Коли син приходить зі школи й каже, що день був невдалим, Ніка ставить йому лише три запитання: чи спускався він в укриття, чи бачив дрони над школою і чи чув сирену. Якщо відповідь на все — "ні", значить, день був нормальним. За майже п'ять років у Швеції саме такою стала її власна шкала вимірювання спокою.
Ніка народилася у Краматорську, жила в різних країнах і містах, викладала англійську, а сьогодні допомагає підліткам вступати до університетів по всьому світу. Та найбільше її хвилює не рейтинг навчального закладу і не результат чергового IELTS. Щодня вона телефонує додому — мамі, адже рідні залишаються в Краматорську. І чекає моменту, коли вони нарешті погодяться виїхати, а вона сама перестане сприймати життя у Стокгольмі як тимчасове.
Шлях до викладання
Ніка народилася і виросла в Краматорську. Після школи поїхала до Горлівки, вступила до інституту іноземних мов. Горлівський іняз тоді був дуже сильним закладом — з програмами обміну і викладачами, які самі бачили світ.
«У нас був такий трохи крейзі-професор. Свого часу він поїхав до Америки за програмою обміну, а потім повернувся до Горлівки. Але найважливіше — він умів надихати. Постійно мотивував нас брати участь у міжнародних програмах, подорожувати, відкривати для себе світ і не боятися виходити за межі звичного», — згадує вона.
Так, у 2004 році Ніка поїхала до Нью-Йорка за програмою обміну. Навчалася там в коледжі (Hunter College), асистувала викладачам.
«Коли я поїхала до Америки, то зовсім не бачила себе викладачем. У нас до цієї професії часто ставилися доволі стереотипно: мовляв, учитель і є вчитель. Але там я побачила зовсім інших викладачів — відкритих, живих, які могли прийти на пару з горнятком кави, поцікавитися, як минули вихідні, і водночас залишатися справжніми професіоналами. У Горлівці теж були чудові викладачі, але система була значно більш дисциплінарною. Саме в Америці я вперше зрозуміла, що хочу викладати. Мабуть, це був найголовніший висновок, який я винесла з тих трьох років», — розповідає вона.
Повернувшись в Україну, вона довчилася останній семестр у Горлівці й отримала ступінь бакалавра. Далі була Прага, де протягом півтора місяця складала міжнародний іспит від London Trinity College та здобула сертифікат TESOL and Teaching Business English. Після цього переїхала до Харкова, знайшла роботу викладачки англійської мови й працювала там до кінця 2015 року.
На півдорозі між різними світами
«Потім я вийшла заміж. Батько моєї дитини — іноземець. Він працював в Turkish Airlines, тож він не міг переїхати до України, а я — до його країни. Тому ми обрали Стамбул, бо це було ніби півдороги між ним і мною. Там я знайшла роботу викладачки англійської мови в міжнародній школі. Але з часом трохи змінила напрямок. Зараз моя спеціалізація — підготовка до міжнародних іспитів IELTS, TOEFL, SAT та SSAT. Також я готую студентів до співбесід зі школами й університетами та допомагаю писати есе для вступу до американських, європейських і канадських університетів », — розповідає Ніка.
Коли почався ковід і робота повністю перейшла онлайн, для Ніки постало питання, що робити і як бути далі.
«Мама каже: "Давай додому. Якщо що, ми там щось розрулимо". І ми переїхали до Краматорська. Там будинок, город, кури. Вирішили, що це найкращий варіант пережити пандемію», — каже Ніка.
З липня 2020-го до лютого 2022 року вони жили у Краматорську. Ніка продовжувала працювати онлайн, а коли завдяки вакцинації та COVID-сертифікатам подорожі знову стали можливими, родина час від часу літала до Стамбула. Каже, що Краматорськ тих двох років був зовсім не таким, яким вона пам'ятала його з дитинства.
«Саме дно Краматорська — це 2008–2013 роки, щоб ви розуміли. Була така ситуація: ти приїжджаєш на залізничний вокзал, а таксі не хоче везти тебе додому, бо до мого будинку вела одна-єдина дорога, і ніхто не хотів нею їхати. У нас не було нічого. Дороги взагалі не ремонтувалися. Це було справжнє дно», — розповідає Ніка.
Після життя у різних куточках світу повернення до рідного міста стало для неї трішки випробуванням.
«Я пам’ятаю, коли ще повернулася з Нью-Йорка, мама навіть взяла відпустку і всюди ходила зі мною. Вона казала: "Ти говориш нашою мовою — люди тебе розуміють. Але ти говориш не так, як тут. Ти наче іноземка, не можеш нормально пояснити, що тобі треба". І вона буквально всюди водила мене за руку», — пригадує дівчина.
І додає, що коли вона повернулася до Краматорська через пандемію, була приємно вражена рівнем життя.
