У червні стрічка постів в соціальній мережі “Х” була переповнена постами про сумні річниці — велика кількість переселенців саме в цей час покидала рідні міста на сході України десять років тому. Цими днями люди їхали з окупації з планами повернутися через кілька тижнів.
Журналістка ТРИБУН поспілкувалася з донеччанами та луганчанами та зібрала їхні історії та спогади про рідні міста, виїзд з окупації та плани на майбутнє.
Зроблю все що в моїх силах для відновлення міста — Донецьк
Через те, що рідні першої геройки знаходяться на окупованій території, публікувати її ім’я та фотографії ми не можемо. Себе вона представляє просто — донеччанка, яка вже десять років живе в Одесі.
“Мій рідний неймовірний Донецьк. Місто в якому я вперше спитала себе: «Чи можливо взагалі бути ще більш щасливою?». Останній спогад — випускний з університету. Вже йшли бої, а ми зарання забронювали ресторан на околицях міста, ніби до останнього відмовлялись сприймати факт, що як раніше вже не буде. І от святкуємо, всі веселяться, наступає темрява і від вибухів починає тремтіти вода в басейні. Керівництво закладу тоді вибачилось і попросило піти раніше. Досі не розумію за що вони вибачались”, — пригадала дівчина.
В пам’яті геройки Донецьк залишився розвиненим та чистим містом. Містом, в якому неможливо було бути поза спортом. В якому пахло Донецьким металургійним заводом, Кальміусом та трояндами.
“Особисто для мене він пахне акацією, квітом абрикос та чомусь зеленим борщем. Пахне тільки-но помитим зранку асфальтом у літній спекотний день”.
На ранок після вищезгаданого випускного вона поїхала з міста автобусом, вже через ворожі блокпости.
“В мене не було думки, що покидаю дім. На той момент доволі часто їздила в Одесу до брата, і мама сказала поїхати на пару тижнів, поки бої не вщухнуть. Дійсно їхала з повною впевненістю, що два тижні буду на морі. Найдовші два тижні в моєму житті, які тривають вже 10 років. В той момент настільки була впевнена, що повернусь, що буквально нічого з собою окрім пари шортів, футболок та сарафана не брала”,
Зараз, після того, як війна зачепила всю територію країни, ставлення до переселенців дещо змінилось. Десять років тому все було трохи інакше, часто люди, які були вимушені покинути дім, стикались з непорозумінням, агресією та упередженим ставленням. З таким стикнулась і наша геройка:
“Спочатку все було чудово, думаю, тому що люди тут ще не розуміли, що всі ці люди переїздять не на пару тижнів. А далі стикнулась з моїм вперше при оренді квартири: «Де ви прописані? В Донецьку? Ми донецьким квартири не здаємо». Моє вперше, але не в останнє. Через декілька років після переїзду купила машину, тоді ще видавали реєстраційні номери за пропискою. Якось на дорозі мені крикнули «Валі домой, сєпар галімий». Я б залюбки поїхала додому в ту саму мить, але поїхала на орендовану пусту квартиру”, — пригадала дівчина.
І навіть тоді, коли вся країна занурилась у війну, у 2023 році вона знову зіткнулась з дискримінацією — власники квартири відмовились здавати їй житло в оренду через прописку.
Думки про повернення додому для дівчини були актуальними і виникали в голові, як сама вона сказала, дуже часто і з різним рівнем гучності.
“Їздила додому декілька разів, бо в мене там родичі. Від того Донецька залишилась тільки оболонка і та вже пошарпана. Називаю його домом тільки, тому що його вулиці досі зберігають теплі спогади. Заходиш до рідного дому і наче нічого й не було”, — поділилась вона.
Питання про повернення додому дівчина назвала складним, однак все ж поділилась:
“Якщо доживу до цього моменту та переживу саму новину щодо деокупації, то повернусь. Не думаю, що жити, але зроблю все що в моїх силах для відновлення міста”.
Мені хотілося б сідати на «двадцятку» і вранці приїжджати додому – Луганськ
Наш наступний герой представляється своїм псевдонімом із соціальної мережі “Х” — К.С.Г. Йому 37 років, наразі він проживає в Києві, займається волонтерством та проєктним менеджментом. До початку війни чоловік жив в Луганську.
“Мені пощастило жити й подорожувати іншими містами і країнами, але я завжди вертався додому. Так було до травня 2014 року, коли я, як і багато хто, виїхав з Луганська, не знаючи чи повернусь туди колись”.
Обласний центр запам’ятався волонтеру дуже різноманітним і досить суперечливим. Як сказав він сам:
“На мою думку, як і кожний обласний центр, Луганськ мав свої особливості, якими вирізнявся поміж інших міст. Це був дуже цікавий синтез речей, які були різні у своїй основі. Саме через це, було дуже цікаво спостерігати як ми всі там співіснували і бути частиною того міста, яким був Луганськ до 2014 року”, — пригадав чоловік.
