, про мої переживання, про наші українські болі. Дуже працюю над цією книжкою та вірю, що вона вийде.
Полини-полини.
Все життя моє в них.
Попелясто-пахуча травичка
Я думки і слова
спрагло черпаю з них,
я ж така, як і ви,
Степовичка.
Попіл. Полум'я.
Дим війни.
Далечінь дощова
між нами.
Ти до себе, мій степе,
міцніше припни
Полиновими
Вітрами.
Бої під Кремінною
Бої під Кремінною сприймаю дуже боляче. Постійно слухаю новини, слідкую за боями у Серебрянському лісі. Мені дуже його шкода – наш красивий Кремінський ліс, який тепер опалений, розбитий, поломаний. Він бере на себе всі ці обстріли. І, звісно, шкода свою Кремінну. Дуже шкода музичну школу розбиту, український ліцей, спортивний комплекс.
Сумую за лісом, в якому я виросла, в якому я знаю кожну стежинку. Я там обіймалася з соснами, там були мої улюблені галявини. Сумую за річкою, вона така маленька, але така чудова. Починаючи з ранньої весни я майже щодня в ній купалася до самих холодів. Вона бере початок із джерел, тому завжди була холодна, але така рідна.
Якби на годину можна було потрапити в Луганську область, я б опинилася в лісі. Наш ліс неповторний.
Я входжу в ліс.
Я в лісі, наче вдома
Гірчить сосна. Телеграфує птах.
Зелене небо в плаванні шумкому.
Трава і квіти – ряска по ставках.
Цей неповторний аромат терпкої хвої,
Кора беріз – пописані сувої.
Жаливі острівці, зірки ожини.
Ліс кремінський – мій храм душі єдиний.
Про рідний дім
Луганщина асоціюється з безмежними степами, таких степів, як на Луганщині, мабуть, не має ніде. Провальські степи… Пам’ятаю, коли Василь Голобородько ще жив в Адріанополі Перевальського району, ми з чоловіком приїжджали в гості до його родини, і дивилася я на ці степи – така краса, таке безмежжя, не видно ні кінця ні краю, лише жайворонки в небі. І пахнуть ці степи чебрецем… Її неможливо нічим замістити, може, десь є й гарніші і багатші області, міста та села, закордони, але все не те. І степи, і полини, і ліси, і моя Луганщина для мене – це все.
Я повернусь до зламаних воріт,
Насію скрізь пахучі чорнобривці.
Так, ми з Луганщини і ми є українці,
Земля моя теж древня, наче світ.
Твоя історія печальна і кривава.
Козацьку славу шанували й вороги.
Я стану річкою, щоб бути до снаги,
Щоб ти була частинкою держави.
Луганщина, де поле за селом,
Зігрій мою переселенську душу.
У час війни нам боляче обом,
Але ти борешся...і я стояти мушу.
