Артур Пройдаков переконаний: хороший урок починається не з програми і не з підручника, а з цікавості самого вчителя. Якщо вчителю цікаво — це відчувають і діти. Якщо ні — не врятують ані презентації, ані найсучасніші методики. Він говорить про те, що відповідь "бо треба" більше не працює, адже сучасні підлітки інакші: вони ставлять питання і цінують свій час.
Артур виріс на Луганщині, а після 2014 року був змушений залишити рідний дім. Та де б не жив і не працював, він продовжував робити те, що вміє найкраще, — говорити з дітьми про мову, літературу, сенси й відповідальність. Сьогодні він є виконавчим директором освітньої фундації "МрійДій" і став першим українцем, котрий увійшов до десятки найкращих учителів світу за версією Global Teacher Prize. А відтепер ще й офіційно представляє Луганщину як її амбасадор.
Втім, за всіма титулами й відзнаками залишається те, що для нього справді важливе: бути вчителем.
Книжки, що все змінили
Артур виріс у Кадіївці на Луганщині, де світ навколо був практично російськомовним: удома, в школі, серед друзів, на сцені КВК. Українська здебільшого залишалася мовою підручників і зошитів — та й то ближче до старших класів.
"Я любив читати українськомовні книжки, любив слухати українських футбольних коментаторів, любив дивитися фільми в українському дубляжі — і це те, що мене по-справжньому надихало", — розповідає він.
Втім, поруч із цією реальністю існувала й інша — та, що звучала голосами українського радіо, репортажів та інтерв'ю ще задовго до того, як з'явилися подкасти. На полицях бібліотеки в Кадіївці Артур знаходив книжки, які відкривали для нього зовсім іншу Україну. А згодом письменники Андрухович, Жадан і Дереш своїми творами переконали його, що українська література може бути живою, гострою і близькою.
"У шкільній програмі зарубіжної літератури було дуже багато російських письменників, а мені хотілося занурюватися в щось інше — у щось українське", — каже Артур.
У 2007 році він вступив на факультет української філології — спеціальність "викладач філологічних дисциплін і редагування освітніх видань". Зауважує, що спершу думав, нібито цей фах тісно повязаний з журналістикою, однак згодом чітко визначився, що хоче бути учителем.
"Після першого курсу, у 18 років, я поїхав працювати в Артек. Саме там уперше зрозумів, наскільки мені подобається взаємодіяти з підлітками. Ми проводили заходи, багато спілкувалися, постійно щось вигадували разом із дітьми. І в якийсь момент я усвідомив, що мені комфортно в цьому середовищі, що я відкритий до такого досвіду і хочу працювати з молоддю далі", — розповідає він.
Після університету Артур вступив до магістратури й почав викладати у Стахановському педагогічному коледжі. Утім, роль викладача для нього ніколи не обмежувалася аудиторією. КВК зі студентами, виступи, спільні заходи й розмови часто важили не менше, ніж пари та навчальні програми. Відтоді його педагогічний стаж триває безперервно — з 2011 року.
Своє уявлення про вчителя він формував не лише в університеті, а й через кіно. Його надихали "Хористи" — історія про вчителя музики, який змінює дітей через спів, і "Спілка мертвих поетів" з Робіном Вільямсом — фільм про педагога, здатного запалити в учнях інтерес до свого предмета.
"Макаренко ніколи не був для мене головним педагогічним орієнтиром. У Сухомлинського були цікаві ідеї, але мені здається, що багато з них для сучасної школи вже потребують переосмислення. Насправді для мене значно важливішими були конкретні люди. У школі — Валентина Єгорівна Колодяжна, яка залучала мене до олімпіад та конкурсів Яцика і Шевченка. В університеті — Наталя Михайлівна Філоненко. Саме завдяки їй я прочитав "Ворошиловград" Жадана, "Таємницю" і "Дванадцять обручів" Андруховича. Пам'ятаю, як у 2011 році поїхав автобусом до Луганська за власні гроші, щоб побачити Олександра Ірванця і купити його "Хворобу Лібенкрафта". Це був перший у моєму житті випадок, коли я побачив письменника наживо", — згадує Артур.
