Сьогодні Луганська область майже повністю окупована російськими військами. Та близько 20 років тому все було зовсім інакше. Область вважалась однією з найрозвиненіших регіонів України протягом радянського періоду (1922-1991) та перших років незалежності (1991-2000). Міцним фундаментом для розвитку стали інвестиції європейських партнерів. Вони бачили великий потенціал на територій сучасної Луганської області, тому активно вкладали кошти в розвиток цих земель.
Видання ТРИБУН розібралося, хто з іноземців вкладав гроші у Луганщину та з якою метою.
Шотландія
Шотландський підприємець Чарльз Гаскойн відіграв важливу роль у ранньому розвитку Луганської області. Саме він опікувався будівництвом ливарного заводу. Також більшість істориків справедливо називають його засновником міста Луганськ, адже саме з цього підприємства й починається історія обласного центру. Підготовка до розбудови розпочалася у 1795 році, а навесні наступного року вже почалися власне будівельні роботи в нижній течії річки Лугані, а саме в гирлі річки Ольхової. Першими інженерами заводу стали британці, а робітниками - місцеві з навколишніх сіл: Оріхового, Петропавлового, Городища та інших. Також на завод завозили працівників з Російської імперії.
"Луганський ливарний завод мав істотну особливість. На відміну від металургійних заводів півночі Росії й Уралу, які в той час ще працювали на деревному вугіллі, на Луганському заводі планувалося освоїти виплавку металу на кам’яновугільному коксі", - писали у своїй книзі “ Історія Донбасу” Володимир Подов та Віталій Курило. В ній автори детально розповідають про культурні надбання регіону.
В 1795 році, з побудовою Луганського ливарного заводу, в Лисичій балці закладається кам'яновугільний рудник для постачання заводу кам'яним вугіллям. У квітні 1796 року Лисичанський рудник видав перше вугілля.
Та застосування кам'яновугільного коксу успіху не принесло, хоча цей варіант плавки опісля застосовували ще не раз. Все ж основним він не став, бо чавун завжди виходив низької якості. Завод здебільшого працював на привезеному уральському чавуні.
Загальновідомий факт, що з кінця XVIII століття на Луганському ливарному заводі почалося систематичне виробництво снарядів та знарядь для Чорноморського флоту. Та окрім цього там виготовляли сокири, коси, підкови, пили, сівалки, парові машини та ще багато чого корисного.
У 1844 році на заводі була виготовлена парова машина прямої дії для відливу води на шахті Капітальній Лисичанської копальні.
Російський професор Іван Августович Тіме наголошував, що це була чи не перша водовідливна машина прямої дії.
За даними авторів книги "История Луганского края" Єфремова, Курило та Бровченка, на Луганський завод було витрачено 650 тисяч рублів.
Та через відсутність залізниці експортувати вироблену продукцію було вкрай важко, а якщо і вдавалося, то вона значно виростала в ціні.
"Показником високої майстерності луганських ливарників стало художнє литво, що вироблялося на заводі. Тут відлили барельєф першого директора заводу К. Гаскойна, бюсти Петра I і О.В. Суворова, монументальну колону з деталями для пам’ятника Слави на честь перемоги над шведами під Полтавою, пам’ятник для м. Полоцька на честь перемоги російських військ над Наполеоном і багато інших", - писали Подов та Курило у книзі “ Історія Донбасу”.
20 червня 1887 року на підставі урядового указу завод був ліквідований. На його місці було організовано казенний Луганський патронний завод.
Створення Луганського ливарного заводу заклало основи промислового розвитку краю, шотландець зробив великий внесок у індустріальну революцію не тільки регіону, а й всієї України. Завдяки його роботі почався промисловий видобуток кам'яного вугілля, почали розвиватися транспортна та промислова інфраструктура, освоюватися новітні технології, розросталося заводське селище, яке пізніше перетворилося на місто Луганськ. Закриття заводу не зупинило цих процесів промислового розвитку регіону.
Бельгія
З Бельгією на Луганщині асоціюється місто Лисичанськ, адже саме там у 1887 році бельгійський інженер Ернест Сольве та місцевий підприємець Іван Любимов створили акціонерне товариство "Любимов, Сольве та Ко". Вони заклали фундамент передового виробництва кальцинованої соди аміачним способом. Спочатку завод мав назву від річки, на якій стояв, — Донецький, згодом був перейменований на Лисичанський.
Лисичанськ був обраний бельгійським інженером з кількох причин: наявність проточної чистої води, крейдяних кар'єрів, залізниці та дешевої робочої сили. Завод збудували біля крейдяної гори у селищі Верхнє — пізніше він увійшов до складу Лисичанська.
Подов у своїй праці "Путь, равный веку: очерк истории Лисичанского ордена Ленина содового завода им. В. И. Ленина" писав:
"Місце для будівництва содового заводу було вибрано дуже вдало. Поруч – річка Сіверський Донець. За десятки метрів поклади крейди. Вугілля в достатку було за чотири кілометри від заводу, у Лисичанську, де багаті його поклади розроблялися вже близько сотні років. Найвіддаленіша сировинна база – соляний спис (соляная копь?) – знаходилася під Бахмутом".
Сольве заснував завод з виробництва соди, разом з тим він започаткував промисловий метод отримання соди, який отримав назву "Метод Сольве". Даний спосіб замінив собою попередній - Ніколя Леблана, котрий мав нижчу ефективність.
Ернест Сольве практично став монополістом із виробництва соди: за 3 роки роботи завод у Лисичанську став найбільшим виробником соди у Російській імперії, а за обсягом випущеної содової продукції посідав тоді 2-е місце в Європі.
Разом із сучасним на той час виробництвом було побудоване ціле містечко в неокласичному стилі: школа, лікарня, будинки для керівництва та для робітників. Всього поруч із підприємством звели 33 об'єкти.
Для забезпечення роботи заводу було створено залізницю та перші шахти. Згодом видобуток соди стимулював будівництво в Лисичанську заводу з виробництва скла. А щоб доставляти крейду та вугілля на завод, збудували найдовшу в Європі провідну канатну дорогу.
Головний діамант Лисичанська — лікарня Содового заводу, яка свого часу була однією з найбільш сучасних лікарень континенту. У лікарні був навіть ліфт, один із перших на сході України.
У лютому 2018 року Лисичанськ отримав премію "Бельгійська спадщина за кордоном". Комплекс споруд міста потрапив до п'ятірки номінантів конкурсу, який щорічно проходить за підтримки фонду Короля Бельгії.
У 2007 році содовий завод придбав найбільший постачальник кальцинованої соди в Росії – "Російська содова компанія". Через три роки було оголошено про повне банкрутство заводу. Виробничі активи продали зареєстрованій в Черкасах компанії "Дукат М", яка спеціалізується на демонтажі промислових об'єктів. Зносити будівлі почалися у 2011 році. Канатну дорогу та весь металобрухт вивезли, а споруди підірвали. Зараз про велике промислове минуле нагадують лише деякі залишки зруйнованих будов.
Саме цю історію бурхливого становлення промисловості на Луганщині намагалася стерти радянська влада, а тепер продовжує "справу" вже російська. Тож промисловий гігант насправді виник не тільки завдяки радянській індустріалізації, а й зусиллям відчайдушних європейців, які ще в 19 столітті побачили потенціал територій Луганщини та спробували.
