Марина Люта – журналістка, лінійна продюсерка Радіо Культура.
Марина Люта народилася у Рубіжному, що на Луганщині, там зробила перші кроки у кар’єрі журналістки, народила дитину…А ще зустріла війну — як і багатьох людей, вона наздоганяє жінку понад десять років.
У монолозі виданню ТРИБУН пані Марина згадала рідне місто, мітинги за свободу України, страхи своєї сім’ї та бажання – встигнути втілити свої прагнення.
“Досі можу згадати стежки до певних місць на Луганщині”
Рубіжне для мене – це про дитинство та юність. Місце на мапі моїх спогадів – південна частина Рубіжного “Южная”, там я зробила перші кроки, під час навчання в університеті була лаборанткою і слюсарем на южанському заводі “Зоря”, де працювали мої тато і дядько, а в южанській ЗОШ 4 викладали колись мої бабуся і мама. Коли ти виходиш на берег озера Пісочне, “Водної”, або мандруєш до Сіверського Дінця, де впадає Борова, — маєш три шляхи дороги. Це трикутник, який і є моїм серцем: Лисичанськ, Сєвєродонецьк та Рубіжне. Я мешкала у Рубіжному, працювала в Лисичанську, а товаришувала та спиралась на якісь творчі ніжки в Сєвєродонецьку.
Сумую за нашою природою: лісами, річками, озерами і болотинням, степовим ароматом, що змішується з чорноземом та водою. Це і є мої асоціації з домом — не зовсім про місто, більше про мене. Такі інтимні спогади. Досі можу згадати певні стежки до певних місць. Щоб подивитися на всі ці улюблені три міста, мені треба було йти через ліс, підніматися на пагорб і звідти вже можна було розглядати, як розстилається Рубіжне, як майорить Лисичанськ та як димить “Азот” Сєвєродонецька.
“Згадую своє дитинство як дуже проукраїнський час”
Моя перша мова, “материнська” - українська, нею говорили бабусі-дідусі, батьки. Я з української слобожанської родини, ми з чоловіком дослідили, що мої предки у ХVIII ст переселились на Старобільщину з Полтавщини. На моє одинадцяте день народження дід мені подарував “Гайдамаків” Шевченка, пам’ятаю, як мій тато прийшов додому із саморобним тризубом на піджаку, а це було наприкінці 80-х років, до розвалу Радянського Союзу. Згадую своє дитинство як проукраїнський час: початок 90-х, Народний Рух, тато агітував рубіжан голосувати за В’ячеслава Чорновола. Тоді прокидалась українська музика: Брати Гадюкіни, Кому Вниз, Марія Бурмака та інші, вдома вже була “Україна: історія” Ореста Субтельного, вже читались Забужко, Іздрика чи Андруховича — все це допомагало формуватися, із таким багажем зайшла у свою юність. Десь на першому курсі вперше почула жарт від друзів про моє “бандерівство”.
До 2004 року не стикалась із гострими дискусіями на політичні теми. В якийсь момент, на кінець нульових, повністю повернулася до української в побуті, зберігала спілкування російською лише на роботі, то люди реагували не завжди адекватно — хтось із легкою іронією, кілька разів із агресією, здебільшого то були поодинокі випадки. Думаю, що це підтверджує мою думку про штучність та про те, що зіграти на аполітичному суспільстві дуже легко.
“Проукраїнські заходи на Луганщині були не завдяки, а всупереч”
Якщо говорити про 2014 рік, проукраїнські заходи базувалися здебільшого на ініціативі звичайних людей. У 2013 році відбувся Марш у вишиванках у Луганську. Існував фестиваль лемківської культури, що відбувався завдяки лемкам, які були примусово переселені на Луганщину в 1944-1946 роках. В Луганську була українська книгарня “Східна брама” під керівництвом Сергія Снігірьова, у 2013 році вона була примусово зачинена.
