Боротьба за Старобільщину — це досі не до кінця розказана історія змагання українського народу за крайню східну частину Слобожанщини. Наприкінці 1918 року цей край опинився на перехресті кількох ворожих сил і політичних проєктів. З півночі на нього наступали російські більшовики, захід регіону контролювали українські війська, прихильні до Директорії УНР, зі сходу входили російські донські частини, запрошені повітовим старостою Української Держави, а поміж ними діяли місцеві повстанці. Вони ситуативно вступали в союзи з різними сторонами, але передусім намагалися захистити власні домівки від нового диктату згори.
Старобільщина стала не просто територією військового протистояння. Вона перетворилася на край, де одночасно зіткнулися кілька бачень майбутнього: українське державницьке, більшовицьке, донсько-російське та місцеве повстанське. Саме тому ця історія не вкладається в просту схему “своїх” і “чужих”. Вона складніша, драматичніша й набагато живіша.
Далі, спираючись на спогади та публікації учасників подій з різних таборів, архівні документи, а також на власні опубліковані й неопубліковані дослідження, зокрема статтю мого авторства “Донеччина в добу Директорії УНР”, я спробую якомога повніше відтворити перебіг цих подій і розповісти про короткий, але надзвичайно важливий період в історії Старобільщини, коли на її землі вирішувалася доля всього регіону.
Напередодні Антигетьманського повстання становище на Старобільщині було доволі суперечливим. Старобільський повіт входив до складу Української Держави на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Водночас значна частина місцевого адміністративного апарату залишалася налаштованою проросійськи та складалася переважно з чиновників, які служили ще за часів Російської імперії. Один із сучасників тих подій згадував, що в адміністративних установах “сиділи по урядах ті самі урядники, що були ще за часів царських”, і багато хто з них лише чекав, коли “настане старий режим”.
Цивільну владу в повіті представляв повітовий староста Антон Гірчич — головний представник центральної влади на місцях. До його обов'язків належали підтримання громадського порядку, контроль за роботою державних установ та виконання урядових розпоряджень. Правоохоронну систему очолював повітовий начальник Державної варти, який відповідав за безпеку та боротьбу зі злочинністю.
Нижчою ланкою адміністративної системи були волості, які за своїми функціями частково нагадували сучасні територіальні громади. Їх очолювали волосні старшини. Безпосередньо в селах владу представляли сільські старости або отамани, через яких здійснювалося управління найвіддаленішими куточками повіту.
Таким чином, восени 1918 року Старобільщина перебувала під владою Української Держави, проте значна частина її чиновницького апарату жила спогадами про імперське минуле й пов'язувала свої надії з відновленням старих порядків. Саме ця суперечність між українською державністю та проросійськими настроями частини місцевої еліти значною мірою визначила подальший розвиток подій у краї.
Окрім цивільних установ, на території Старобільського повіту перебували й частини Армії Української Держави. На російсько-українському кордоні несли службу підрозділи Окремої Запорізької дивізії, штаб якої певний час розміщувався у Старобільську. У самому повітовому центрі дислокувався 51-й Старобільський полк під командуванням Стояненка М. Н., який на той момент уже перебував у процесі розформування.
Водночас наприкінці 1918 року в Старобільську з місцевих добровольців було сформовано Старобільський кінний полк під командуванням Івана Цапка. Підрозділ увійшов до складу Слобідського Коша Українського козацтва і став одним із небагатьох українських добровольчих формувань краю.
Цапко залишив цікаві спогади про прапор свого полку:
“Полк мав прапор, що був спочатку виготовлений для Старобільського Партизанського Загону черницями Старобільського монастиря й переданий загонові через військового урядовця П. Носенка. Прапор синьо-жовтої барви, а вгорі біля держака з обох боків полотнища був вишитий золотом знак Тризуба”.
Згодом прапор було доповнено новими написами:
“...було нашито тасьмою з одного боку прапора назву полку — “Старобільський партизанський кінний полк”, а з другого боку полотнища — “Україна або Смерть””.