Про те, як працювати з дітьми, Артур говорить, що готових рецептів немає. Сам часто замислюється, чи правильно вчинив у тій чи іншій ситуації.
"У роботі з дітьми немає універсальних рецептів. Якісь методики не працюють, а якісь, навпаки, дають результат. Те, що чудово спрацьовує в 11-А, може зовсім не спрацювати в 11-Б. Фактично це два різні класи, два різні підходи й два різні уроки. Це трохи схоже на стосунки: ти дивишся на реакцію, розумієш, що відгукується, підлаштовуєшся, щось змінюєш, щось пропонуєш. І постійно шукаєш те, що спрацює саме тут і саме зараз", — каже Артур.
З Луганщини він виїхав у 2014 році. Відтоді він відкрито говорить про те, звідки родом, і не приховує, що хоче повернутися після деокупації. Каже, що хоче бути прикладом для людей, які також були змушені виїхати й часом втрачають надію. Цього року він став офіційним амбасадором Луганщини, хоча фактично представляє рідну область уже багато років.
Чому "бо треба" не працює
"Зараз (мені 36 років) знаходити контакт із дітьми трохи складніше, ніж коли я був молодшим, але точно можливо. Сучасні підлітки прагматичні й раціональні, не хочуть витрачати час даремно, прагнуть бачити результат тут і зараз. Водночас усі вони різні", — каже Артур.
Є одне питання, яке Артур називає головним для сучасної школи: «Щоби що?». Щоби що вивчати цю тему? Щоби що писати три самостійні за урок? Щоби що читати мовчки? За його словами, відповідь «бо треба» для сьогоднішніх підлітків уже не працює.
"Я завжди намагався будувати уроки так, щоб мені самому було цікаво. Бо якщо цікаво вчителю, то, як правило, цікаво й дітям. Сьогодні вже недостатньо сказати: "Так треба". Треба самому розуміти, навіщо ти щось робиш, і вміти це пояснити учням. Бо таких запитань буде тільки більше. І, чесно кажучи, я вже бачу, що школа змушена змінюватися", — каже Артур.
Щирість — те, що діти цінують понад усе. Будь-який пафос вони зчитують моментально, вважає педагог.
"Якщо я починаю говорити надто пафосно, діти це одразу зчитують і перестають сприймати. Тому важливо залишатися собою і бути з ними на одній хвилі. Тоді з'являється шанс на справжню комунікацію. Не на дружбу — саме на комунікацію. На таке чесне партнерство в процесі навчання", — каже Артур.
На його думку, сучасні підлітки мають те, чого не було в його покоління, — значно ширший горизонт можливостей. Коли він закінчував школу, майбутнє здавалося доволі передбачуваним і часто вкладалося в умовний маршрут "Стаханов — Луганськ". Сьогодні ж його учні говорять про навчання у Великій Британії, про кілька років в українському університеті з подальшим переїздом за кордон, gap year після школи або Українську академію лідерства замість класичної освіти.
"Я трохи в шоці від усього цього, хоча намагаюся цього не показувати. Бо для мене колись лінія життя була дуже простою: Стаханов — Луганськ. А в них сьогодні ніби немає берегів. Перед ними відкрито значно більше можливостей для самореалізації в Україні, ніж ми могли уявити в їхньому віці", — каже Артур.
Втім, вчиттель бачить у цьому не лише можливості, а й ризики. Один із них — дедалі більше випускників обирають навчання за кордоном, і ніхто не знає, скільки з них повернуться додому. Водночас він не схильний драматизувати ситуацію. Частина молоді справді може залишитися за кордоном, але частина повернеться з новим досвідом, знаннями та розумінням того, як працюють європейські освітні системи. І це, переконаний він, може стати цінним ресурсом для України.