«Я — людина, котра жила і в Нью-Йорку, і в Стамбулі, але мені було дуже комфортно в Краматорську». Тут усе було поруч — не треба було годинами стояти в заторах. І взагалі місто дуже змінилося: все відремонтували, усе стало таким класним. Я дуже раділа, що Краматорськ так розвинувся», — зазначає вона.
Останній мирний день
На початку 2022 року серед друзів Ніки вже були ті, хто тримав напоготові тривожні валізи.
«У мене були друзі, які казали: "У нас уже стоїть зібрана валізка. Якщо що — ми одразу поїдемо". Ми ж не думали, що війна справді почнеться. Але чоловік сказав: "Давай ти, малий, і мама поїдете до Львова. Якщо щось станеться, звідти буде ближче виїхати хоча б до Польщі чи кудись у Європу», — згадує Ніка.
Наприкінці лютого вони поїхали до Львова. План був простий: перечекати кілька днів, а якщо нічого не станеться — повернутися додому. Так і зробили.
«Мама каже: "Ну вже ж 20 лютого, скільки можна? Мені розсаду треба садити". Ми 22-го виїхали зі Львова потягом Львів—Костянтинівка, а 23-го вже були вдома. Мама зраділа: "Боже, як добре вдома! І чого ми той тиждень у Львові сиділи?" А я кажу: "Мам, ну вважай, що це була відпустка», — усміхається вона.
24 лютого, між четвертою і п'ятою ранку їх розбудили вибухи. У Краматорську був військовий аеродром — саме туди прилетіла одна з перших бомб. Ніка розбудила рідних. О шостій ранку зателефонувала подруга з Харкова.
«Вона каже: "Ніка, війна почалася, я виводжу дітей з Харкова на машині на захід України"», — каже жінка.
До початку березня вони залишалися вдома, адже її мама не хотіла їхати.
«Мама тоді казала: "Я нікуди не хочу їхати, давай залишимося". А я відповіла: "Мам, у мене дитина. Зараз вони прийдуть, і ти ж знаєш, як воно: ні інтернету, ні зв'язку, а потім людей висилають у фільтраційні табори. Давай поїдемо хоча б на західну". Вона каже — "Окей", і так ми втрьох виїхали до Львова», — розповідає Ніка.
Там, у Львові, вони прожили близько місяця. Та одного дня війна наздогнала і Львів.
«Саме тоді Байден десь у Польщі виступав із промовою. Ми жили на Сихові у моєї подруги, і того дня було два чи три прильоти. Останній — зовсім поруч із її квартирою. Вона сказала: "Все, я більше не можу, давайте поїдемо в село". Ми побули там трохи, а потім її чоловік сказав: "Поки є можливість, виїжджайте. Я залишуся, а ти бери дітей і їдьте". Так ми всі разом — подруга з дітьми, я з сином і мамою, дружина її брата з дітьми — виїхали до Швеції», — пригадує краматорчанка.
Так розпочалося нове життя в новій країні, тільки вже не за своєю волею.
П'ятий рік
До 2022 року Ніка ніколи не була в Швеції — потрапила в цю країну випадково.
«Коли почалася повномасштабна війна, були спеціальні сайти, де люди з усього світу пропонували допомогу українцям. Ми знайшли родину, яка написала: "Приїжджайте, у нас є місце в будинку, ми можемо вас прихистити". Це була єдина причина, чому ми поїхали саме до Швеції. Вони дуже тепло нас прийняли, усе показали, допомогли з документами. Ми й досі з ними спілкуємося. Прожили в них три чи чотири місяці, а потім я знайшла роботу і переїхала жити окремо», — говорить вона.
З травня 2022-го Ніка почала терапію з психологом онлайн. Так минув рік.
«Цей рік терапії мені дуже допоміг. Раніше було значно гірше, а зараз уже потроху стає легше. Я займаюся спортом удома і хочу записатися в спортзал. Іноді подорожую, а ще щодня намагаюся підтримувати зв'язок із родиною», — каже вона.
Зараз Ніка в Швеції вдвох із сином, адже її мама з часом повернулася до Краматорська, наглядати за іншими членами родини. Час від часу Ніку накриває хвиля, вона сумує за домом і думає про повернення, але потім дивиться на сина і зупиняється.
«Я не хочу їхати далеко від України. Якщо щось трапиться з моєю родиною або їм доведеться знову виїжджати, я маю бути поруч. Варіанти були — Нью-Йорк, де я прожила три роки, і Стамбул, де народився мій син. Але обидва міста надто далекі. Якщо щось станеться з рідними, я повинна мати можливість швидко бути з ними», — пояснює Ніка.
Вона з народження сина розмовляла з ним англійською, також була російська до повномасштабної війни.
