Коли мова заходить про мости-віадуки, то всі без вагань починають перераховувати відомі пам’ятки австрійської, німецької архітектури Західної України. Мало кому відомо, що з семи збережених подібних мостів, один з них розташований на території Луганської області, поблизу окупованого ще у 2014 році селища Донецьке. Цьому мосту понад сто років, а він досі вражає своєю величчю й атмосферно похмурим видом.
У матеріалі виданню ТРИБУН історикиня Вікторія Пилипенко розібралася в тому, як же так сталося, що в краї, який традиційно розглядали суто в промисловому ракурсі виник такий нетиповий об’єкт мостобудування.
Довідка: Вікторія Пилипенко, кандидатка історичних наук, правниця, дослідниця історії Луганщини та Донеччини.
Спочатку вугілля потім мости
У другій половині ХІХ ст. південь Луганщини отримує новий стимул розвитку – в краї повсюди знаходять поклади кам'яного вугілля. Те, що Схід України багатий на вугілля на той момент вже не було секретом: в Лисичанську активно займалися вуглевидобуванням, виробництвом кальцованої соди й інших руд.
Але Лисичанськ то зовсім інша історія, пов'язана з бельгійським внеском в розвиток саме слобідської частини Луганщини. Інша справа – південні околиці, де існувала монополія російського уряду на розвиток копалень та видобування сировини. Росія, як правило, практично не була зацікавлена в нормальному функціонуванні інфраструктури та логістики навколо місць видобування, а тому південні прикордонні терени залишалися малопопулярними серед колоністів, а отже і малозаселеними.
Голубівська агломерація, з якою власне і буде пов'язано будівництво унікального для Сходу України залізничного моста віадука, бере свій початок з історії служби російського поміщика Петра Голуба.
Петро Голуб був російським поміщиком лише за документами 1764 року про дарування йому цього стану Катериною ІІ разом із 6500 десятинами землі по обидва боки річки Лугань. Сам же Голуб, поручник, серб за походженням, в Російську імперію потрапив за програмою сприяння заселення прикордонних з Османською імперією земель південними слов’янами. Імовірніше за все він належав до частини людей офіцерів Шевича або Депрерадовича, які були ініціаторами сербського переселення на до кінця не освоєні українські землі в районі річки Сіверський Донець та його приток. Через те, що для розселення сербів традиційно характерним було створення поселень хутірського типу, то Петро Голуб у своїй ініціативі отримання земель для будівництва хутора не був чимось винятковим. Спочатку він збудував власний маєток, а вже потім на ввірену йому територію землі за рангом завіз куплені чотири сім’ї кріпаків. Цих двадцятьох людей було розселено в низині річки Лугань, а поселення отримало назву Голубівка.
До 1830 року мешканці Голубівки займалися виключно сільськогосподарською діяльністю, поєднуючи обробіток власної землі з виконанням повинностей на користь Петра Голуба. Окрім цього село забезпечувало хлібом навколишні населені пункти, такі як Маріуполь, Слов’янськ, Харків, Бердянськ, Таганрог в обмін на рибу, сіль, залізо, сухофрукти. Виходили такі собі некласичні чумаки аграрної сторони Донбасу.
Частина селян, не бажаючи залишатися в аграрній залежності від поміщика з усіма повинностями на користь нього, бродили околицями в пошуках заробітку й тим самим відкрили поклади вугілля. Легкий доступ до сировини пов’язаний з характерною особливістю для Донецького вугільного басейну близького залягання вугільних пластів до поверхні землі із заглибленням під кутом. Саме ж відкриття покладів вугілля для селян Голубівки було чимось на зразок відкриття на Алясці золота. Поява в неконтрольованій кількості вугільних копанок говорить про початок лихоманки чорного золота, до якої, чомусь, нащадку, молодшому сину Петра Голуба, справи взагалі не було.
Інформація про численні поклади кам’яного вугілля на території, що перебувала у власності сина Петра Голуба – Івана, швидко розповсюдилася на найближчі хутори та поселення. Тому й не дивно, що на 1859 рік у власності поміщика нараховувалось 117 дворів з 642 кріпаками, що давало можливість говорити про Голубівку як найбільш заселений пункт в Слов’яносербській губернії. Завершилося також формування Голубівської вугільної шахти, сировина з якої збувалася для потреб промисловості Бахмуту і Луганського ливарного заводу.
