Архітектурна спадщина Луганщини різноманітна, дивовижна та інколи неочікувана. Вона включає в себе як козацькі церкви XVIII століття, так і маєтки й індустріальні споруди, які залишили після себе європейські промисловці в XIX-XX століттях. Разом вони є невід’ємними складниками культурної спадщини нашого краю.
Автор проєкту “Індустріальний рай” Олександр Кучинський розповів виданню ТРИБУН про цінність деяких пам’яток архітектури Луганщини.
Історія цього унікального архітектурного ансамблю розпочалася у 1889 році, коли дійсний статський радник польського походження Казимир Людвигович Мсциховський, прокладаючи залізничну гілку в тодішній Катеринославській губернії, вирішує купити 450 десятин (близько 500 гектарів) багатої на вугілля землі в сербського поміщика Голубова, нащадка засновника міста Голубівка Петра Голуба. Пан Мсциховський був інженером-шляховиком, що на той період бурхливого розвитку залізничного транспорту гарантувало величезні прибутки. Окрім служби у залізничному відомстві, Мсциховський володів також кількома шахтами, які заклав в 1900 році неподалік селища Селезнівка, був головою правління Селезнівського товариства кам'яновугільної та заводської промисловості та членом правління товариства Південно-Руської кам'яновугільної промисловості та Донецько-Юр'ївського металургійного товариства — загалом був непересічною особистістю з добре розвиненим підприємницьким талантом.
Приблизно у 1893 році Мсциховський поселяється у Селезнівці в старому будинку (що не зберігся до наших часів), територія якого була обнесена парканом і мала в'їзну арочну браму з вежами.
Перші згадки про це місце датуються 1760-ми роками. Для розбудови садиби промисловець запросив архітектора Сергія Ґінґера і вже у 1905 році тут був зведений псевдозамковий палац, який нагадує італійську віллу “флорентійського характеру”.
Він доповнив та прикрасив пейзажний парк у 22 гектари, що існував тут ще з 1840-х років.
За парком доглядав “виписаний” із Польщі садівник Марцин Хубецький. (Він доглядав за ним аж до самої смерті у 1950-х і був похований у цьому ж парку, де збереглася його могила)
У 1913 році за проєктом Лева Руднєва також були зведені парафіяльна церква-школа й будинок для вчителів у романо-візантійському стилі та інші споруди.
У будівництві ансамблю використовувався жовтий піщаник з місцевого кар’єра. Унікальний для Донбасу маєток викликав певний інтерес з боку громадськості країни, і 1916 року в журналі "Столица и усадьба" з'явився докладний опис садиби.
Все його внутрішнє сецесійне оздоблення було вироблено на фабриці Мельцера, за малюнками архітектора Імператорських палаців Роберта-Фрідріха Мельцера; інтер’єри в стилі ренесанс, крім вітальні, яку виконали в стилі Louis XVI.
Частина меблів мала старовинний вигляд в стилі неоренесанс. Серед них зустрічались і історичні — флорентійське бюро, крісла XVI ст. тощо.
За свідоцтвами репортерів, тканини, використані в меблях, були виткані на московській фабриці Сапожникова за старовинними зразками французьких тканин в Версалі та в палаці Тріанон. Старовинні меблі та інтер'єри доповнювали килими з Персії та власні зібрання французької порцеляни Севрської порцелянової мануфактури та Петербурзького Імператорського порцелянового заводу різних епох від XV до XX століть.
У вітринах стояли бронзові, мармурові та фарфорові групи.
На відкритій терасі перед приміщенням зимового саду встановлена бронзова скульптура бога торгівлі Гермеса, що походила від оригінала італійського скульптора XVI ст. Джованні да Болонья. В картинній галереї перебували як оригінали салонних художників, так і старовинні копії уславлених майстрів. Серед оригіналів салонних митців — полотна Костянтина Маковського та Миколи Сверчкова. Серед копій — композиції Пітера Пауля Рубенса та Бартоломео Естебана Мурільйо. Серед гобеленів маєтку — два гобелени на сюжети байок Лафонтена.