Однак український добровольчий полк був не єдиним військовим формуванням, що виникло в місті. Майже одночасно у Старобільську відкрито формувався Старобільський офіцерський добровольчий загін — російська білогвардійська частина, учасники якої не визнавали існування української державності та виступали за відновлення “єдиної і неподільної Росії”. Уже на початковому етапі загін налічував понад сотню добровольців — як місцевих мешканців, так і офіцерів, які прибули з інших регіонів колишньої імперії.
Втім, один із його учасників пояснював створення загону не політичними гаслами, а прагненням захистити себе та свої родини:
“Для відродження Великої, Неподільної? Ні! Для захисту честі наших матерів і сестер-школярок. Для захисту розсіяних прапорщиків запасу з сільських учителів і дрібних дворян. Для порятунку себе”.
Попри існування в одному місті українських і російських добровольчих формувань, восени 1918 року Старобільщина ще жила відносно спокійним життям. Один із сучасників так описував атмосферу того часу напередодні Антигетьманського повстання:
“Було й тихо, й безпечно. На хуторах, у слободах, у самому Старобельську. У степу, на шляхах, у перелісках. Ні стрілянини, ні грабежів, ні конокрадства”.
14 листопада 1918 року в Україні розпочалося Антигетьманське повстання, метою якого було повалення влади Скоропадського П. М. та відновлення Української Народної Республіки. Із триденною затримкою, 17 листопада, повстання охопило й Старобільщину, де його очолив Болбочан. П. Ф.
У районах дислокації частин Окремої Запорізької дивізії зміна влади відбулася мирно: від командування були усунуті офіцери, яких підозрювали у проросійських симпатіях. Водночас у самому Старобільську та інших містах повіту антигетьманський виступ фактично не відбувся. За спогадами сучасників, до міста прибув загін, ймовірно сформований із бійців Гайдамацького полку, який мав усунути місцеву гетьманську адміністрацію. Проте його не допустили до міста бійці Старобільського офіцерського добровольчого загону.
Не менш показовим було й те, що Старобільський кінний полк під командуванням Цапка, який належав до українських військових формувань, також не перейшов на бік Директорії УНР. Таким чином, на відміну від багатьох інших регіонів України, на Старобільщині повстання відразу наштовхнулося на опір частини місцевої адміністрації та військових.
Тим часом із прикордонної смуги на півночі повіту українські частини, які підтримали Директорію УНР, почали перекидати на лінії залізниць для стримування наступу російських червоногвардійських загонів. Зокрема, на напрямок Валуйки — Куп’янськ був висунутий 1-й Український полк імені Богдана Хмельницького, який одразу вступив у бої з більшовиками, що діяли під назвою Східно-Української повстанської армії. Гайдамацький полк, своєю чергою, був перекинутий на південь — на околиці Луганська — на українсько-донський фронт.
Водночас гайдамаки під командуванням Волоха О. І. утримували залізничну лінію від Сватового до Лисичанська та контролювали західну частину Старобільського повіту. Тут вони проводили мобілізацію до Армії УНР і збирали продовольство та фураж у селах, розташованих на 15–20 кілометрів на схід від залізниці. Найсхідніша згадка про сутички з “петлюрівцями” на Старобільщині пов’язана із селом Петропавлівка на Сіверському Дінці.
Цікавим свідченням підтримки частиною мешканців Старобільщини Армії УНР є події в Новоастрахані. Тут місцеві селяни схопили загін донських військових і передали їх бійцям Гайдамацького полку. У відповідь до села прибув донський загін, який вимагав повернення полонених. Для врегулювання конфлікту селяни вирушили на переговори до гайдамаків.
Представники Гайдамацького полку заявили, що готові звільнити полонених за умови, що ті залишать територію України. Після цього переговори зайшли в глухий кут. Донське командування наклало на Новоастрахань контрибуцію та пригрозило розстріляти селян, яких вважало винними у захопленні військових, а їхні оселі — знищити.
У цей же час із місцевих мешканців було сформовано повстанський Охочий козацький курінь під командуванням Щербака Д. І., який отримав зброю від Волоха О. І. Курінь переважно здійснював рейди територією повіту, вступаючи в сутички спочатку з прихильниками гетьманської адміністрації, а згодом і з російськими білими військами.
