Валерія за освітою викладачка естрадного вокалу, але життя повернуло її до сімейної справи — виробництва автентичного посуду з червоної глини, яке її мама заснувала ще в 1991 році. Сьогодні Валерія переїхала до Києва, проте її справа продовжує жити попри близькість до лінії фронту.
Про роботу на виробництві зсередини, тугу за рідним краєм, цінність локальної сировини та те, чому слов'янська кераміка стала символом пам'яті для багатьох переселенців, дізналося видання ТРИБУН.
Коріння Валерії Андруцької пов'язане з Донеччиною: хоч народилася вона в Кремінній, майже все життя провела у Слов'янську. Попри диплом викладача естрадного вокалу Луганської академії культури і мистецтв та досвід роботи на радіо, Валерія говорить, що зрештою долучилася до родинного бізнесу:
“Я народилася у 1993 році, і коли мені був приблизно рік, батьки переїхали до Слов’янська. Там я прожила все життя, хоча у 2012 році закінчила навчання в Луганську за спеціальністю викладача естрадного вокалу. Встигла трішки поспівати, попрацювати на радіо, але доля повернула мене на наше сімейне виробництво посуду. Його заснувала моя мама ще у 1991 році. Тоді все починалося з того, що посуд возили й продавали просто в потягах — раніше це було дуже популярно. Згодом ми доросли до трьох цехів, хоча зараз працює лише один”.
Для творчої людини перехід на виробництво міг здатися викликом, проте Валерія не одразу очолила процеси — вона починала як звичайна робітниця. Співрозмовниця переконана, що саме цей досвід дав їй глибоке розуміння ремесла, адже кожну ланку вона вивчила на практиці й отримувала відрядну зарплатню нарівні з іншими майстрами:
“Я просто вийшла на роботу в посудний цех як звичайна працівниця, бо так склалися життєві обставини. Завдяки цьому я сьогодні знаю весь робочий процес не на словах, а на власному досвіді. Я працювала разом з усіма: замивала вироби, розписувала квіточки, рахувала стелажі на складі. Пізніше вже працювала як бухгалтер і нараховувала людям зарплату, яка у нас завжди залежала від обсягу зробленого: хто скільки зробив, стільки й заробив”.
Особливе місце у розмові посідає рідне місто. Валерія з гордістю розповідає, як Слов'янськ розквітав останніми роками. Навіть зараз, перебуваючи за лічені кілометри від лінії зіткнення, місто намагається жити, хоча його зовнішній вигляд суттєво змінився через військові реалії. У пам'яті ж героїні воно залишається зеленим курортом із цілющими озерами:
“Це найкраще місто, воно просто квітло на очах, особливо за останні роки. Наразі ситуація там критична, адже до фронту якихось сім кілометрів. Коли я була вдома у квітні, Слов'янськ уже починали затягувати антидроновими сітками, і на це важко дивитися. Але в моїй пам'яті місто залишилося гарним і зеленим. Воно ж завжди вважалося курортним: у нас мальовнича природа, унікальна лікувальна глина та Солоні озера, де концентрація солі настільки велика, що купання там прирівнювали до поїздки на море”.
Рішення залишити рідні стіни далося Валерії неймовірно важко. Поштовхом до виїзду стала безпекова ситуація та загроза для найменших мешканців міста, хоча внутрішньо вона до останнього хотіла залишатися вдома.
“Ми виїхали, коли в місті почалася примусова евакуація дітей. Вона й зараз триває, починаючи зі спальних і крайніх районів, але я розумію, що повне закриття — це лише питання часу. Це було неймовірно важке рішення. Якби у мене не було діток, наприклад, уявити якусь паралельну реальність, я би ще була там”, — стверджує Валерія.
