Ліквідація Катериною II Слобожанщини та Слов’яносербщини в 1764 році з подальшим впровадженням широкої колонізаторської політики і широкого освоєння ресурсів перетворили Луганщину на вавилонське стовпотворіння народів і народностей. Сюди в пошуках швидкого збагачення, звільнення від значних податкових повинностей чи рятуючись від проблем із кредиторами, почали з’їжджатися рангові офіцери, поміщики, авантюристи й шукачі швидкої наживи.
У матеріалі, наданому виданню ТРИБУН, історикиня Вікторія Пилипенко розглядає відому мешканцям Луганщини будівлю - садибу поміщика Мсциховського.
Довідка: Вікторія Пилипенко, кандидатка історичних наук, правниця, дослідниця історії Луганщини та Донеччини.
Селезнівка — козацьке поселення, розташоване на річці Біленькій, притоці Сіверського Дінця. Після ліквідації Слобожанщини та Слов’яносербщини Катерина II передала його як рангову землю поміщику Яковлєву. Після Яковлєва тут збереглися лише фундамент його будинку та в’їзні широкі ворота. До речі, будівництво широких воріт у XVIII ст. вважалося розкішшю, адже дозволити собі ворота, де можуть розминутися одночасно дві кінні повозки, могли лише високі офіцерські чини або достатньо впливові фінансові кола.
У середині ХІХ ст. Яковлєв продає Селезнівку поміщику Графовському, який розбиває тут парк на значній площі у 22 га. На момент окупації в цьому парку зберігалося декілька дерев, висаджених самим Графовським. Однак, поміщик тут довго не затримався й продав будівлі разом з парком цивільному раднику, судді Слов’яносербського повіту — Казимиру Мсциховському. Чиновник настільки захопився парком, що для його озеленення запросив з Польщі Марцина Хубецького. Садівник усе своє життя присвятив парку, перетворивши його на витвір мистецтва з фонтанами, античними статуями, фігурними деревами й різними сортами квітів.
Сам же Казимир Мсциховський веде своє походження від польських дворян Подільської губернії. Він приїздить до Селезнівки у 1889 році і закладає тут Селезнівське родовище, ставши головою правління Селезнівського товариства кам’яновугільної та заводської промисловості й членом Донецько-Юр'ївського металургійного товариства, а з 1914 року входить до складу правління Азовсько-Донського комерційного банку. До того ж, Казимир Мсциховський заклав основу селища, яке пізніше перетворилося на місто Паризької Комуни, сьогоднішній Перевальськ. Тут же, в Селезнівці, Мсциховський вирішує влаштувати резиденцію. Для цього у 1890 році він купує садибу Графовського з незакінченим будівництвом, і починає її перебудову собі до смаку. Невдовзі будинок Мсциховського вражатиме своєю архітектурною стилістикою та буде єдиним представником замкової архітектури Луганщини.
Садиба будувалась в стилі модерну та неокласицизму руками архітектора Сергія Гінгера. Внутрішнє оздоблення робили майстри з фабрики Мельцера, які облаштовували імператорські палаци. Торговий дім "Мельцер Ф. і Ко" тоді тільки розпочинав свою діяльність, тому макети оздоблення й саме внутрішнє начиння робилося надзвичайно якісно та ретельно.
Будинок складався з двох поверхів - тринадцяти приміщень на першому поверсі для сім’ї господаря та шести, на другому, у вигляді мансарди для проживання прислуги. Це були просторі кімнати з величезними вікнами, що виходили в сад. Стелі кожної кімнати оздоблювалися картинами у вигляді сцен на історичну та класичну літературну тематику. Наприклад, стіни танцювальної зали, кабінету Мсциховського, кімнати мисливців, зимового залу прикрашали ліпленням, фрагментами картин в стилі модерн. У середині танцювальної зали виходив балкон, де, ймовірніше за все, розташовувалися музики та грала класична музика. В одній з кімнат вціліла картина у фігурній рамці в стилі модерн. На ній зображена дівчина з розпущеним волоссям, яка на фоні будівлі біжить полем за метеликом.
Особливого ефекту стінам будинку надавало облицювання світло-жовтим м’яким шліфованим каменем місцевого походження – тесаним піщаником, який забезпечив чудову збереженість архітектурної споруди протягом століття. До речі, тесаний піщаник, який на той час не вважався занадто дорогим будівельним матеріалом, сьогодні відноситься до рідкісних.
Складний степовий клімат вимагав від архітектора рішення щодо обладнання садиби системою опалення. Її основу складали чотири великі каміни, три з яких чудово збереглися до нашого часу: у вітальні – вкритий глазурованими кахлями, центральній та мисливській кімнатах – прикрашені різьбленими витворами з дуба. В окремих кімнатах збереглися шматки мозаїчної підлоги, мармурові підвіконня. Кімнати між собою об’єднують дерев’яні парадні сходи, дубове поруччя яких прикрашене високохудожнім різьбленням.