А мій підхід був мистецький та антропологічний, наприклад, через свята календарно-обрядового циклу, через історичну реконструкцію, ремесла: ткацтво, писанкарство, вишивку. До нас долучалась молодь, різні люди, яким це все було цікаво. На такі заходи приїжджав фотограф, краєзнавець з Сєвєродонецька Микола Скурідін. І завдяки йому я маю у себе прекрасний фотоархів. Можу згадати фестиваль Купала, який відбувався у селищі Затишне, туди приїжджали з Луганська, Харкова, Дніпра. Приходили мешканці навколишніх міст та сіл.
Ми водили вертепи і грали Коляду, робили Колодій та Масницю, справляли Великдень — часто відтворювали традиції, які я перейняла від бабусі, привезла з наших старобільських сіл, або знайшла в роботах етнографів Миколи Сумцова, Дикарева, Олекси Воропая. Звертались до досліджень наших славних краєзнавців, із якими пощастило спілкуватись у ті часи, — Миколи Ломаки та Сергія Каленюка. Нині вони відійшли у засвіти, і нашим громадам їх дуже не вистачає… Сподіваюсь, в оновлених деокупованих містах Луганщини їхні імена будуть увічнені.
Існувала мета – залучити, популяризувати українські місцеві традиції, ремесла, зберегти та передати їхню красу
Згадую фестивалі в садибі Мсциховського, куди ми приїжджали з вогняним театром і з реконструкційним рухом, танцювали там не лише історичні танці, а й влаштовували вогняне дійство. Насправді я вважала, що залучення молоді до українського має відбуватися через мистецтво, сподіваюсь, це дало свої результати і когось вивело на правильний шлях.
“Стрічки з Майдану у Луганську 2014 року у мене залишаються й досі”
Війна у мене почалася з передчуття в 2013 році. На початку 2014 року ми з колишнім чоловіком та друзями поїхали на Луганський Євромайдан. І це історія про рух спротиву на сході України на противагу проросійськості. Тому що мітинги в Луганську та Донецьку були чисельними. Зараз я згадую це зі щемом, тому що побачила великий мітинг, активно налаштованих людей. Стало зрозуміло, що прийшов час не лише для вишиванок та пісень, це був час іншого спротиву. Час активної дії. Ми з подругами та друзями шили прапори, писали гасла, викупили всі жовто-сині стрічки в Сєвєродонецьку. Досі у мене залишається стрічка на пам'ять про мітинг, який відбувся у квітні 2014 року. Сподіваюсь, передам своїм дітям, як історію нашого спротиву та незламності.
Ми ходили на проукраїнські мітинги із відчуттям правдивої злості та розумінням, що маємо повне право це робити на своїй землі. Ми вже знали, чим мітинг може закінчитися, адже це був край Партії Регіонів, ми відчували на собі цю присутність, і вже були перші жертви розгонів — в Донецьку під час нападу загинув 22-річний активіст Дмитро Чернявський, зникали проукраїнські люди, курсував бусик із представниками антимайдану - це було небезпечно. На проукраїнські мітинги в нашх містах збиралась інтелігенція, молодь, наш середній клас. На цьому тлі проросійські мітинги виглядали геть інакше, вони були масштабніші, масовіші та агресивно спрямовані. Ми відстоювали своє право на своє місто, здавалося, що от-от і проросійські настрої стихнуть, адже сталася Революція Гідності. Але ці ілюзії швидко розвіялися і вже було зрозуміло, що війну не уникнути.
Але ми все одно продовжували робити свою справу. У квітні 2014 року в Рубіжному відбувся проукраїнський мітинг, який змінив наші життя. Коли ми йшли туди — розуміли, що будуть провокації. Пам'ятаю, як підійшла до міліціянта, який охороняв зачинений вхід у міську раду, спитала, чи можливо відчинити двері або підказати, куди нам сховатись, коли нас будуть бити. Він усміхнувся та відмовив. В те, що відбувалося потім, міліція не сильно втручалася.
