Лисичанськ – одне із найстаріших міст Донбасу. Воно було першим шахтарським селищем Донецького басейну, де зародилося й розвивалося гірниче ремесло. Лисичанськ пройшов складний шлях розвитку. Як і Луганськ, він довго не мав власного імені. Називали його то “Селінням”, то “Слободою Лисичої балки”. І лише близько 30-х років 19 століття у побуті з’явився топонім “Лисичанськ”.
Про історію Лисичанська виданню ТРИБУН розповів краєзнавець та публіцист Валерій Кіхтенко, а також він поділився цікавими фактами про місто.
Лисичий Байрак на Дінці
Майбутнє місто виникло ще у 17 столітті і спочатку було січовим зимівником під назвою “Лисичий Байрак на Дінці” (інша назва – Лисича Балка), який був населений козаками-запорожцями. А перша частина назви “Лисичий” сформувалася від великої кількості лисиць у балці.
Чому ж Лисичий Байрак не став слободою, а почав розвиватися як населений пункт лише після офіційного старту своєї кам’яновугільної історії?
“Можна припустити, що вихід на поверхню землі «горючого каменю» відлякував забобонних козаків, у яких, незважаючи на православ’я, все ще були сильні язичницькі уявлення про невідомі їм сили природи. А можливо, Лисичий Байрак частіше розоряли степовики і він був не настільки зручний для тимчасового проживання у військово-оборонному або територіально-географічному сенсі, як наприклад, зимівник «Вища Біленька на Дінці», що розташований в районі впадання Верхньої Біленької. Він мав кращі підходи до річки й була можливість в разі атаки великого загону степовиків швидко завантажитися на мобільні човни – «каторги» або «байдаки» – та врятуватися від татар у фортеці Бахмут. Або ж заманити ворога на лівий заплавний берег, де серед лісів та озер легше було протистояти кінному степовому війську”, – говорить пан Валерій.
Донець татари легко долали на конях, але уникали лісистого лівобережжя з болотами та старицями в оточенні високого очерету, де легко потрапити в засідку.
“До того ж, поблизу зимівника Лисичий Байрак здавна існувала Боровська переправа, через яку періодично переміщалися великі татарські збройні формування, що загрожували осілому проживанню. Лисичий Байрак більше використовувався козаками як висока точка для сигнальних димових споруд з «хвігур» та дерев’яних веж, за допомогою яких “зимовчаки” обмінювалися сигналами про наближення степовиків. Як паливо для сигнальних багать застосовували не тільки сушняк або масло, але й кам’яне вугілля”, – коментує краєзнавець.
Як же козаки обороняли свої кордони за допомогою “хвігур”?
За книгою Д.І. Яворницького “Історія запорізьких козаків” фігури — це ряд бочок, поставлених певним чином і пристосованих для сторожових цілей. Для кожної фігури брали 20 однодонних обсмолених бочок і одну зовсім без дна. Їх ставили у пʼять рядів одну на одну у формі правильного кола. Спочатку ставили «насторч» шість бочок у коло й обвʼязували смоляними канатами. На них так само ставили друге коло з пʼяти бочок, на нього третє – з чотирьох, далі – четверте з трьох і пʼяте з двох. Нагору ставили одну бочку без дна. Завдяки такому розташуванню, всередині фігури згори й до низу утворювалася порожнеча, куди наливали смолу. Над верхньою бочкою клали залізний прут із блоком, крізь який проселяли довгий мотузок, один кінець якого опускали в порожнину фігури, привʼязавши до нього залізний дріт з великим жмутом мачули, вимоченої в селітрі, чи віхтем соломи.
Лисичий Байрак аж до появи першого лисичанского рудника не потрапив до офіційних анналів історії, і за цей період соціально-економічний розвиток отримали інші сусідні зимівники.
У першій половині 18 століття зимівник Вища Біленька став слободою Біленькою й частиною Слобідської України – історичної області, яка включала в себе територію від річки Айдар на Луганщині і до річки Бахмут на півночі Донеччини, а також – частину Запорізької та Харківської областей. Тим, хто бажав оселитися в слободах, «осадчі» відводили ділянки й приїжджі починали будуватися.
