Луганчанин Костянтин Скоркін – журналіст та активіст. У Луганську він із друзями проводив акції, наприклад, ходу центром міста з іконою Віктора Януковича. Яка мета? Про це читайте далі у матеріалі. Виїхавши з рідної домівки після початку війни на сході України у 2014 році, Костянтин декілька років мешкав у Москві та продовжував працювати у ЗМІ.
Виданню ТРИБУН чоловік розповів про культурне життя Луганська до війни, життя у Росії та роботу у журналістиці на межі арешту.
– Для спростування чи підтвердження думки про те, що у Луганську не було культурного життя до 2014 року, розкажіть, як жителі проводили свій час?
– Як луганчанин, я можу впевнено сказати, що це маячня. Я працював в організації “Стан”. Був її співзасновником. Спочатку це було літературним об’єднанням, а далі – громадською організацією, яка займалася культурними проєктами на Донбасі. Пам’ятаю, як ми організовували візит українських письменників до Луганська. Захід проводили у будівлі театру. Зал був повністю заповнений людьми, а стільці ставили навіть у проходах. Був аншлаг. Попит на українське слово у моєму місті був колосальний.
– Також ви історик. Які ваші улюблені історичні місця у Луганську?
– Багато місць люблю. Наприклад, наш пам’ятник Шевченку, який стоїть і досі. Це мене дуже дивує. Думав, що окупанти його одразу знесуть. Там був наш Гайд-парк, де ми збиралися разом ще у мирні часи. Луганськ – це місце політичних та історичних перетворень. Тут відбуваються події, які змінюють хід історії. Бо далі там почався луганський Євромайдан, а після - окупація.
– Після подій Помаранчевої революції у 2004 році ви почали займатися журналістикою. З чим пов’язана цікавість до цієї сфери?
– Так, я почав займатися журналістикою у 2004 році та писав для місцевих видань, наприклад, для “Реальної Газети”. Я жив активним громадським та журналістським життям у Луганську між 2004 та 2014 роками і пишаюся цим. Бо траплялося багато можливостей виїхати із міста, але мені було цікаво жити саме там. Ось цей міжреволюційний період був важливою частиною мого життя. Він був пов’язаний зі спробами європеїзації міста, які, на жаль, не вдалося здійснити. Всі мої зусилля не були марними. Але я програв, бо зараз перебуваю в іншій країні, а хотів би — у Луганську.
– Як журналіст, що цікавиться політикою, чи спостерігали ви розвиток подій у бік війни, яка почалася у 2014 році?
– Так, бо був великий вплив Росії на наш регіон. Зокрема через ЗМІ. Та й місцева еліта – зрадники та колабораціоністи, які не стримували цей натиск. Була велика частка людей, які не підтримували Майдан, але були й чисельні проукраїнські протестанти. Саме на них був доволі жорстокий тиск з боку органів влади.
– До 2014 року ви проводили акції у Луганську, серед яких - "ікона Януковича" та “Тайна вечеря по-луганськи”. Розкажіть про них.
(Посміхається) – Це мій друг Слава Бондаренко зробив ікону Януковича у коробці цукерок “Світоч” з метою протесту проти особистості політика на Донбасі. А я, в свою чергу, допоміг її популяризувати. А “Тайна вечеря по-луганськи” – це перфоманс, пародія на культ московського православ’я за картиною Леонардо Да-Вінчі “Тайна вечеря”. Ми були протирелігійні хлопці, тому не боялися таких тем.
– У вас була така жага проводити подібні акції, хоча на той момент, як ви сказали, вже передбачали напад росіян. Чи не було страшно?
– Ми були вільні і нам було весело. Хотілося дратувати тих людей, кидати їм виклик. Страшно не було.
– Також у вас є канал “Занимательное донбассоведение” про Донбас до подій 2014 року. З якою метою ви його створили?
– До речі, цей термін “Донбассоведение” придумав мій друг Андрій Діхтяренко. Я йому вдячний за це. Мені було цікаво популяризувати історію Донбасу. Бо вважаю, що зараз вона дуже паплюжиться. Хочу, щоб люди знали мою Батьківщину, яка є великою частиною України. А телеграм-канал – дуже зручний інструмент для цього.
– А чи не хотіли б ви додавати пости з подіями після 2014 року?