Я була з друзями, першим чоловіком Василем Лютим, з нами був мій тато. Приїхали антимайданівці, їх було значно більше, почалася штовханина. Згодом протестувальників почали розганяти, ми з чоловіком затримались і з площі, мабуть, бігли останніми. Василя схопили, прив'язали до дерева, почали над ним знущатися, бити. Пізніше його завезли у відділок, а мене викликали на допити. Завдяки розголосу Василя вдалося визволити. Він поїхав у Київ. Вдома мені написав колишній товариш, який був рубіжанським журналістом: “Тікай з міста”. Він виявився проросійським активістом. Окупаційній "владі" на нас донесли наші колишні знайомі та друзі. Боляче, коли ти відчуваєш зраду та небезпеку від міста, в якому було стільки рідного.
Після виїзду з Рубіжного мала свою кризу ідентичності. Не могла сприймати Рубіжне так, як раніше, ніколи не розглядала повернення назад. Шкодую, що я не захистила свою доньку Власту від травматичних переживань — на той час їй було чотири роки, донька в новинах побачила свого тата, прив'язаного до дерева, дуже довго потім малювала побачене.
Ці події дуже змінили нашу родину. Ми розлучились із Васею, залишились добрими друзями, він хресний тато мого середнього сина. У нас є родини і між нами склалися добрі взаємини - наші діти спілкуються, ходимо в гості, допомагаємо одне одному.
Маю чоловіка, він рубіжанин, доброволець, з 2014 року воює за Україну. У нас спільних двоє дітей, у нас багатодітна родина.
“Напрямок, в якому я маю рухатися, – це журналістика”
З травня 2014 року я мешкаю в Києві, майже одразу взялася за волонтерство. Це була робота в Донбас-SOS, ми з колегами розбудовували гарячу лінію, евакуаційними кейсами, просуванням змін, які стосувалися прав вимушених переселенців. Це допомогло адаптуватися та наново прийняти мій край. Коли ти допомагаєш комусь, насправді ти частково допомагаєш собі. Згодом мене запросили на Українське радіо. Так я потрапила на Радіо Культура, на роботу мене приймала легендарна журналістка Галина Дацюк, вона повірила в мене і довірила годину вечірнього прямого ефіру. Так я повернулася до улюбленої професії та її найважливіших для мене напрямків. Ще зі школи розуміла, що журналістика, історія та культура — моє.
Маю дві освіти, я екологиня і журналістка. Другу “вищу” з відзнакою отримала в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка. Захист відбувся у Старобільську вже після 2014 року. І для мене це було важливо, тому що моя бабуся закінчила Старобільський державний учительський інститут перед Другою світовою війною. Зв’язок із містом юності прабатьків, містом моїх дитячих спогадів, для мене дуже важливі. Завжди коли бачу військових із шевроном “Айдар” ледь стримуюсь, щоб не заплакати, - рідна річка, назву якої поки що можна прочитати на карті або на шевроні.
З моменту, як я прийшла на радіо, відбулася реформа Суспільного, і це такі прогресивні зміни, які ти спостерігаєш, наздоганяєш, професійно зростаєш, шукаєш нові інструменти разом із рідним радіо Культура. На нашій хвилі можна почути класичну музику, історичну драму, радіокнижку та радіотеатр, найсвіжіщі культурні новини і все це готує наш надзвичайний колектив під керівництвом Ірини Славінської. Працюю в літературній редакції, головна редакторка - журналістка та письменниця Олена Гусейнова, яка тримала нічні ефіри Українського радіо на початку повномасштабної війни.
Після прямих ефірів, я працюю над лінійними програмами: наукпоп, радіофільми, репортажі та інтерв’ю, документалістика. Ще у нас діє надзвичайно крута практика - виїзні студії під час культурних подій та фестивалів. Наприклад, так ми працюємо на “Книжковому арсеналі” , Lviv Book Forum. За рік до повномасштабного вторгнення ми з Оленою Гусейновою були на Нью-Йоркському літературному фестивалі, який організовувала письменниця Вікторія Амеліна. Це було справжнє свято літ відродження на Донеччині. Минулого року в Краматорську Віку вбила російська ракета.