“Виглядало це так: спочатку виривалася яма розміром зі звичайну хату. Бічні сторони обкладали пластами дерну, на які клали крокви, що проходили через дерен до самого ґрунту. Крокви вкривали бур’яном або очеретом, робили отвори для вікон. Поруч рили іншу яму й робили подібну споруду, що з’єднували з дверима. Це були сіни, хлібна комора або приміщення для худоби. Але основна частина хлібних запасів зберігалася в окремій ямі. Згодом землянки змінилися мазанками, а хлібні ями – коморами. Людей, що приїхали, називали «засельниками» й земельні ділянки перебували в їх повному розпорядженні. Це була початкова форма перших казенних слобід. Орні ділянки переходили від батька до сина й називалися «батьківщиною». Охоплюючи цей період історії, можна зробити висновок, що зимівники й слободи запорозьких козаків, а також «займанщини» переселенців з інших регіонів України, стали основою для появи багатьох українських міст і сіл, частина яких існує на Луганщині й сьогодні”, – розповідає Кіхтенко.
У нинішньому Лисичанську проживає чимало сімей з прізвищами Левченко, Чорний, Порохня, Магро, Гаркуша, Череда,Чалий, Забірко, Береговий, Бойко, Гончар, Журба, Засуха, Засядько, Захарченко, Іваненко, Кущій, Коваленко, Лановий, Лисенко, Малой, Олійник, Петренко, Щербина, Якименко, Рудь, Діденко, Замула, Головко, Ніс, Кравець, Товмач, Решетило, Самарський, Карась, Білоус, Таран, Литвиненко, Рудий, Ткач, Рядно, Музика, Лихошерст.
“Це споконвічно «запорозькі» прізвища, і мешканці нашого міста по праву можуть пишатися умовно генеалогічною приналежністю до «січовиків». Що ж, правду наші предки говорили, що «козацькому роду нема переводу»”, - додає публіцист
Посилаючись на книгу “История родного края” А. Горелик, Г. Намдаров, В. Башкіна, Луганськ, 1997 р., ми дізнаємося, що до кінця 18 століття у Верхньому, яке в майбутньому увійде до складу Лисичанська, налічувалося 94 подвір’я та близько 1000 жителів. До цього часу на території Лисичого Байрака вже працював вугільний рудник, але селяни спочатку неохоче поповнювали штат гірників, користуючись усіма благами багатого природного краю. У Сіверському Дінці було повно риби, а прибережні ліси рясніли дичиною – зайцями, куріпками, дикими гусями, качками та козулями. Жителі Верхнього займалися хліборобством та скотарством, пряли льон і шерсть, ткали полотна й сукна. Надлишки продавали на місцевому базарі та ярмарку, що проводився в районі нинішньої Станиці Луганської, на лівому березі Дінця. Люди тоді жили в дубових або вербових хатах, під солом'яно-очеретяним дахом. При будівництві такого житла також використовувалися глина та крейда. За вхідними дверима були сіни з домашнім начинням. У найбільш просторій кімнаті зазвичай стояв стіл, оточений лавками, висіли ікони, прибрані рушниками, та велика піч. З надвірних будівель була повiтка, в якій чоловіки теслювали, а жінки восени готували коноплю для пряжі. Поруч городили кошару для худоби. Землеробські інструменти, зерно, дрова й гній, як правило, зберігалися в окремих будівлях – «коморах». Залежно від рівня доходу, у дворах могли розташовуватися стайні й пташники. Устрій домашнього побуту відображали не тільки господарські особливості, але й звичаї, вірування українського селянина кінця 18 століття.
Перша сода на Донбасі
Згодом на Донбас, в тому числі й у Лисичанськ, ринули іноземні капіталісти. Одним із таких прикладів є закладення російсько-бельгійським акціонерним товариством “Любімов, Сольве і Ко” Донецького содового заводу “Донсода”.
“Незважаючи на те, що Лисичанськ став родоначальником промислового видобутку вугілля для українських та російських територій того часу, все ж таки найбільший поштовх соціально-економічному розвитку міста дала інша промислова сфера. У 1892 році в історії міста відбулась подія, що стала на довгі роки двигуном індустріального та культурного розвитку всього регіону. Бельгійський промисловець і вчений-хімік Ернест Сольве з пермським купцем Іваном Любимовим побудували содовий завод, який незабаром став одним з передових підприємств Європи”.
