Дмитро Чепурний – луганчанин, який доєднався до великого напрямку створення та розвитку культури на сході. Чоловік не тільки долучається до організації культурних заходів, але і є співавтором книжок про Луганщину та Донеччину, а також бере участь у фільмах своїх земляків.
Про натхнення просувати творчі практики сходу, власні проєкти та бажання випустити книгу Дмитро розповів в інтерв’ю журналістці ТРИБУН.
– Як починався розквіт культури у Луганську?
– Мій досвід культурної діяльності у Луганську дуже обмежений. Бо у 2011 році я виїхав на навчання до Києва. Тож тільки слідкував за місцевими виданнями та культурними дієвцями. Спостерігав за літературним угрупованням “Стан”, відвідував фестиваль “32 травня” та кінопокази в університеті Шевченка, читав видання “Давленіє свєта”. Я чув думку від представників культурної спільноти, що у міста була перспектива вийти на новий рівень, але російська окупація обірвала цей культурний процес. Ми можемо уявити це, але історія не знає умовного способу.
– Яка мотивація долучитися до спільноти людей, які працюють над культурним розвитком, була саме у вас?
– Я за освітою культуролог. Я організовував культурні заходи, кіноклуб. А після початку війни на сході у 2014 році зацікавився тим, що відбувається на Луганщині та Донеччині – у мене вдома. Донбасу була присвячена моя дипломна робота в університеті. Пізніше я почав працювати у команді платформи культурних ініціатив ІЗОЛЯЦІЯ. Це фонд з досвідом переселення, які були вимушені виїхати з Донецька до Києва. У фонді я очолював проєкт під назвою “Донбаські студії” – це була публічна програма, бібліотека, мистецькі заходи присвячена Донецькій та Луганській областям.
– Ви працювали й над мистецькими резиденціями, які були розташовані у містах Луганщини та Донеччини. Про що цей проєкт?
– Разом з фондом я робив мистецькі резиденції у 2017-2020 роках, які відбувалися у Покровську, Бахмуті, Лисичанську, Ссєвєродонецьку та Старобільську. Це були міждисциплінарні програми для дослідників, митців та культурних дієвців. У Сєвєродонецьку у 2019 році ми провели літню школу “Завод дав нам усе” про мономіста спільно з університетом Сент-Ендрюс та Центром міської історії. Резиденції збирали міжнародні команди дослідників та поєднали глобальний контекст з регіональним. Як наслідок результатами програм були нові мистецькі твори, виставки, тексти тощо.
– А що сталося з офісом фонду ІЗОЛЯЦІЯ?
– Офіс фонду влітку 2014 року було перетворено на незаконну тюрму. Про неї написав письменник Станіслав Асєєв. Оскільки я не працюю у фонді з 2020 року, то дізнаюся про це через медіа. Щодо офісу у Соледарі, куди фонд перебрався незадовго до повномасштабного вторгнення, – він був знищений під час російського наступу на місто в 2023 році. Війна значним чином вплинула на всю команду. Зараз фонд спрямований більше на гуманітарну допомогу, аніж на мистецькі проєкти.
– Яких ви можете виокремити митців, культурних діячів сходу, робота яких вам подобалася до початку вторгнення у 2022 році?
– Ми багато співпрацювали з Алевтиною Кахідзе, яка після початку війни на сході в 2014 році створила проєкт “Клубніка Андрєєвна”, у якому розповідала про життя своєї мами, яка залишалася у окупованій Жданівці.
Також я б виділив фотографічну практику Олександра Чекменьова – це фотограф з Луганська. Він дуже важлива людина в контексті документування Донбасу 1990-х років. У нього є серії “Паспорт”, “Донбас” або “Швидка”.
Знаковим художником для Донецька є Пьотр Армяновський, чиї відеороботи “Я і Маріуполь”, “Гірчиця в садах”, “Народний музей Авдіівки” отримували відзнаки мистецьких премій, кінофестивалів та потрапляли у колекції міжнародних музеїв.
Цікавою є художня група “Луганська контемпорарі діаспора” Лі, яку представляють Євген Королетов, Антон Лапов, Настя Малкіна та інші. Члени цієї спільноти працювали з вуличною культурою та підтримували зв’язки з тими, хто залишився в окупації. Вони видали журнал “Golden Coal” про молодь і покоління що сформувалося в окупації.
Цікавою є діяльність Віталія Матухно, який організовував виставки на заброшках Лисичанська заснувавши ініціативу Гарелея Неотодрешь".
Окрім сучасників є окремі автори про чиї роботи згадуєш в контексті регіону. Такі як: Алла Горська, Іван Кавалерідзе чи Дзига Вертов. Наприклад, на виставці Алли Горської, яка пройшла не так давно у Києві можна було побачити монументальні роботи виконані у Донецьку, Маріуполі, Сорокиному.