“Вигорання є, тому що я - дружина військовослужбовця”
У нас із чоловіком було військово-волонтерське весілля. У нього за плечима батальйон Кульчицького з травня 2014 року, поранення, 4 бригада оперативного призначення НГ, у повномасштабне вторгнення він увійшов як резервіст і доброволець зранку 24 лютого 2022 року. Насправді він людина з кількома освітами, довгим досвідом в IT та колись - активіст екстремальних видів спорту. За ці спільні роки ми весь час були у війні, навіть коли чоловік ненадовго повернувся в цивільне життя — він одразу пішов у резервісти, тренувався, їздив на збори і закуповував необхідне. Наша родина готувалась до великої війни весь час, всі ці роки. Це непросто, іноді люди нехтують повагою до ветеранських родин та знецінюють досвід дружин військовослужбовців. Ось в цій точці знаходиться моє вигорання. Няня моїх дітей, яка допомагала нам раз на тиждень, теж мобілізувалась, вона воювала на сході. Ми нею дуже пишаємося.
Ми обидвоє - східняки, у нас однакове уявлення про те, яким чином має відбуватися захист нашої держави. Я ніяк не впливала на його вибір, виключно підтримувала. Якби в мене була можливість піти на фронт, я б це зробила. Наразі, все що можу, це періодична волонтерка та щопівроку поновлюю знання з такмеду. Із собою постійно в наплічнику ношу прапор, турнікет, знебол.
У лютому 2022 року до мене приїхав батько із меншим братом-підлітком, у нас будинок на виїзді і більшість близьких ударів по нашому району ми з дітьми просиділи в підвалі. Потім я вирішила евакуювати нас усіх у Хмельницький, пізніше з-під окупації туди виїхала моя мама, а потім і дядько з дружиною. Тепер у нас там “своя слобожанська атмосфера”, мамі сусіди навіть городик виділили, вона відновлюється господаркою. У Київ я повернулася у травні 2022 року.
“Відволікатися допомагає натхнення”
Мені важко знайти час для себе. Люблю зануритися в роботу, я багатодітна мама та дружина військовослужбовця. Дають натхнення природа і творчість, тому, щоб видихнути або надихнутись, я можу ткати, вишивати та шити, згадати щось на гітарі або флейті, ще “кручу вогонь” або просто їду до води, обіймаю дерева. Для мене ліс – це ресурс, який дає енергію і потребує збереження. Ріднішого за Кремінські ліси, за природу долини Сіверського Дінця немає на світі.
“Я мрію встигнути”
Нещодавно з нашими дітьми ми говорили про страхи. Це важливо робити для того, щоб бачити, як дитина змінюється та адаптується до нової реальності. Мій син сказав, що він боїться залишитися сиротою, втратити родину або загинути… Тобто дитина в столиці країни, яка воює за свою свободу, боїться ось таких речей… І мені дуже хочеться, щоб наших дітей не ламали такі страхи.
Маю прості мрії — провести ранок зі своєю родиною разом, без поспіху і тривог, із улюбленою книжкою, хочу, щоб мої діти почували себе безпечно і впевнено, мали можливості для розвитку та навчання, хочу, щоб суспільство усвідомлювало, яку ціну в цій війні платять українські військові та їхні родини. Я феміністка, своє життя вибудовую на цих засадах “бути собі ціллю”, працювати як бджола, із правом на відпочинок та гідну зарплату, у світі без сексизму та із рівними можливостями, сподіваюсь, такий світ буде для наших дітей після перемоги.
І я мрію встигнути. Десять років тому деякі напрямки мого життя були поставлені на паузу, деякі з них так і не повернулися. Історія війни – це завжди історія про самопожертву.
Думка про те, що міста продовжують жити в людях, мені дуже співзвучна. Мрію, щоб якомога більше наших побачили перемогу, повернення та відновлення рідних міст
Читайте також: “Дуже сумую за своїми читачами”, — журналістка з Троїцького нині живе і працює в Косово