Тому й не дивно, що Голубівське родовище зацікавило підприємця Уманського, який отримав право від Голуба на десятирічну оренду шахти. За Уманського Голубівське вугільне родовище було повністю переобладнане за всіма вимогами техніки безпеки і перетворилося на одну із найбільших шахт регіону, де знаходилися пласти коксованого високоенергетичного вугілля. Зрозуміло, що розширення обсягів вуглевидобування потребувало розширеної мережі залізничних доріг.
Поява одного з чудес Луганщини – моста віадука
Іван Голуб, не вбачаючи перспектив свого перебування в батьківському маєтку, погоджується продати його за 400 тис. крб. Єгору Задлеру. Новий власник маєтку, бувши головним інженером з будівництва Тамбовсько-Козловської залізничної дороги, подає у 1868 році ініціативу будівництва залізничної дороги, спроможної поєднати промислові об’єкти Луганщини з Москвою і промисловими центрами російської імперії.
Будівництво мережі залізниць йшло швидкими темпами. Вже у вересні 1911 року здали в експлуатацію першу чергу Північно-Донецької (у звітах Задлера йде мова про Сєвєродонецьку) залізниці, що поєднувала Донбас та Слобожанщину з Московією магістраллю сполучення Льгов-Харків-Родакове-Лиха. Залізничну лінію доєднали до Харківсько-Азовської, забезпечивши тим самим доступ до морських портів Приазов’я. Після остаточного завершення робіт у 1913 році Луганщина мала найбільш широку мережу залізниць, поєднану з Московсько-Києво-Воронезькою, Південно-Східною, Південною магістралями. На новій залізниці налічувалось 36 станцій, з яких найбільш відомі Святогірськ, Лиман, Яма (Сіверськ), Сентянівка, Шипилівка і звісно ж Сифонна, поблизу селищ Донецьке й Голубівка. Для сполучення останніх якраз і розробили проєкт не типового залізничного моста-віадука.
Віадук має вигляд кам’яного моста на високих опорах, який будується через яр або ущелину. В Україні такі мости вважаються справжніми витворами мистецтва, спостерігаючи за якими здається ніби відправляєшся в Хогвартс в гості до Гаррі Поттера.
Такий казковий портал було збудовано 1911 року поблизу селища Донецьке Луганської області, довжиною в 170 метрів й 40 метровою висотою колон. Міст будувався швидкома, тому був альтернативою мосту з високими насипами. Кам’яна кладка для будівництва завозилася з Харківського цегельного заводу та кустарних промислових об’єктів Старобільська. Вже 1912 року загальний прибуток відрізка залізниці з мостом складав 18 тис. рублів. Це при тому, що на частині мосту шпали лежали на землі, а про баласт колій годі було й мріяти.
З початком бойових дій за Луганщину в ході Другої світової війни міст підірвали. Рішення це не носило тактичного й стратегічного обґрунтування, а було лише частиною так званої «спаленої землі», яку проводили радянські війська під час відступу.
В ході післявоєнної відбудови міст-віадук поблизу селища Донецьке навіть не був поміщений у перелік першочергових інфраструктурних об’єктів для відновлення. Лише потреба у вугіллі Голубівського родовища змусила провести відновлення мосту. Ремонтні роботи тривали з 1946 по 1949 роки без збереження автентичності самого спорудження. Як наслідок, аркові підйоми підняли завдяки залізобетонним блокам, а унікальні кам’яні перекладини, з вензелями виробників, так і залишились валятись під мостом.
Після здобуття Україною незалежності шахта Голубівська була визнана не рентабельною. Разом із її закриттям припинила діяти й лінія залізничного сполучення через селище Донецьке. Міст без планових ремонтів і технічної підтримки набув статусу аварійного.
Після 2014 року міст продовжує перебувати в аварійному стані й до того ж замінований. Не в кращому стані й садиба поміщика Голуба, яка із високовартісної перетворилася на прихисток безхатченків.
Так на прикладі історії дітища поміщика Голуба – садиби й Голубівського родовища, без якого неможливо собі уявити виникнення й чуда мостової архітектури – моста-віадука, можна побачити як знищується історичне минуле Луганщини. Всі мовчазні свідки того, що Луганщина не російський край чи окраїна, а самодостатня територія з європейською спадщиною й українсько-сербським корінням населення.
