На п’ятому поверсі Українського дому в Києві розпочала свою роботу виставка “Небачена сила”, присвячена ненасильницькому спротиву на тимчасово окупованих територіях.
Журналістка ТРИБУН побувала на місці події. Про боротьбу українців, нотатки жінок в окупації та незламний гумор — читайте в нашому репортажі.
У першій секції виставки відвідувачів зустрічає незвичний експонат: дзеркальні фігури, кожна з яких має особисту історію. Серед них — 98-річна Лідія Степанівна, яка пішки пройшла 10 кілометрів, аби вийти з окупованого ворогом Очеретиного на Донеччині. Анастасія Тиха, яка вивезла з охопленого війною Ірпеня понад 20 тварин, та інші люди, поміж яких є й ті, обличчя та імена яких поки невідомі широкому загалу через окупацію.
Унікальність експоната полягає в тому, що, дивлячись на ці фігури, глядач бачить себе. І в голові виникає питання: чи зміг би я вчинити так на їхньому місці?
“Коли солдат РФ йде по Мелітополю та бачить десь намальований тризуб, а потім читає в Телеграм, що десь підірвана автівка, складається пазл. Він розуміє, що проти нього працюють як бойові групи, так і цивільні”, — розповів речник Центру національного спротиву із позивним “Остап”.
Партизани, про яких розповідають на виставці, відрізняються від тих, про яких ми звикли читати в книжках. Їхній опір особливий — він не є насильницьким, ці люди не влаштовують підриви на залізницях та не вбивають російських окупантів. Серед таких – жіночий партизанський рух “ЗЛА МАВКА”.
У частині, присвяченій їм, розмістили плакати, розроблені активістками на захоплених територіях.
А найщемливішою частиною цього відсіку виставки є щоденники жінок, які розповідають про те, як змінилося їхнє життя після початку окупації. Серед них є й сміливиці з Луганщини, зокрема зі Старобільська.
Мій син був серед тих активістів, спочатку в них проходило все спокійно, а згодом вони побачили, як містом пересувається ворожа техніка. Люди з піднятими руками почали благати розвернутися і поїхати до себе, кричали, що вони не хочуть війни, що вони – мирне населення. У відповідь ці покидьки почали стріляти над їхніми головами, старобільчани, звісно, злякалися і їм довелося пропустити їх далі. Коли син повернувся, він був настільки засмучений через те, що їм не вдалося зупинити окупантів, що вони пропустили їх.
Мені хотілося підтримати його, але він мовчки пішов у свою кімнату.
Я сховала “пропагандистские” спогади про свою бабцю і вишиванку, бо мені здається, що як прийдуть за чимось – а тут легко, бо я свій гострий язик сховати не можу – спочатку ляпну комусь із сусідів щось, чи в магазині, а потім не сплю – здається, що за мною їдуть.
Цікавий факт у тому, що до нас, місцевих жителів, звичайних людей, ставлення було жахливим – мене лікував якийсь лікар, не з наших країв, це було чутно по його мові. Водночас до тих “освободітєлєй” навіть не підпускали наших медсестер і лікарів, які залишились працювати в тій лікарні. Напевно, бояться. Правильно роблять.
Як пишуть організатори на постерах, що супроводжують відвідувачів впродовж всієї виставки, важливо демонструвати свою підтримку активістам, які перебувають на тимчасово окупованих територіях. Зробити це можна, долучившись до акції непокори. Для цього потрібно взяти наліпку чи намалювати один із символів опору, зробити фото у визначному місці та надіслати фото в Інстаграм-акаунт руху спротиву з хештегами #НебаченаСила, #ЗлаМавка.