У кінці квітня 1892 завод вступив в дію. Почалося виробництво кальцинованої соди аміачним способом. У листопаді того ж року на заводі ввели в дію цех каустичної соди, яка вироблялася феритовим способом. Добове вироблення кальцинованої соди у 1898 році було доведено до 200 тонн, що становило 70 000 тонн на рік. Завод виробляв також каустичну соду - бікарбонат натрію, хлорне вапно, нашатирний спирт. За іменем річки, на березі якої він стояв, завод назвали Донецьким. Під цим ім'ям завод діяв три чверті століття, потім його назвали Лисичанським.
“Наприкінці 19 століття на ньому працювало понад 900 постійних робочих, а 1916 року – 1554 людини. Для забезпечення заводу паливом акціонерне товариство отримало в оренду шахту «Дагмара», а 1896 року збудувало шахту «Костянтин Скальковський». У 1902 році на ній було видобуто 6,8 мільйонів пудів вугілля, кількість робітників перевищувала 900 чоловік. Транспортування вугілля проводилося у вагонетках за допомогою знаменитої канатно-підвісної дороги, яка є найдовшою в Європі. Для видобутку крейди завод узяв у найм у верхнянських селян крейдову гору, де відкрили кар'єр. Видобували крейду вручну, за винятком вибухових робіт. Доставка «канаткою» обходилася заводу досить дешево, чого не можна було сказати про транспортування солі – найважливішого компонента для виробництва соди. Сіль, яку видобували під Бахмутом, везли на підводах до залізничної станції Деконська, а звідти вже потягом на завод, де робили розсіл і направляли у виробництво. Видобуток, транспортування та розчинення вимагає великих витрат. Набагато дешевше було розчиняти сіль у землі та перекачувати на завод уже готовий концентрат. Для цього в 1912 році було збудовано розсолопромисел з насосними станціями та залізобетонними резервуарами, який став одним із найбільших у Європі. Для насосних електродвигунів було встановлено першу на Донбасі лінію електропередачі 20 000 вольт, довжиною 35 кілометрів. Подібних технологічних споруд ще не бачила лисичанська земля. Підприємство такого роду було першим у Донбасі, другим у Європі. А Ернест Сольве незабаром став одним із найбагатших і найвпливовіших людей у світі”, – розповідає краєзнавець Валерій Кіхтенко.
Будівництво такого великого хімічного заводу було важливим соціально-економічним фактором у подальшому розвитку всього лисичанского регіону. Сотні безземельних селян та безробітних людей з навколишніх місць, найближчих українських земель і російських губерній знайшли тут роботу й житло, обзавелися сім’ями. Інженерний та робітничий потенціал содовиків став основою для розвитку культурного життя.
“Власники содового заводу щедро інвестували в інфраструктуру Лисичанська. При підприємстві функціонувала одна з кращих в Донбасі поліклінік, з’явилася мережа початкових навчальних закладів. Навколо содового заводу виріс упорядкований мікрорайон в стилі “модерн”, школа, театр, стадіон і парк відпочинку. Крім того, поява великого содового виробництва зумовила приплив робочих місць та іноземного капіталу, будівництво в Лисичанську скляного заводу та інших афілійованих підприємств. У місті з’явилась еліта, що мала європейську освіту й високодуховні моральні цінності. Переважна кількість лисичан стала дотримуватися православного віросповідання, тому в місті ніколи не було релігійних конфліктів. Але 1917 року європейський шлях Лисичанська був перерваний”, – каже Кіхтенко.
Цікаві історії з Лисичанська із книги Валерія Кіхтенка “Невідомий Лисичанськ”.
Звідки у Лисичанську помідори
Одного з весняних днів 1915 року у будинку лисичанського підприємця Тихона Ажиппо сталася примітна подія. Тихон мав підряди на сольових копальнях Бахмута і часто привозив з місцевого ярмарку подарунки для дружини Єфросинії та синів – Івана та Олексія. Однак цього разу він привіз лише кульок із насінням.
– Це насіння “любовних яблук”, на нашу – помідорів, – повідомив Тихон дружині.
– Вони ростуть на вільному повітрі з середини літа до заморозків. Їсти їх треба, як огірки, з оцтом та перцем. Я їв, дуже непогано.