Бачачи, що ситуація в повіті стрімко погіршується, голова Старобільського повітового земства Тарасов, який дотримувався проросійських поглядів, звернувся до командування Добровольчої Південної армії з проханням направити до Старобільська військовий загін. Невдовзі до міста прибула Туземна сотня, сформована переважно з чеченців. Свідки тих подій згадували:
“Це були головорізи, які ледве балакали по-російськи. По місту не було змоги пройти вулицею, бо вони чіплялися до кожного громадянина”.
На початку грудня 1918 року старобільський повітовий староста Гірчич А. П. звернувся вже до донського командування з проханням ввести до повіту регулярні частини російської Донської армії, пояснюючи це тим, що:
“...під впливом петлюрівських подій почався більшовицький рух, селяни грабують склади фуражу і хліба…”.
При цьому староста наголошував, що ці запаси продовольства та фуражу могли б бути використані на потреби донських військ.
У цей же час у Луганську з'явився Харківський губернський староста Української Держави Шидловський С. О,, який називав себе “Головнокомандувачем Харківщини” і претендував на всю цивільну владу на територіях Старобільського та Слов'яносербського повітів, зайнятих донськими й добровольчими частинами. Наскільки реальною була його влада, сказати важко. Відомо лише, що він вступив у конфлікт із командуванням російської 3-ї Донської дивізії, яке всіляко обмежувало його діяльність. Водночас донці не перешкоджали роботі повітової адміністрації та органів місцевого самоврядування, які продовжували визнавати владу гетьмана Скоропадського П. П.
Затримка з введенням регулярних частин Донської армії на Старобільщину, ймовірно, була пов'язана з відсутністю відповідних домовленостей із гетьманським урядом. На відміну від прикордонних районів Катеринославської губернії, де донці вже зайняли Луганськ, Юзівку та Маріуполь, питання Старобільщини залишалося відкритим. Водночас донське командування активно обговорювало перспективи окупації повіту. У військовому плані це дозволяло створити додатковий бар'єр на шляху більшовицького наступу до Дону, а в господарському — отримати значні запаси продовольства та фуражу. Окремо розглядалася й можливість мобілізації місцевого населення до російської армії.
Невдовзі донське командування ухвалило позитивне рішення й наказало перекинути до Старобільського повіту частини 12-го Донського полку. Крім того, 8 грудня 1918 року командувачем донських військ і військовим генерал-губернатором Старобільщини був призначений донський генерал-майор Фіцхелауров О. П. Разом із 12-м полком на Старобільщину прибув і 3-й Донський прикордонний полк. Це суттєво зміцнило позиції місцевої гетьманської адміністрації та збільшило гарнізони як у Старобільську, так і в північних та східних селах повіту.
У середині грудня до Старобільська надійшла звістка про зречення гетьмана Скоропадського П. П. та остаточну ліквідацію Української Держави. Місцева адміністрація опинилася в невизначеному становищі й звернулася до донського командування із запитанням, чи повинні чиновники залишатися на своїх посадах. У відповідь донці заявили, що вся повітова адміністрація продовжує виконувати свої функції й надалі залишається місцевою владою.
Наприкінці грудня ситуація на заході Старобільщини різко загострилася. Після запеклих боїв із більшовиками 19 грудня 1918 року бійці 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького залишили лінію залізниці від Сватового до мосту через Сіверський Донець. Водночас того ж дня Старобільський кінний полк під командуванням Цапка здійснив рейд на зайняту більшовиками станцію Сватове. Під час нападу було захоплено значну кількість зброї, боєприпасів, амуніції та коней, а також взято в полон чимало червоноармійців. Ймовірно, метою цієї акції було поповнення запасів полку та затримка просування більшовиків у напрямку Старобільська.
Під прикриттям “Східно-Української повстанської армії” на Старобільщину наступали регулярні російські червоногвардійські частини Курського напрямку, відомі також як Група Кожевнікова, яку очолював колишній комісар Донецько-Криворізької республіки Кожевніков І. С.