Коли до влади прийшли більшовики, будівля садиби була розграбована, частина речей розтягло по домівках місцеве населення. Меблі, скульптури, вази — все це було розграбовано, і залишилося лише на старих архівних фото.
Доля самого Мсциховського достеменно невідома. За однією з версій — він утік, за іншою — був зарахований до «класових ворогів» і розстріляний.
У радянську добу палацово-парковий ансамбль був повністю занедбаний. На його території в різні періоди розташовувалися дитячий будинок для безпритульних, Ворошиловський будинок відпочинку, туберкульозний та наркологічний диспансери.
До наших днів збереглися лише деякі фрагменти ліпнини в танцювальному залі, кабінеті Мсциховського, зимньому саду і кімнаті відпочинку мисливців.
Від двох мармурових камінів залишилися тільки топки. Але два каміни – один, облицьований дубом, інший – турецьким кахлем, – вдалося зберегти, вони навіть функціонують.
Місцями збереглася паркетна плитка на підлозі, картина, що зображує дівчинку (за легендою – дочку Мсциховського, яка трагічно загинула).
За часи незалежності України садибу кілька разів здавали в оренду: один орендар мріяв її відновити, збив ліпнину (в якості зразка), але так нічого і не зробив, інший – намагався вирощувати полуницю в старовинному парку.
З 1983 року садиба Мсциховського є пам'яткою архітектури місцевого значення. У 2011 році активісти із Селезнівки, Луганська та Донецька створили благодійну організацію, покликану її відродити. З цього моменту починається поступове відродження маєтку.
З 2012 по 2014 роки тут проведено багато цікавих заходів, серед яких – лицарський турнір «Меч Сходу», середньовічний бал «Дихання віків», рок-концерти, виставки птахів і виробів ремісників Луганщини та багато іншого.
Взимку 2014 року у садибі виступили з концертом польські музиканти із струнного квінтету «Волоші», високо оцінивши акустику старовинного будинку. Навесні того ж року, коли на місцевій трасі вже знаходилися блокпости проросійських угруповань, у садибі було представлено арт-проєкт «Розділові», створений творчим агентством «АртПоле». У ті дні у стінах садиби під затишне потріскування каміна читав свої вірші український поет Сергій Жадан. Музичний супровід Жадану акомпанували Олексій Ворсоба з Мінська і донеччанин Влад Креймер. За тиждень тут «танцювала вірші» австрійська танцівниця Андреа Хандлер, пластично висловивши суть творчості того ж Жадана.
З 2015 року окупаційна адміністрація віддала садибу під опіку Перевальського районного музею, по-суті зробивши її його філією. Відтоді в панському маєтку з’явилися стенди, присвячені Другій Світовій Війні та багато радянської пропагандистської атрибутики з фондів Перевальського музею.
Всі ці червоні прапори соцзмагань, поряд із бюстами Горького та Пушкіна дещо дисонують із віковою історичною атмосферою садиби та фрагментами декорацій від колишніх перфомансів.
Наприклад, станом на 2017-й рік, всередині будівлі збереглися фрагменти віршів Жадана, написані для проєкту «Розділові» на спеціально розміщеному тимчасовому драпіруванні стін. «Плакати та читати… Пам'ятати. Повертатись», – ці пророчі слова з творів харківського поета мирно співіснують з кондовими зразками вишитих картин радянського періоду.
Двомовні українсько-польські таблички та вказівники у парку були русифіковані.
Важко сказати, яка доля буде у цієї унікальної пам’ятки, враховуючи, що вона вже 10 років знаходиться в окупації. Збереження спадщини Селезнівки тримається на ентузіазмі небайдужих місцевих жителів. За словами одного з місцевих жителів, – поки там є люди, в яких болить душа за нашу історію та коріння, садиба буде жити.