Перебуваючи в евакуації, вона гостро відчуває різницю між тимчасовим прихистком та справжнім домом. Попри роки, проведені в інших регіонах, та нинішнє життя у столиці, її серце належить виключно рідним вулицям на Донеччині:
“Мій дім — це тільки Слов'янськ, на всі сто відсотків. У 2022 році ми виїхали на Чернівеччину, в Хотин, прожили там два роки, зараз от мешкаємо в Києві. Звісно, коли ми йдемо гуляти з дітьми, я кажу, що ми повертаємося «додому», але це просто місце, де ми живемо в цей момент. Справжнього відчуття дому в евакуації немає. Мій дім залишився там, де кожна вуличка й кожен район рідні, де в будь-якому куточку міста ти почуваєшся на своєму місці”.
Евакуювати керамічний завод неможливо, тому цехи залишаються на прифронтовій території. Ба більше, виробництво критично залежить від місцевої сировини, яку видобувають у сусідньому районі, де ситуація ще складніша. Проте колектив ухвалив одностайне рішення — працювати, поки є така можливість:
“Перевезти наше виробництво в інше місце просто неможливо. Але основна складність навіть не в цьому, а в сировині: червону глину, на якій ми працюємо, видобувають під Дружківкою, де зараз ситуація в рази складніша. Проте це не моє особисте рішення — ми зібрали весь наш робочий колектив, поспілкувалися з майстрами та дівчатами-декораторами й разом вирішили: поки є глина, ми будемо продовжувати роботи посуд”.
Валерія також розвиває роздріб через соцмережі. Вона з посмішкою зазначає, що це допомагає їй триматися в евакуації, а також розвінчує міф про походження червоного посуду.
“Раніше ми працювали виключно на гурт, постачали посуд в «Епіцентр» та ресторани. А зараз я активно займаюся Тік-током. Цікаво, що більшість людей асоціює посуд із червоної глини із Західною Україною, бо бачить його там на сувенірних ринках чи ярмарках. Але насправді його робимо ми, на Донбасі, бо така глина є лише у нас. Просто як виробники ми продаємо його гуртом, а інші вже перепродають, і ніхто не знав, що це саме слов'янський посуд”, — зазначає героїня.
Попри війну та відстань, логістика бренду працює злагоджено. Валерія, яка зараз забезпечує життєдіяльність бізнесу з Києва, має при собі демонстраційну вітрину для прямих ефірів, тоді як склад у Слов'янську щодня відвантажує замовлення. Вона детально розповіла, де саме можна переглянути асортимент слов'янської кераміки, як формуються індивідуальні набори та за якими схемами працює доставка, зокрема й за кордон:
“Оскільки я в Києві, а виробництво у Слов’янську, я виходжу в прямі ефіри в Тіктоці й показую людям посуд з нашої вітрини. У шапці профілю є посилання на сайт, де зібрані всі вироби, які ми взагалі виготовляємо. Проте наявність на складі постійно змінюється, адже першочергово ми орієнтовані на гурт. Якщо гуртовий клієнт забирає велику партію, склад оперативно поповнюється новими виробами, бо виробництво працює щодня. Ми без проблем відправляємо посуд за кордон — туди, де працює Нова Пошта. Також є значно бюджетніший варіант, яким часто користуються клієнти, — відправка через їхнього перевіреного приватного перевізника”.
Завершуючи розмову, героїня поділилася тим, що щодня дає їй сили рухатися далі, та залишила зворушливе звернення для мешканців усіх прифронтових міст:
“Це дуже важка й болюча для мене тема, бо я неймовірно хочу повернутися додому, жити там і спокійно займатися своєю справою. Я б побажала всім нам сил, адже ми дуже втомилися. Найбільше хочеться, щоб кожен з нас знову відчув це забуте відчуття — що він перебуває у себе вдома. Потрібно просто вірити в найкраще, не забувати рідні міста і, звичайно, щодня допомагати нашим Збройним Силам тримати лінію фронту”.
Читайте також: “Коля, ти коли додому їдеш?”. Історія провідника луганського поїзда №138.
