Сучасне місто Луганськ стоїть на трьох поселеннях. Одне з них — Кам'яний Брід на березі правого притока Сіверського Дінця - річці Лугань. “Камброд” - саме так вже понад сотню років називають його луганці. Нині це один з районів міста, який незаслужено списують з історичних рахунків, бо свого часу радянська влада вирішила переписати історію Луганська, плідно заклавши ІПсО в голови кількох поколінь.
Видання ТРИБУН розібралося, в чому історична цінність Камброду, та якими були прабатьки Луганська.
Цінність та історична значущість
Кам'яний Брід - стародавнє запорізьке селище, розбите на височині лівого берега річки Лугань (Луганка - в народі) у 1740-1750 роках. Зимівники козаків входили до складу Кальміуської паланки Запорізької Січі, і на ці території на той час поширювалася влада гетьмана Кирила Розумовського.
“В 1755 р. до них приєдналися на постійне проживання близько 100 родин з православних іноземців, що перейшли у підданство Росії. В 1782 році за переписом був 171 двір, 280 чоловіків і 283 жінок”, — зазначають офіційні джерела.
Найголовнішим будівельним матеріалом того часу був вапняк. Саме з нього зроблені схили річки Луганки. Дотепер на верхніх околицях Камброду можна бачити засипані входи до каменоломень, з яких видобували камінь на потреби селища.
1882 року під час надання Луганську статусу міста, Камброд став його частиною і надалі розвивався як один з районів.
Варто зауважити, що наприкінці ХІХ століття Луганськ виріс до крупного промислового центру — 40 ремісничих підприємств, 16 заводів та фабрик, тож наповнювався людьми й Камброд.
“Козаки мали змиритися з тим, що їхній традиційний уклад ламався, ніхто їх не чув. Їхні землі забиралися під заводи, їхні незадоволення нікого не цікавили. Будувався Камброд доволі хаотично. Жінки жили осіло, бо в них була робота на патронному заводі, а чоловіки жили сезонно. А потім, коли в 1896 році відкрився Луганський паротягобудівний завод Гартмана, то вже сформувалося типове робітниче поселення, чоловіки жили тут вже постійно”, — говорить історик Олександр Набока.
Він також говорить про те, що саме різноманіття перших поселенців нинішнього Камброду сформувало ту унікальну спільноту, яку ми знаємо зараз.
“Фактично, перші кілька поколінь - селяни, які приходили з різних регіонів України та сформували певну ідентичність, заклавши початок індустріалізації працюючи на заводах, які зводили навколо”, — зазначає краєзнавець.
Він також додає, що можливо саме багатокультурність спричинила те, що українська мова відійшла на інший план.
“Російська стала такою собі універсальною мовою, бо їхали працювати на заводи люди з різних куточків колишнього радянського союзу, їм треба було знаходити мову, створювати робочу термінологію, зрозумілу всім. Думаю, саме тому за межами Камброду, трішки далі, в тій же Олександрівці, де не було шукачів кращого життя, все ж зберігався сільський уклад життя, традиції та мова”, — зазначає Набока.
Заводська романтика Камброду
“Мабуть, на початку 2000-х років камбродська ідентичність, про яку ходять байки, почала розмиватися”, — зазначає Набока.
Він порівнює зародження того Камброду, який ми знаємо, з фільмом Мартіна Скорсезе “Банди Нью-Йорка”.
“Звичайно, що у фільмі режисер загострив кути і вулиці Нью-Йорка не як вулиці Камброду, але на мою думку, десь було схоже. Робітнича кістка в радянські часи заохочувалася. Робітники заводів та фабрик відчували себе потрібними, мали стабільну роботу ледь чи не на все життя. Вони умовно дивилися згори на буржуїв, що жили ближче до готелю “Україна”. Напевно, можна сказати, що розквіт робітничого класу Камброду прийшовся на 1980-ті роки”, — говорить історик.
Свого часу серед мешканців Камброду існувала така собі байка про те, що тодішній герой народу - Климент Ворошилов - недарма повернутий войовничо на центр Луганська, ніби прикриваючи собою старе місто.