За порадою чоловіка, Єфросинія заповнила ящик землею із сирим піском у рівних пропорціях, посіяла насіння та поставила у холодний підвал. Розсаду, що з'явилася, пересадила на город.
... Одного разу Тихон надовго затримався в Бахмуті, а коли повернувся, то побачив на городі кілька кущів із червоними овочами.
– Чого ж ви помідори не їсте? – здивовано спитав він домочадців.
– Та ми не знаємо, з якого боку до них підступитися, – відповіла дружина.
– Люди кажуть, що ці твої любовні яблука схожі на ягоду вовчу…
Тихон посміхнувся, зірвав помідор і розламав його на дві половини. Одну рясно посолив і з'їв. Другу простягнув Єфросинії. Жінка обережно відкусила шматочок і відразу виплюнула, гидливо зморщившись: “…не смачно…”.
Але наступної весни “любовні яблука” вже з'явилися не лише на городі родини Ажиппо, а й на сусідських грядках.
Так у Лисичанську з'явилися помідори.
Чому Верхнє не назвали Ворошиловськом
У перші роки після громадянської війни, Лисичанськ і Верхнє переживали важкі часи. Більше половини шахт були затоплено, практично не працював содовий завод. У Лисичанську не вщухали грабежі, безпритульні об’єднувалися в банди, а в довколишніх селах ріс опір селян, незадоволених продрозверсткою. Крім того, новій владі активно протистояла “Солдатська організація”, створена на содовому заводі й заводській шахті “Костянтин Скальковський”. Вона складалася з солдатів, що повернулись з фронтів Першої світової війни, і утримувалася на кошти лисичанських промисловців та підприємців, у яких більшовики забрали заводи та вугільні підприємства. У січні 1918 року “Солдатська організація” напала на Лисичанський ревком, однак за допомогою червоногвардійців заколот було придушено. У березні солдати “організації” роззброїли загін Червоної гвардії на содовому заводі, а в квітні – обстріляли на залізничній станції Переїзна ешелон з червоноармійцями. Узимку 1920-го року Климент Ворошилов (на той час - член Реввійськради) їхав потягом з Лисичанська на станцію Переїзна, щоб зустрітися з тимчасовим комендантом села Верхнє. У районі нинішнього “стєкольнянського” переїзду поїзд було обстріляно бандитами, а Ворошилов дивом уникнув смерті.
Великі банди нападали навіть на населені пункти, вбивали партійних і радянських активістів. На світанку 21 серпня 1920 року банда в складі близько 200 осіб напала на Верхнє. Однак бійцям вартової роти, організованої місцевими комуністами, вдалося відбити напад. До 1922-го року бандитизм у Лисичанську та його околицях за активної участі населення було ліквідовано. Через роки, коли лисичанські комуністи звернулися до Ворошилова з проханням увічнити його ім’я в назві міста, – перейменувати Верхнє в Ворошиловськ, “перший червоний командир” рішуче відмовився й обґрунтував це тим, що “аж надто бандитські там місця”.
Єромонах-мученик
Містична історія пов'язана з церквою Іоанна Предтечі, яка була побудована майже на 100 років раніше за Митрофановську церкву і знаходилася на тому місці, де тепер розташований Палац Культури (район вулиці Червоної). Священником там був ієромонах – отець Геннадій.
1918 року, коли радянська влада оголосила духовенство поза законом, до церкви Іоанна Предтечі увірвалися співробітники районного НКВС на чолі зі слідчим на прізвище Мамонтів. Вони спалили ікони, проткнули багнетами вівтар, а самого ієромонаха за наказом Мамонтова розіп'яли на хресті через те, що він не зрікся своєї віри.
Перед смертю отець Геннадій прокляв своїх мучителів карою у вигляді вогню і грози. Через деякий час до церкви привезли пересувну кіноустановку та повісили вивіску КІНОТЕАТР “Безбожник”. Під час першого кіноперегляду у церкву вдарила блискавка та почалася пожежа. Дерев'яна церква згоріла за лічені хвилини. Але всі глядачі дивом уціліли, крім того самого Мамонтова, який також прийшов у кіно.
Цілий рік люди обходили стороною це місце, де щоночі «вухав» пугач і довго не росла трава. А ієромонаха Геннадія зарахували до великомучеників.
Читайте також: Обрядовий хліб Луганщини. Забуті традиції