«Перша мова мого сина — англійська. Я знала, що в нордичних країнах майже всі добре говорять англійською, тому мені було простіше будувати життя саме тут. Віддати дитину в англомовну школу в Києві я просто не могла — це надто дорого. Я пройшла весь цей шлях, щоб зрозуміти, як працює система освіти. Тут є звичайні шведськомовні муніципальні школи, є дуже дорогі приватні, а є ще незалежні школи. Вони поєднують шведську програму з міжнародною — IB, кембриджськими програмами, але навчання дублюється шведською мовою. Зараз мій син ходить саме до такої міжнародної школи. Ми платимо близько 50 доларів на місяць, а не 40 тисяч гривень, як це коштувало б в Україні», — каже вона.
Ніка робила курс для викладачів у Стокгольмському університеті. Там почула від шведів те, що добре лягло на її власну логіку.
«Шведи взагалі не розуміють, як це — платити за школу. Тут суспільство радше засуджує приватну освіту. Є, наприклад, British International School, але вона коштує близько ста тисяч крон на рік. І більшість каже: "Навіщо? Дитина має ходити до безкоштовної школи". Швеція на початку ХХ століття була дуже бідною країною, і тут довго боролися за рівний доступ до освіти. Саме тому безкоштовна школа для всіх — це одна з базових цінностей. І я з цим абсолютно згодна», — розповідає вона.
Вдома вони займаються додатково — латина, мистецтво, математика, фінансова грамотність.
«Я сама вчила латину і вважаю, що латина дуже важлива для дітей взагалі», — зазначає жінка.
Паралельно Ніка отримує диплом магістра (Магістерська програма з міжкультурної літератури - спеціалізація "Література англійською мовою") at Dalarna University. Після неї планує аспірантуру і PhD. На курсі вона єдина українка і каже, що людям дуже і дуже далекі наша культура і література.
«Тут майже ніхто не знає української літератури. Я вже не кажу про Франка чи Лесю Українку — люди не знають, хто такий Сергій Жадан, наприклад. Хтось колись читав щось з російської Достоєвського — і на цьому все. А я вчуся для себе, і мені це дуже подобається», — розповідає вона.
Шведську вона не вчить. Більшість українців навколо вже склали іспити, говорять місцевою, інтегрувалися. Ніка дивиться на це і лишається при своєму.
«Я бачу багато українців, які вже адаптувалися, говорять шведською, склали іспити. Я шведською не хочу навчатися — я не маю мотивації. Я роблю магістратуру в шведському університеті стовідсотково англійською мовою, і мене це влаштовує. Просто я весь час думаю: от закінчиться війна — ми повернемося додому. А вже буде п'ятий рік у лютому. Я просто не можу повірити, що ми вже п'ятий рік в цій країні», — каже жінка.
Попри роки життя у Швеції, найбільше Ніка хвилюється за рідних, які залишаються в Краматорську. Минулого року мама повернулася додому, а разом із нею там досі живуть тато, 84-річна бабуся і тітка. Родина давно має план евакуації, але не наважується виїхати.
«Ми хотіли, щоб вони виїхали ще у 2022 році, але ніхто не захотів. Є план: родичі вже виїхали в Одеську область. Ми домовилися, що якщо буде потрібно, всі евакуюються туди. Я навіть кажу бабусі: якщо ви переїдете в Одеську область, ми зможемо до вас приїхати, бо там менше прильотів і тривог, ніж у Краматорську. Але вони чекають якогось знака. Я не знаю, що ще має статися, щоб вони виїхали», — говорить вона.
У 2014 році Ніка вже пережила три місяці окупації Краматорська. Саме тому сьогодні вона найбільше боїться, що місто знову може опинитися під російським контролем.
«Ми не хочемо бути частиною ДНР-ЛНР — це просто якийсь крок у минуле. Якщо це станеться, це буде дуже велика травма. Коли ти живеш на окупованій території, це травма на все життя. Я дуже сподіваюся, що Краматорськ залишиться в Україні. Я навіть не хочу думати про те, що там буде окупація», — розповідає краматорчанка.
Життя далеко від війни змінило її сприйняття повсякденних проблем. Коли син повертається зі школи й каже, що день був жахливий, вона спершу ставить йому три запитання.
«Я кажу: ти хоч раз мав спускатися в укриття? Ні. Ти бачив дрони або бомби, що пролітали над школою? Ти чув тривогу? Ні. Тоді в тебе був нормальний день. Окей-дей. Може, там з кимось посварився — ну то таке», — говорить Ніка.
За роки життя у Швеції її шкала оцінки проблем змінилася. Те, що для когось здається великою неприємністю або стресом, вона мимоволі порівнює з тим, що щодня переживають її рідні вдома.
Читайте також: Виїжджав мінними полями і думав лише про ЗНО: як єнакієвець Кирило Шкіренко двічі тікав від війни і став опорою для інших.