У цей час панічні настрої почали поширюватися як серед колишньої гетьманської адміністрації, що готувалася до евакуації на Дон, так і серед бійців 12-го Донського полку, Старобільського кінного полку та Старобільського офіцерського загону. Із наближенням червоногвардійців на півночі та заході повіту активізувалися й місцеві повстанці, частина яких почала співпрацювати з більшовиками.
Остаточно ситуація вийшла з-під контролю 6 січня 1919 року, коли в глибокому тилу, в Біловодську, на ґрунті мобілізації до російської білої армії спалахнуло повстання місцевого населення. Того дня до села Нікольське прибули два представники Державної варти та шестеро донців, щоб допомогти місцевому старості провести мобілізацію. Під час її проведення на них здійснили збройний напад місцеві мешканці. Наступного дня новий виступ стався вже в самому Біловодську. Хоча його також вдалося придушити, донські джерела повідомляли про заворушення й в інших селах повіту, де населення виступало проти мобілізації. При цьому донці зазначали, що місцеві жителі були “кимось настроєні” на боротьбу проти їхньої влади.
У контексті цих подій цікавим є те, що на заході Старобільщини, яку контролювали бійці Гайдамацького полку, також проводилася мобілізація до лав Армії УНР відповідно до закону Директорії від 27 листопада 1918 року. Призову підлягали чоловіки віком від 20 до 35 років. Водночас жодного збройного виступу проти мобілізації до української армії на цій території зафіксовано не було.
У цей же час у різних частинах Старобільщини окремі підрозділи 12-го Донського полку почали вступати в сутички з місцевими повстанцями та населенням. Паралельно розпочалася планова евакуація гетьманської адміністрації на чолі з Гірчичем А. П. У Старобільській в'язниці були проведені розстріли заарештованих прихильників більшовиків і повстанців. 7 січня 1919 року генерал-губернатор Фіцхелауров О. П. повідомив донське командування, що вже наступного дня буде змушений залишити Старобільськ разом зі своїми частинами, що, ймовірно, і сталося.
9 січня 1919 року частини 10-го стрілецького полку 4-ї партизанської дивізії РСЧА з групи Кожевнікова під командуванням Киселя після запеклого бою зі Старобільським офіцерським добровольчим загоном, який обороняв місто, захопили Старобільськ. Цікавим залишається питання участі в цих подіях місцевих повстанців, яких російські більшовики у своїх зведеннях майже не згадували. Водночас у місцевих спогадах зазначається, що важливу роль у захопленні міста відіграв Охочий козацький курінь Щербака Д. І. — колишнього союзника Армії УНР, хоча це питання залишається дискусійним.
Показово, що самі більшовики після захоплення міста зазначали: “гетьманська адміністрація діяла у місті до його зайняття нашими військами”. Таким чином, структура, створена ще за часів Української Держави, пережила її майже на місяць.
Про подальшу долю представників гетьманської адміністрації відомо лише частково. Гірчич А. П. разом із білими росіянами залишив Україну й після поразки Білого руху опинився в Тунісі. Старобільський кінний полк під командуванням Цапка І. на початку січня 1919 року продовжував бої з більшовиками в районі Рубіжного, Лисичанська, Миколаївки та Попасної, а згодом залишився на службі в білих арміях. Старобільський офіцерський добровольчий загін також увійшов до складу Донської армії та продовжив боротьбу проти більшовиків.
Події зими 1918–1919 років на Старобільщині вкотре нагадують, що історія Української революції не обмежувалася Києвом, Харковом чи великими фронтами. Тут, на крайньому сході Слобожанщини, так само вирішувалася доля України. У боротьбі зійшлися прихильники УНР, гетьманці, донці, більшовики та місцеві повстанці, кожен зі своїм баченням майбутнього краю. Перемогу здобули російські більшовики, але сама боротьба за Старобільщину стала ще одним свідченням того, що українська державність мала своїх прихильників навіть у найвіддаленіших куточках сходу України, а доля регіону аж ніяк не була наперед визначеною.
Читайте також: Фольклор шахтарів Донбасу: між працею, ризиком і побутом.
