29 червня на Луганщині відзначали Тихона Тихого або Тихона Толоку. Цей день поєднував молитву, народне лікування, віру в цілющу силу роси та одну з найважливіших традицій громади — толоку. Саме на Тихона селяни гуртом виготовляли саман, будували й ремонтували оселі, а після важкої праці збиралися на спільне свято з піснями, стравами та музиками.
Детальніше про свято — в матеріалі для видання ТРИБУН зі спогадів Сіпакової Ганни Трифонівни, 1904 року народження, із села Бараниківка.
Рано-вранці ставили до образа святого Тихона свічку, молилися та зверталися до нього, щоб допомагав страждущим вгамовувати душевний та тілесний біль, особливо зубний, бо саме він вважався найболючішим. Лікували болячки в той час здебільшого травами, корінням, молитвами. Сухе зілля шавлії степової використовували при зубному болі, а настоянки з м’яти, рути, гілочок верби використовували як заспокійливе. В цей час починалося зріле літо, сонце уповільнювало свій хід, наставав час розквіту благодатної землі — трави, роси ставали вкрай цілющими. Бували дні коли ранком наставала така тишина, що навіть примовкали голосисті пташки, сонце і те ходило по небу тихо. Дітей на Тихона піднімали рано, до сходу сонця, щоб тишину послухали та росу босими ногами на траві спориш у дворі збили — вірили, що цим вони зможуть себе застерегли від нежиті та іншої застудної хвороби.
Жінки зранку в цей день готували на пару пишні вареники-пироги з вишнями, суницями, шовковицею. Поївши свіженьких та гаряченьких, діти відразу ж ставали до роботи: одні — йшли пасти худобу та птицю, а інші — бігли на толоку, щоб кращу роботу собі вибрати.
На Тихона, за давнім народним звичаєм, наші краяни влаштовували толоку — добровільну, безкоштовну допомогу в швидкому виконанні великої та важкої роботи. Люди йшли на закладщину, на важку роботу з глиною. Виготовляли саман, щоб обліпляти столб’янки, валькували долівку або накидали глину на стелю, бо товщина того і того мала сягати до пів метра. У народі казали: “Тепло в хаті зимою долівка і стеля бережуть”. Попередньо для організації такої справи краяни збиралися на “сходку”, де визначали величину та об’єм глиняної роботи, а потім уже пропонували людям розділитися на групи: за вмінням, за силою, за родинними зв’язками.
Найчастіше в цей день толокою виготовляли саман. Він був у селі основним будівельним матеріалом. Саман виготовлявся з глини та соломи. Товщина цеглин — величенька, тому жаркі дні саме і підходили для того, щоб він добре скріпився і висох. Для замісу глини на саман готували рівну ділянку землі, виполювали її та підмітали, щоб колючок та дразок там не було, якими можна пошкодити ноги. Бо місили глину босими ногами. Уже чистеньку, землю посипали половою або січеною соломою і лише потім завозили чи заносили на неї глину та розкладали рівним за товщиною шаром “на штик лопати”. Звечора глину замочували водою і прикривали соломою, вона за ніч розмокала. А земля, нагріта вдень спекотним сонцем, підігрівала її. Рано-вранці бралися за роботу. Першим у заміс входив поважний чоловік в буденній білій сорочці. Він протоптував хрест навхрест глиняну ділянку, ставав посередині і молився — просив Господа допомогти в роботі. Потім він розподіляв людей на ланки: чоловіки гвинтом повинні були йти, перемішуючи глину, з краю в центр, а жінки навпаки — з центру в край. Хлопчаки підносили воду для поливання глини, а дівчатка — солому для посипання. Замісивши глину, її прикривали соломою “щоб дозріла”, і йшли “на перекур”, снідати. На снідання подавали пиріжки та вареники, наливали й по чарочці “по кругу”. Жінки мали заспівати голосну пісню, щоб у селі почули, що першу частину роботи уже виконано. Малим дітям дозволяли, взявшись за руки побігати навколо замісу “вимазати ноги в глину”.
Після снідання приступали до основної роботи — виготовлення самих цеглин, і бралися за спеціальні станки, на дві або три саманини. Чоловіки підносили вилами глину, а жінки товкачиками втрамбовували та розрівнювали її в станках. У глину необхідно було додавати достатньо соломи, щоб саман був міцним і не важким, а хата з нього була теплою. Виготовлені глиняні цеглини залишали на цій самій ділянці на 3-4 дні, щоб добре підсохли. Потім ставили їх “на попа”, а досихали саманини вже в “фортецях”, які будувалися на підвищеннях, де багато сонця та вітер.
За дві, від сили три години, люди справлялися з виготовленням саману, ділянка біля замісу вкривалася рівними рядами глиняних цеглин. Закінчувалася гуртова робота миттям станків, і голосною піснею, яку заводили жінки, сповіщаючи про виконане поставлене перед ними на сьогодні завдання. Декількох жіночок ще з самого ранку відправляли куховарити, бо вкінці роботи мало бути свято — “сабантуй” — пишне застілля та шумне гуляння. На “свято гуртової праці” різали декілька курочок, молодих баранчиків, варили ситні галушки, зелений борщ, м’ясну кашу з крупців. А також готували холодний борщ із яєць, м’яса, молодих огірків, зелені та свіжої холодної сироватки. Страва називалася “тараторчик”. Хліба в цей час бракувало, тому обходилися коржами та пампушками. На свято приходили музики і безкоштовно розважати людей. Трудове свято в селі перетворювалося в народне — з піснями, жартами та танцями під народні музики.
Свято Тихона Тихого нагадує, наскільки важливою для наших предків була громада. Толока була не просто способом швидко виконати важку роботу — вона об'єднувала людей, вчила взаємодопомоги, довіри та відповідальності одне за одного. У спогадах Ганни Сіпакової збереглася жива пам'ять про час, коли будинок зводили спільними зусиллями, а будь-яка велика справа ставала приводом для єднання. Саме такі традиції творили силу луганського села й передавалися від покоління до покоління як одна з найцінніших форм народної культури.
Читайте також: Зелені святки: як святкували Трійцю в селах Луганщини.