Я для себе зрозумів одну просту річ: щоб не сказав один луганчанин про своє місто — завжди знайдеться інший, який краще знає, як все було. І те, з якими саме бразильцями грала Зоря в 63-му, і те, хто насправді вбив Доброславського.
На жаль, останні спогади про рідне місто для чоловіка залишились не найприємнішими. Як розповів він, вони стосуються бездіяльності місцевої влади, правоохоронних органів і аморфності великої кількості місцевих жителів. Навесні 2014 року він сподівався, що правоохоронні органи, спецслужби і військові звільнять місто і весь цей жах закінчиться.
“На той час основні держустанови в центрі міста були захоплені, а сепаратисти робили все, щоб зірвати президентські вибори. Таким чином мій колега з іншого району міста опинився «на підвалі». Мене встигли попередити, але майно як робоче, так і особисте врятувати не вдалося. Тож лишившись без роботи й розуміючи, що мої соціальні мережі вже давно моніторяться місцевими колаборантами, я вирішив виїхати з міста. На щастя, мені вдалось виїхати без яких би то не було перепон”, — пригадав він.
З адаптацією на новому місці життя проблем не було, хоча багато неприємних історій довелось почути від інших людей. Чоловік зауважує, що, попри все, вдячний тим небагатьом людям, які допомогли його родині.
“Звичайно, що збираюсь повернутися. Але очевидно, що за ці 10 років багато чого змінилось. Місто — це в першу чергу люди. Мені комфортно на новому місці і я вже давно вважаю його своїм домом. Але мені хотілося б сідати на «двадцятку» і вранці приїжджати в Луганськ. І щоб ті хто залишився там, мали змогу приїхати до мене”.
Пам’ятаю його найкрасивішим містом України — Донецьк
“Мене звати Володимир, я проживаю в Харківській області та тільки закінчив університет, і шукаю роботу. На момент початку війни мені було 13 років, зараз — повних 23. Народився я в самому Донецьку. Жив у приватному будинку. Місто пам’ятаю як найкрасивіше місто України. Особливо це почало відчуватися у 2012 році, коли місто готувалося приймати Євро".
"На жаль, майже все було зруйноване. Мій останній спогад, що є більш яскравим — те як за 200 метрів від будинку поставили міномет і гатили в усі сторони, по місту, за місто, без розбору”, — пригадав хлопець.
З рідного міста Володимир виїхав разом із ріднею влітку 2014 року, коли розгорталися бої за Донецький аеропорт імені С. Прокоф’єва. Пригадує, що місто було досить спокійним, але будинок родини хлопця знаходився неподалік летовища, було чутно вибухи, а на подвір’ї знаходили пом’яті кулі.
“Думки щодо повернення були на той момент стійкими, вважали що на літо поїдемо до бабусі з дідусем допомогти з городом, а повернемося до початку навчального року”.
Однак, в якийсь момент стало зрозуміло, що на новому місці проживання доведеться залишитись довше запланованого — Володимир розпочав навчання в місцевій школі, що було досить непросто:
“Не хотілося залишати рідний дім, такі відчуття не покидають іноді і зараз. Щодо упередженості не можу сказати, що вона була. У школі одразу спитали чи наша сім’я потребує чогось. Пропонували речі, їжу, допомогу. Однолітки так само не особливо цікавилися звідки я, і що зі мною сталося. Ми не одразу здружилися, але на все потрібен був лише час”.
У Донецьк хлопець повернувся у 2017 році, лише на тиждень, аби зустрітися з рідними.
“Цього було мало, це було дуже приємно. Знову побачити рідних і деяких друзів. Але далеко не всі вони залишилися такими. Хоч і було мені не багато років я чудово розумів хто ворог, і цю думку поділяли не всі на той момент. На деяких вплинула пропаганда, хтось і так був з такою думкою. З родичами намагалися не підіймати такі теми, і були просто раді побачитися”, — розповів нам Володимир.
Десять років – великий термін для нового життя, хлопець каже, що тепер у нього вже є початок нової родини і домівка, побудована на вільній землі. Тож планів на життя в Донецьку у нього поки немає.
“Звісно ми дуже чекаємо звільнення рідного міста, і звісно хочеться поїхати туди. Повернення у Донецьк буде супроводжуватися дуже великим обсягом роботи фізичної для відбудови дому, і моральної роботи для прийняття всього, що відбулося. Наразі для мене дім там, де я знаходжуся і де знаходяться люди яких я люблю. Я дуже сподіваюсь на повернення всієї родини з ТОТ, але повертатися туди жити я поки не планую, можливо колись у майбутньому…”, — поділився хлопець.
Очевидним після всіх цих історій є одне: навіть після десяти років життя поза рідним містом та домівкою, в серцях всіх цих людей й надалі жевріє надія на повернення додому. Їхні розповіді про адаптацію на нових місцях, мрії про відбудову міст і збереження пам'яті про минуле нагадують про силу людського духу і здатність продовжувати жити попри всі, часом несприятливі, обставини.
Читайте також: Сергій “Тарзан” з Рубіжного, 3 ОШБр: “Війна – це страшно, але не всі це розуміють”