“Камброд з гордістю говорив, що тут, в Камброді, хлопці надійні, за ними не потрібно спостерігати, тому можна спокійно повернутися спиною, а от придивлятися за чиновниками в обкомі треба, тому й Ворошилов туди повернутий”, — продовжує думку пан Олександр.
Оце “пацан сказав - пацан зробив”, на думку історика, така собі характерна риса мешканців Кам’яного Броду.
“Здається, що від самого зародження існувала певна оця регіональна характерна риса створювати банди з молоді. Всі ці “район на район” були дуже популярними приблизно до 2000-х років, а потім потроху зійшли нанівець. Вже минуло два десятки років, а в багатьох луганців й досі в голові стереотип, що в Камброді небезпечно”.
Фахівець говорить, що Камброд завжди виставляв найбільші дружини з молоді під час якихось сутичок.
“Представники цього району Луганська мали дуже яскраву пролетарську ідентичність. Дуже відрізнялися від аграрної. Навіть за умови того, що Камброд це переважно приватний сектор, люди могли тримати курей, кролів, вирощувати виноград, їхнє життя було більш прогресивним та модерновим. Варто зазначити, що камбродські минулого століття зневажали селян, нав'язували селу уявлення про його вторинність, бо були робітничим класом, носіями радянського устрою”.
Краєзнавці та історики наголошують на тому, що там де робітничий клас, там і алкоголь. І Камброд не був виключенням.
“На жаль, алкоголь — частина історії, яка була особливо актуальна для Камброду в період розпаду радянського союзу. Є навіть стара легенда, пов'язана з донецькими шахтами. Вона розповідає про те, що коли в Юзівці шахтарі отримували зарплатню, їхні дружини були поруч. Джон Юз сприяв тому, аби жінки завжди знали, коли день “получки”, бо могли й не донести гроші, спустити все найближчій корчмі”, — розповідає Олександр Набока.
Подібним випадкам були й підтвердження в Камброді — часто жінки знали, коли в їхніх чоловіків на заводах день виплати зарплати й чекали на них біля воріт будинків, аби ті не пішли пропивати зароблене.
В більш сучасний час, вже після того, як змінилося покоління тих, хто бився “стінка на стінку”, Камброд став цілком затишним районом для проживання, наповненим ароматами бузку та абрикосів навесні. А ще — Камброд постарішав.
Вирізана совєтами історія
Всі місцеві знають ІПсО про те, що нібито Луганськ заснувала Катерина ІІ, хоча й це не є правдою, а от про те, що в Камброді місцеві мешканці зазнавали утисків, не було заведено говорити.
“Історія частини моєї родини тісно пов’язана з Камбродом. Мою прапрабабусю кілька разів розкуркулювали, на неї доносили ж свої сусіди по вулиці за те, що багато гарувала та забезпечувала роботу великій родині — 11 дітей, в більшості свої родини. Вона мала постоялий двір, карети, швейню, вишивальню, баню та, якби зараз це назвали, була меценаткою, бо щочетверга влаштовувала чистий день для нужденних. В неї все відбирали двічі”, — говорить журналістка з Луганська Марина Терещенко.
Вона також зазначає, що в Камброді нерідко можна зустріти хати на два входи, на дві родини, розділені парканами.
“Колись в краєзнавчому музеї під час шкільної лекції я поцікавилася, привела в приклад хату своєї прабабусі. Так от, мені пояснили, що після революції та низок розкуркулень, голоду, людей, що приїздили в пошуках роботи та хорошого життя в Луганськ, підселяли в хати. Пам’ятаю, як мене вразило це пояснення. На жаль прабабусі вже не було у живих на той момент, нема кому розповісти правду”, — говорить журналістка.
Ще одна версія, яку називають краєзнавці — економія на житлі.
“Першочергово відбувалося усуспільнення багатих на думку влади будинків. Не завжди ділили навпіл, було таке, що перегородками ділили будинки й на три-чотири квартири, так би мовити. Також в шахтарських містах було прийнято будувати житло в складчину, звідси й будинки на кілька господарів”, — додає історик Олександр Набока.
У 2023 році Камброду виповнилося 270 років з моменту заселення. Його роль у фундаментальному закладанні Луганська як міста нівелювалася довгі роки, його жителі сприймалися виключно у кримінальному контексті, а українське коріння — було викреслено, бо не відповідає російській пропаганді.