Ідентичність за кордоном
Після повномасштабного вторгнення у нього все більше питань без простих відповідей. Наприклад, як зберегти українську ідентичність у дітей, що опинилися за кордоном? Тому, говорячи про українські школи за кордоном, Артур звертає увагу на те, що їхня роль часто виходить далеко за межі навчальної програми.
"У суботніх і недільних українознавчих школах акцент часто роблять не на формальних знаннях і правилах, а на підтримці українськості через традиції, творчість і спільний культурний простір. Це не стільки уроки літератури, скільки читацькі клуби, зустрічі з письменниками онлайн чи офлайн та інші формати, які допомагають дітям зберігати зв'язок з Україною", — розповідає він.
Втім, Артур не впевнений, що цього достатньо в довгій перспективі. За його словами, дитина може відвідувати суботню чи недільну школу рік або два, але згодом вступає до місцевого навчального закладу і поступово випадає з цього середовища. Ще складніше, каже він, із молодими українцями за кордоном, які вже не мають стосунку до освіти. Відповіді на питання, як працювати з ними системно, на державному рівні він поки не бачить. Наразі зокрема цим займаються громадські організації, фонди та активісти. Водночас є річ, у якій Артур переконаний: без живого спілкування й офлайн-просторів зберегти цей зв'язок буде дуже складно.
"Якщо все звести лише до онлайну, то рано чи пізно зв'язок починає втрачатися. А от коли є жива взаємодія — українські осередки, освітяни, митці, спільноти за кордоном, які системно й стабільно працюють із дітьми, — тоді шансів значно більше. Є досвіди шкіл в Амстердамі, Копенгагені, Лондоні, в інших містах. Там це працює більш системно попри всі наявні виклики", — каже він.
Окремо Артур говорить про булінг. Адже зараз в одному сучасному класі можуть бути і місцеві діти, і переселенці, і ті, у кого батьки на фронті, і ті, у кого батько загинув. Учитель має розуміти, хто перед ним, — і бути дуже делікатним у словах.
"У багатьох школах антибулінгові політики існують радше формально: роздруківка на аркуші А4 висить на стіні, на початку року всі ознайомилися й поставили підпис. Іван знає, Петро знає, Оля знає — але на практиці все може виглядати зовсім інакше. Мені здається, тут важливо не загострювати, а постійно працювати з атмосферою в колективі, говорити про спільні цінності, тримати руку на пульсі й повертатися до цих розмов не раз на рік, для формальності, а регулярно. Я сам зацікавлений у тому, щоб усе протягом уроку, протягом освітнього процесу відбувалося конструктивно. Тому дуже багато залежить від учителів і від того, наскільки системно школа взаємодіє з батьками", — каже Артур.
У 2025 році чоловік написав книжку "Ну хто так робить? Як навчити дитину вчитися?". Каже, що хотів "запакувати" в неї досвід, про який роками говорив на зустрічах із батьками та вчителями по всій Україні. Так з'явилося практичне видання про навчання дітей і підлітків — від вибору школи та ставлення до оцінок до культури читання в сім'ї, організації навчального простору, тайм-менеджменту, розвитку креативності та комунікації між батьками, учнями й вчителями.
Втім, була й інша причина. Артур хотів показати колегам, що їхній досвід також вартий того, аби бути записаним і почутим.
"У мене один досвід. Я б із задоволенням почитав про вчителів, які викладають у маленькій школі в Карпатах, або про тих, хто викладав за кордоном і приїхав в Україну. Що більше такої літератури — то краще для всіх нас", — каже він.
Можливо, саме в цьому і є головне, що вирізняє Артура Пройдакова. Попри міжнародні відзнаки, книжки, публічність і тисячі учнів, він не говорить про освіту як людина, яка знайшла всі відповіді. Навпаки — як людина, яка продовжує шукати їх разом з іншими.
Читайте також: "Нормальний день — день без укриття": Ніка з Краматорська — про Швецію, освіту і дзвінки додому.
