Шахтарська праця Донбасу завжди поєднувала щоденну фізичну напругу, постійну загрозу під землею та звичайне життя на поверхні, і саме в цьому середовищі сформувалася усна культура. Пісні, перекази, жарти та професійні оповіді стали не лише способом передати досвід і правила роботи, а й механізмом психологічної підтримки та колективної пам’яті, що допомагав шахтарям осмислювати ризики й буденність своєї професії.
Видання ТРИБУН зібрало інформацію про те, як у шахтарському середовищі Донбасу формувалася усна традиція та яким чином у ній відобразилися умови праці, виробничі ризики й особливості повсякденного життя гірників.
До наших днів дійшло небагато шахтарських частівок і пісень Донбасу. Більшість із них існували лише в усній формі — їх співали під час роботи, у шахтарських селищах чи в колі родини, тому багато текстів просто не були записані. Одним із небагатьох джерел, де збереглися згадки про цю творчість, є праця етнографині Віри Білецької “Шахтарські пісні”, опублікована в “Етнографічному віснику” у 1927 році.
Коли Віра Білецька почала збирати матеріали, вона зіткнулася зі скепсисом з боку шахтарів, які не вірили, що в їхньому середовищі існують пісні чи творчість. На прохання записати фольклор їй часто відповідали: “Які у нас пісні? У нас більше лаються, ніж співають”. Проте зібрані нею матеріали показали, що за цим образом приховувався власний світ історій, жартів і пісень, народжених із щоденної праці під землею.
Серед частівок, які зафіксувала Віра Білецька, трапляються тексти, що звучать майже як короткі життєві підсумки шахтарів:
Эстокады, эстокады,
Высокие зданья!
Я три года здесь роботал,
Теперь досвиданья.
У ній герой згадує “естакади” та “високі зданья” — елементи промислового ландшафту, який оточує шахтаря щодня. Далі звучить простий, майже буденний підсумок: три роки роботи в цьому середовищі й прощання з ним.
Спуск у шахту та сама робота під землею в шахтарських піснях змальовані дуже деталізовано — майже як хроніка першого знайомства з підземним світом. В одній із пісень, зафіксованих Білецькою, описується шлях шахтаря від степу до глибини шахти:
На донских степях привольных,
На Мокеевских степях,
Там порыли ямы, норы,
Где работаютъ шахтеры…
Далі йдеться про сам спуск у клітці, який у пісні передається як різкий і тривожний рух у глибину:
Первый гудок прогудел,
Шахтер лапотки надел;
Второй гудок прогудел,
Шахтер в клеточке сидел…
Окремі рядки передають і фізичне відчуття цього моменту — страх і напруження, коли клітка різко йде вниз:
Клетка тронула, дрогнула,
Аж у серце кольнуло…
Спуск у шахту був одним із найстрашніших моментів для молодих робітників. За спостереженнями Білецької, досвідчені рукоятчики та стволові іноді навмисно жартували над новачками — могли різко “пустити клітку з вітром”, тобто максимально швидко, щоб налякати шахтаря. У робітничому середовищі це навіть мало власний вислів — спустити “так, щоб аж чуб вгору піднявся”.
Поряд із видобутком вугілля в шахтах велике місце займала й так звана “уборка породи” — важка й одноманітна робота з вивезення відходів на поверхню. Породу піднімали у вагонетках і скидали на великі терикони пірамідальної форми, які з часом виростали у високі насипи. Сам процес підйому вагонеток шахтарі називали “тягнути козу на терикон”.
Саме ця виснажлива праця відображена в частівці:
На дворе метель метет,
На дворе метелица;
Надоело откатчикам (откатчицам)
С породой канителиться.
Серед постійних ризиків шахтарської праці особливо частими були обвали породи, які траплялися під час роботи забійників і прохідників і нерідко призводили до травм і нещасних випадків. Цю небезпеку добре відображає шахтарський фольклор, де породу персоніфікують як щось ворожe людині:
Есть на руднике порода,
Не порода — сатана:
Сколько бедного народа
Покалечила она.
У шахтарському середовищі частівки часто звучали в стані сп’яніння, тому тема алкоголю й наслідків пияцтва є однією з повторюваних у цьому фольклорі. У піснях нерідко з’являється іронічне осмислення ситуації, коли весь заробіток витрачено:
Веселись душа і тіло,
Вся получка пролетіла.