“Я була там, в окупації на Луганщині. Я знаю, наскільки там важко, страшно, наскільки ти почуваєшся там самотнім, навіть якщо коло твоїх друзів не змінилось. Тому що раніше я могла поїхати будь-куди будь-коли, я могла знайти собі нових друзів в будь-якому місті світі, а тоді мусила сидіти на місці. Мені здавалось, що про нас всі забули, що ми нікому не потрібні, що для решти світу ми чужі. В окупації дуже важко психологічно, тому я вважаю, що такі виставки потрібні обов’язково, їх треба було робити й раніше, і треба буде робити надалі. Наше головне завдання зараз – доносити до людей, які перебувають на Донеччині, Херсонщині, Луганщині, в Криму та в Запорізькій області, що вони нам потрібні. Що ми їх любимо. Що вони повернуться. Не можна мовчати про них”, — розповіла нам відвідувачка виставки Ірина, яка всього три місяці тому виїхала з території Луганської області.
Ще один рух спротиву, якому присвятили експонат – “Жовта стрічка” – щодня публікує фото, зроблені активістами на окупованих територіях. Завдання партизани отримують із анонімного чат-бота, найчастіше це поширення заздалегідь підготовлених листівок та стрічок, знищення російської пропаганди або навіть підняття українського прапора.
Інтерв’ю з активістами “Жовтої стрічки” з Луганщини та Донеччини можете прочитати за посиланням.
Головним символом опору стала жовта стрічка – саме вона є частиною експозиції. Клітки, на яких стрічками виплетено слово “ВИБІР” – символ боротьби українців, які зробили свій вибір не мовчати, ризикувати, показувати окупантам, що всі території, які вони вважають своїми, повернуться до України.
Відчути атмосферу російської окупації на собі могли всі відвідувачі виставки – спеціально для цього організатори влаштували лабіринт “Делаю вид” із плакатами кримського художника Антіка Данова. Суть лабіринту – показати наскільки важким та тривожним може бути життя на територіях, що контролюються ворогом – люди там постійно мають вдавати “я поза політикою”, “я щасливий”, “мене це не стосується”, “я не можу нічого змінити”.
Волонтерка виставки Софія Романенко розповіла про своє відчуття значення лабіринту:
“Є така картина двостороння – це можна сприймати так: “я удаю, що я нічого не відчуваю, але всередині мене – бурхливі емоції”. Я думаю, що автор цього лабіринту хотів донести до глядача, що не все так просто і ситуації бувають різні. В будь-якому разі, не можна засуджувати людину, яка перебуває в окупації за її погляди, адже ми не знаємо, про що вона думає і як вона відчуває себе насправді. Люди дійсно змушені удавати, що вони поза політикою, що вони не відчувають війни, але це все заради їхньої безпеки. Адже ми знаємо, скільки активістів та партизан вже посадили за ґрати або у підвали”,
Український спротив не полишений і гумору – сатиричні меми Максима Паленка прикрашають окрему стіну та, мабуть, привертають найбільше уваги з-посеред наймолодших відвідувачів події попри зовсім недитячий зміст.
“Я вражена. Я просто вражена. Це неймовірно, при тому, що я бачила багато таких виставок, це просто неймовірно. Людей в окупації дуже й дуже шкода, я боюсь уявляти себе на їхньому місці, це дуже страшно. Хочеться передати їм, щоб вони тримались. Україна, беззаперечно, переможе. Просто потрібний час”, — розповіла відвідувачка виставки Ірина Микитівна, яка приїхала до Києва з Кропивницького.
Не менш цікавим експонатом є картонні фігури ватажків незаконних збройних формувань, що виникли на Луганщині та Донеччині у 2014 році. Автором цих фігур є донецький митець Сергій Захаров, який ставив їх просто на центральних вулицях тоді вже окупованого ворогом міста. За це трохи згодом чоловік потрапив у полон та провів там майже два місяці.
Вже на виході відвідувачів зустрічає стіна солідарності “Залиш свою підтримку опору”, на котрій кожен охочий може залишити власне повідомлення. Не залишилась осторонь й журналістка видання “ТРИБУН” – на білій дошці тепер є нагадування про те, що Луганщина обов’язково буде вільна.
Відвідати виставку всі охочі зможуть до 2 червня, з вівторка по неділю, з 11:00 до 19:00.
Читайте також: Люди вже не бояться своєї проукраїнськості – активістка з Красногорівки Олена Косінова