– Я хотів би, щоб це був не політичний, а історичний канал в першу чергу. Мені часто хочеться викласти щось про сучасні події, але я стримую себе. Якби писав про політику - мав би більшу аудиторію, але мої принципи вище. На мою думку, якби люди знали історію Донбасу, – більше б цінували те, що мали. Моя місія - просвітницька.
– Ви, український журналіст зі сходу, опинились у Москві. Як це сталося?
– Із Луганська я виїхав у квітні 2014 року до Києва. А потім зустрів дівчину, антипутінську опозиціонерку, яку дуже покохав. Вона була із Росії. Згодом ми разом переїхали до Москви. Я дуже резикував, коли туди їхав. Були серйозні допити на кордоні, але це просто велике кохання, я не міг вчинити інакше.
– У Москві ви також працювали журналістом. Чи не було страху повернутися до своєї справи через конфлікт між країнами?
– Так, я працював журналістом, але в тих організаціях, які не пов’язані із Російською державою. Зараз це ті, що звуться іноагентами чи небажаними організаціями. Наприклад, американська організація Carnegie, Meduza, Insider. Там, у Москві, я теж писав про політику та про події російсько-української війни.
– Страшно було писати на політичні теми у Росії?
– Звісно. Я переживав за свою сім’ю. Кожного дня чекав, що буду заарештований або мені будуть погрожувати. Але, на щастя, цього не сталося. Хоча у своїх висловлюваннях я не стримувався.
– А чи не було у росіян до вас неприязні як до українця?
– Дивлячись з якого боку. Наприклад, у колі спілкування все було більш ніж з повагою. Але ця спільнота дуже маленька. Російська влада завжди заохочувала ксенофобію та шовінізм, тож було багато побутової українофобії від сусідів чи випадкових людей. У мене виразна українська “Г”, тож періодично чув про "хохла" від агресивних незнайомців.
– З кожним днем вплив російської пропаганди тільки посилюється. А чи відчували ви подібні зміни на собі під час життя у Москві?
– Мої політичні погляди та думки жодного разу не змінювалися. Я твердий у своїх українських та антипутінських позиціях. Пропаганда - вона масштабна. Це їхня велика фабрика. Але я жив поза нею.
Інколи мені здається, що всі ми, хто жив в Росії з аналогічними моїм поглядами, – займалися самообманом. Ми вважали, що війна неможлива, а вторгнення президента РФ до Криму - це його “подвиг” на роках старості задля того, щоб увійти в історію. І так вважали багато людей — і росіян, і українців. Але в цьому й була наша помилка. І нам, і Заходу потрібно було боротися з ним ще тоді, у 2012 році, після того, як він фальсифікував вибори.
– Щодо повномасштабного вторгнення у 2022 році. Як ви дізналися та коли прийняли рішення виїхати?
– Дізнався як і більшість, з новин. До цього дня у мене не було інформації про вторгнення, бо Путін прийняв це рішення в останній час. Знав, що буде велике загострення на Донбасі та можливі удари по українським базам на Азовському на Чорному морям. Але в те що президент РФ настільки божевільний було важко повірити у 21 столітті. Ми його усі недооцінили. У березні того року я виїхав із Росії, бо мене попередили про небезпеку, що мені загрожувала. Поїхали до Словаччини, а згодом до Великобританії.
– А чим займаєтеся зараз?
– Працюю журналістом, та підтримую стосунки і з українською, і з антипутинською російською спільнотою, вважаю себе емігрантом і з України, і з Росії, хоча для багатьох така позиція неприсприйнята, розумію.
– Що, на вашу думку, буде з Луганськом після закінчення війни? Та чи хотіли б повернутися додому?
– Зараз Україні потрібно більше допомоги з боку Заходу. Слід враховувати і свої, і чужі інтереси. Але водночас багато західних країн не до кінця розуміють, що без підтримки України наступними будуть саме вони. Я вважаю, що зараз йде друга Холодна війна. А на рахунок Луганська — його долю повинні вирішувати ті, хто там воює. Звісно, я б хотів приїхати, поглянути, що сталося з містом, але жити… не знаю.
Читайте також: “Я отримую велике щастя, коли рухаюся у своєму напрямку”, — рубіжанин Ігор Бондаренко