У більш сумних текстах звучить уже не жарт, а відчуття сорому й втрати гідності, яке супроводжує героя:
Ох ти ж воля, моя воля!
До чого ж ти довела?
Довела воля до горя,
До позору, до стида.
Поряд із побутовими й трагічними мотивами у шахтарських частівках зустрічаються й тексти про кохання — прості, побудовані на щоденних сценах із життя. Часто вони прив’язані до робочого середовища, де навіть виробничий процес стає фоном для особистих почуттів:
Сортировочка идет,
Ролики качаются,
А мне детка говорит:
“Давай повенчаемся”.
В інших варіантах кохання подається вже через конфлікт або розрив, але все одно в межах того ж робітничого простору:
Сортировка наша стала,
Все рабочие сидят,
А я с милым поругалась,
Мои глазки не глядят.
Фольклор шахтарів Донбасу не обмежувався лише піснями, частівками та усною творчістю, у яких відображалися важкі умови праці і повсякденні переживання гірників. Шахта — це місце, де постійна небезпека, темрява й непередбачуваність формували власну систему пояснень — через вірування, прикмети та міфологічні образи. У такому середовищі реальні ризики часто отримували “другий сенс”: те, що не можна було пояснити технікою чи досвідом, пояснювали присутністю невидимих сил.
Одним із найвідоміших персонажів шахтарської міфології Донбасу є Шубін — дух шахти, який живе в підземному просторі й нібито стежить за тими, хто там працює. У переказах гірників він може попередити про небезпеку або, навпаки, “покарати” за недбалість чи зневагу до шахти.
Існує кілька версій походження образу Шубіна в шахтарській міфології. За однією з них, це прізвисько шахтаря, душа якого після смерті нібито залишилася в шахті й тепер блукає забоями у вивернутому кожусі (“шубі”) зі смолоскипом у руці, допомагаючи або попереджаючи гірників про небезпеку. Інше пояснення пов’язує ім’я Шубіна зі звуками метану, який накопичується в шахтах і перед вибухом ніби “шипить” — “шу-шу”.
Також існує версія, що образ походить від прізвища Сергія Шубіна — одного з перших власників шахт у Кадіївці (колишній Шубінці). За спогадами сучасників, він був жорстоким промисловцем, і його ім’я з часом могло перетворитися на фігуру міфологічного “господаря” підземного світу.
У шахтарському середовищі існували уявлення про передвісників: білі жіночі постаті вважалися знаком нещастя, тоді як поява синього зайця, що нібито виходив із вугільного пласта, навпаки віщувала удачу. Як зазначає дослідниця Леся Гасиджак, такі вірування були частиною шахтарської субкультури Донеччини і допомагали пояснювати небезпечний підземний світ.
Один із шахтарів, як наводить Леся Гасиджак, згадував повір’я: якщо під час першого спуску у вибій на людину обсипалося трохи породи, це вважалося поганим знаком і ніби попереджало про майбутній обвал. Водночас у шахтарському середовищі до таких “забобонів” ставилися іронічно: якщо після цього людина більше не поверталася на роботу, про неї говорили — “це вже не шахтар”.
Серед шахтарів були і атеїсти, і глибоко релігійні люди. Перші більше покладалися на себе і називали себе фаталістами. Релігійність у цьому середовищі частіше проявлялася через жінок — дружин шахтарів. Вони молилися за чоловіків перед зміною, намагалися не сваритися, коли збирали їм “тормозок”, бажали удачі і перехрещували чоловіків услід, коли ті йшли на роботу.
Шахтарський фольклор Донбасу — це не лише пам’ять про пісні чи частівки, а й про спосіб життя, у якому робота, ризик і побут були нероздільними. У цих текстах відбилися страхи й жарти, втома й кохання, віра і забобони людей, які щодня спускалися під землю. Попри те, що збереглося небагато зразків, саме вони дозволяють побачити шахту не як виробництво, а як простір людських історій і досвіду, що передавався від покоління до покоління.
Читайте також: Донецьке Надазов'я: шлях до моря від ногайського улусу до козацької паланки.