За задумом Гінгера, три фасади будинку були оформлені таким чином, що справляли враження головних. Над центральним входом архітектор звів масивну башту з великим кольоровим гербом дворянського роду Мсциховських. На відкритій терасі перед зимовим садом височіла бронзова статуя Гермеса. Вхід до будинку прикрашали два кованих канделябри в людський зріст.
Такий підхід до оздоблення маєтку був даниною тогочасної моди. Виконаний в стилі палаців італійсько-візантійського відродження, будинок повинен був виконувати ще й функції зібрань колекцій, своєрідного приватного музею. Приміром, меблі у вітальні були виконані в стилі Людовика XVI, а тканина, якою вони оббиті, відтворювала зразки з Версалю та Тріанону. Вражали своїми кольорами та яскравими тонами перські килими.
Для побутового вжитку використовувалися флорентійські крісла, гобелени на сюжети байок Лафонтена, фарфоровий посуд, вази. Столи, окрім посуду, прикрашали сербські та французькі статуетки зі слонової кістки, оправлені в золото.
На 62-му році життя Мсциховський залишає службу та виходить на пенсію. Отримавши доволі високу на той час пенсію, майже всі її кошти він направляє на будівництво парафіяльної школи-храму. Будівництво церкви здійснював на той час ще нікому не відомий студент-архітектор Лев Руднєв, автор майбутніх Палацу культури у Варшаві та Будинку уряду в Баку.
Церковна будівля із дзвіницею, названа на честь Олександра Невського, мала два класи й вівтар. До храму примикали квартири вчителів, серед колективу яких була й дружина Мсциховського. Виконана з дикого каменю, будівля належить до досить рідкісних зразків романо-візантійського стилю. Церква і школа відкриті до сьогодні. Щоправда, більшість класів пустіють через малу кількість учнів. Місцеві подейкують, що між церквою та садибою існував підземний тунель, яким користувалося подружжя Мсциховських в погану походу.
Під час Першої світової війни Мсциховський запропонував перетворити маєток на лазарет, але цю пропозицію не схвалили через значну віддаленість від фронту.
Загалом, Мсциховського місцеві жителі поважали й любили. Свідченням цього є численні згадки старожилів про подарунки господаря на колядки "для всіх душ його імення".
Прихід до влади більшовиків з їх політикою червоного терору змусив родину Мсциховських покинути садибу, яку було перетворено спочатку на склад, а потім на туберкульозний диспансер. З настанням незалежності маєток передали на баланс Селезнівки, чим фактично оголосили йому смертельний вирок. Неприбутковість місцевої громади через відсутність будь-якого активного промислового об'єкта (так зване шахтарське поселення без шахти), перетворили садибу з прекрасним парком на прихисток безхатьків. Оживити цей унікальний для Донбасу об’єкт замкової архітектури у дворянському стилі спробували представники агенції АртПоле. Вони навесні 2014 року на базі садиби Мсциховського провели фестиваль, де спробували інтерактивно оживити людей садиби, відтворити музичні мотиви сучасників Мсциховського. Особливий інтерес викликала ініціатива висадити на териконах навколо Селезнівки лаванду у вигляді метелика як акт відродження одного із символів збережених зображень будинку. Однак розпочаті бойові дії не дали "Сузір’ю метелика" побачити світ.
В подібному занедбаному стані перебуває досить схожа за стилістикою виконання до палацу Мсциховського садиба Костянтина Юницького на Біловодщині. Садиба будувалась наприкінці ХІХ ст. за сприяння та фінансування В. Докучаєва, який обрав Старобільську ділянку для роботи своєї експедиції на плато між річками Деркул і Комишна. Основна задача, яка ставилася перед вченим, полягала у вивченні кліматичних умов краю, щоб сформувати нові методи ведення сільського господарства в умовах посухи. Докучаєву вдалося розробити методи заводнення степу, захисту ґрунтів від ерозії. Однак припинення фінансування спричинило від’їзд Докучаєва. Його справу продовжив Костянтин Юницький, який заклав дендрарій, розширив об'єм лісових посадок. За Юницького завершилося будівництво садиби, яка одночасно виконувала функції і жилого приміщення, і дослідницької лабораторії. Будинок був відносно невеликих розмірів, одноповерховий, але з подібною до садиби Мсциховського системою опалення з використанням великих камінів, художньо оздоблених кахлем.
Доля Юницького склалась трагічно: під час революції 1918 року його вбив один з більшовиків за генеральську шубу. Розроблена ж ним система посадок значно спростила ведення господарства в степових районах, а виведені зразки рослин склали основу заповідного фонду Деркульських степів. На сьогодні, в умовах війни, заповідник практично знищений через пожежі та постійні обстріли.
Мсциховський та Юницький — приклади господарів з великої літери. Мсциховський, будучи високоосвіченою людиною, підприємцем, розумів, що основою прибутку є не лише товарні показники, але й розвинена інфраструктура. На прикладі його маєтку ми можемо стверджувати, що Луганщина – край, який надихає на творчість.