– Скажіть, а чи змінився фокус вашої діяльності після початку вторгнення у 2022 році?
– Зараз я працюю над книгою. Її підтримав віденський інститут гуманітарних наук. В ній я хочу зібрати свій практичний досвід відвідування маленьких міст Луганщини та Донеччини, організацію мистецьких проєктів та історію мистецтва в контексті доби незалежності. Це книга про різні мистецькі практики, які існували на соціальному тлі регіону. Зараз Луганщину та Донеччину знищує війна. Те, що вчиняє Росія на сході України з людьми, містами та середовищами можна описати через, як нам здавалося, термінами з історичної науки: геноцид, урбіцид, екоцид…
Багато митців зі сходу виїхали в інші міста. Ба більше, цікаво – наскільки саме мистецтво може зберігати ідентичність. Адже людина може виїхати, наприклад, до Києва, але звертатися у своїх творах до степів, крейдяних річок, абрикос та териконів свого дому.
– Продовжуючи тему книжок. Ви співавтор книги “Межі колаборації”. Про що вона?
– Це книга 6 авторів та авторок. Редакторками були дослідниці Вікторія Донован та Дар’я Цимбалюк. Книжка присвячена досвіду літньої школи в Сєвєродонецьку та нашим уявленням про схід України, які ми обговорювали у той час. У ній зібрані тексти, діалоги та списки творів про мистецькі практики до початку російського вторгнення в Україну. Книга доступна українською та англійською мовами.
Книжка була у друкарні у Києві у лютому 2022 року. Лишилося наклеїти обкладинку й готово, але почалося повномасштабне вторгнення та російський наступ на Київщину. Тоді вона, мабуть, трохи втратила свою актуальність й ми займалися різними іншими справами. У нас не було презентації, адже її ми планували у Сєвєродонецьку. Вона не комерційна та була розповсюджена безкоштовно. В книгарнях вона також не присутня. Її можна отримати через авторів або у Фонді Рози Люксембург, який профінансував цю публікацію.
Онлайн-версію книги ви можете прочитати за посиланням.
– Бачила фільм Клеменса Пула з вашою участю під назвою “Діма, Дмитрий, Дмитро. Слава Україні”. Яка ваша роль у ньому?
– Це фільм у жанрі мокументарі американського митця Клеменса Пула “Dima, Dmitry, Dmytro. Glory to the Heroes”, що зараз живе та працює у Києві. З ним я познайомився через фонд ІЗОЛЯЦІЯ. В Україну вперше він потрапив у 2014 році. За основу був узятий мій сімейний відеоархів, який я віддав до Центру міської історії на зберігання. В ньому зображено однорічного мене з батьками. У 1995 році разом ми гуляємо Луганськом та проводимо екскурсію містом глядачам. Бачимо телевежу, пам’ятник Ворошилову, театр драми, міську раду, житлові будинки “Китайської стіни” та інші відомі луганчанам місця.
З однієї сторони – це цікавий документ, а з іншої – поле для маніпуляцій художників, режисерів.
“Діма, Дмитрий, Дмитро” – це гра в хибу. В кадрі зображений маленький я, але озвучую сюжет вже дорослим голосом. Таке собі переплетіння поколінь та будення. Історія, яка розповідається, сформована під впливом нагляду американця на події в Україні та зокрема сходу. Головна думка фільму – показати, що архіви можуть бути використані як підтвердження будь-яких тез або ситуацій, але й навпаки.
– Наразі ви живете у Києві, а чи багато у столиці культурних діячів зі сходу?
– Окрім згаданої ІЗОЛЯЦІЇ та донецької спільноти, мені відомо про окремі спільноти луганчан, маріупольців. Я був на київській виставці маріупольської Платформи “ТЮ” на Дарниці. Нещодавно відкрився простір “Схід Хаб” на Печерську, який робить виставки авторів зі сходу.
Працюючи з живописом та текстом, зображуючи природу після трагічних подій, в Києві працює художниця Катерина Алійник. Я був редактором книжки “Колективні фантазії та Восточні ресурси” яка поєднує два есе та розмову Катерини Алійник з Луганська та Наташі Чичасової з Донецька.
Нещодавно я був на передпоказі фільму Аліни Панасенко та у студії художниці Каріни Синиці – обидві мисткині з Луганщини.
– На вашу думку, допоки буде жити культура сходу?
– Допоки будуть жити автори та авторки, які створюють цю культуру. Допоки не буде змоги вгамувати власну травму повернутися до рідних міст, на власні місця. Для когось – це про могили предків, для когось – садочок з фруктовими деревами на фоні териконів, чи-то долини річок Дінця, Айдару, Деркулу, тощо. Я думаю, що українська культура сходу буде існувати дуже довго. Треба створювати більше творчих доробків, писати, відтворювати нашу культуру, в тому числі, міжнародно й різними мовами. Зараз чути багато наших голосів, але їх недостатньо.
