Сергій з позивним “Тарзан” зараз обіймає посаду головного сержанта роти “Гідра” 2-го механізованого батальйону 3-ї ОШБр. Він народився у селі Кудряшівка та згодом жив у Рубіжному. Там займався тренерством, музикою та навесні 2022 року збирався поїхати на відкриття байкер-фесту на власному мотоциклі. Але російське вторгнення змінило плани чоловіка і він прийняв рішення спочатку патрулювати місто з групою небайдужих спортсменів, пізніше доєднався до ТРО 111 бригади 110 батальйону, а потім – до 3-ї ОШБр.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН Сергій розповів про складнощі ведення бойових дій, мотивацію військових та пояснив чому обмундирування бійців коштує таких грошей.
– Раніше ви були у байкерських компаніях. Як на мене, люди, які вели бурхливе життя, потрапивши у військо, відчувають у цьому щось своє. На вашу думку, чи так це?
– Я, можна сказати, проживав своє життя з байкерськими компаніями, адже більшість часу проводив на фестах з однодумцями. Здебільшого я тільки почав вливатися в це коло. Придбав собі мотоцикл та навесні збирався поїхати на відкриття сезону на байк-фест на власному мото. Але почалося вторгнення - і все, що я мав, залишилося на окупованій території. Також я займався і музикою. Ми виступали на сцені, але то лірика. Не шкодую, що зараз перебуваю тут та бороню свою землю.
– Цікаво про музику. На якому інструменті ви грали?
– Взагалі я барабанщик, грав на бонго, кахон – цікаві інструменти для мене виявились, колоритні. З товаришами виступали на різних заходах, фестивалях. Було круто. Я й собі придбав ударну установку та коли мав час – у будні дні близько обіду, а не зранку чи ввечері – намагався грати. Але знаходились такі сусіди, які все ж зверталися до поліції через шум, тому прийшлося припинити діяльність та продати установку.
– Коли ви приєдналися до війська?
– Російське вторгнення змінило повністю моє бачення військової служби. Мене оточували хлопці, які нічого не розуміли у цій справі, тому я взяв на себе відповідальність бути поруч з новоприбулими та у деяких моментах їм допомагати. Адже я вже мав певний досвід – у свій 21 рік підписав контракт та потрапив до 93-ї бригади.
Кілька перших діб після 24 лютого в Рубіжному було повністю відсутнє військове керівництво. Вони евакуювались вже на другий день. Постало питання того, щоб самотужки будувати якесь ТРО. Ми не мали і зброї, тому брали те, що знаходилось під рукою: травмати, газові балончики, наливали коктейлі та патрулювали місто.
Невдовзі почалося мародерство. Тоді спіймали багато злочинців. Один з них – хлопець з дитбудинку Сєвєродонецька, який пограбував магазин мобільних телефонів. Це було вночі. Ми не знали, куди його подіти. І дуже здивувалися, коли в той момент неподалік знайшовся один поліцейський, який і забрав хлопця. Продовжували патрулювати місто, допоки не зустрілися вже з патрульною поліцією, яка повернулася до Рубіжного.
Пізніше було зрозуміло, що місто готується до оборони – заїжджали ЗСУ з військовою технікою, та ми вирішили приєднатися до вже реальної ТРО. Але шукали її у прилеглих містах, адже у Рубіжному нам це зробити не дозволили – коли ми завітали до військкомату, нас буквально прогнали під стволом автомата, вказуючи на те, що ми схожі на мародерів…
– Тож в якому місті ви приєдналися до ТРО?
– В Лисичанську ми знайшли тероборону та 13 березня я вперше втратив свого побратима… він помер буквально у мене на руках. Зараз ми нарешті підписали петицію про надання йому Героя України. Його звати Роман Гуцул, він також рубіжанин.
– Наразі, перед тим, як доєднатися до захисту країни, бійці проходять кількамісячні навчання. А чи був у вас час на підготовку до ведення бойових дій?
– Ні, тоді на це не було часу. 4 березня я підписав документи, 6 – поїхав до Рубіжного з групою на картоно-тарний комбінат. Там були доволі жорсткі бої. Нас змінила інша група, а ми докомплектували рубіжанську ТРО. Ось я і потрапив туди, куди хотів з самого початку. Доля звела.
Згодом ми зайняли оборону іншої частини міста – від траси до Кремінної. Наступ росіян відбувся настільки швидко, що наш план дій змінювався щохвилини. Нас обстріляв міномет та саме у той момент поранило у шию Романа Гуцула. Ще тоді ми не знали, що робити у таких ситуаціях. Тому зараз робимо великий акцент на обізнаності бійців у наданні медичної допомоги.
– Ви також отримали поранення. Де це було?
– Це вже було після того, як ми побували на певних ділянках фронту. Лисичанський нафтопереробний завод, далі Золотарівка, Шипилівка та Білогорівка – де мене й поранило.
Ми повинні були стримати навалу з Шипилівки на Білогорівку, щоб наші вийшли з Лисичанська. Дорога на Сіверськ була єдиною, яка залишалася для виходу
У Шипилівці зі сторони Лисичанська вороги прорвали фронт та просувалися у наш тил. Тоді групи ЗСУ почали зніматися та хаотично покидати свої позиції. Стояла задача відійти на певну ділянку фронту та зайняти нові позиції, утримуючи оборону. Я був на посаді командира кулеметного відділення роти вогневої підтримки. Однією із задач, яка стояла переді мною, – обрати бійця та віддати його у ту чи іншу частину, де бракувало кулеметника. За кожного молився як за власного сина.
Далі з Білогорівки ми відкотилися на Сіверськ. Нам надійшов наказ, що певну групу потрібно відправити на зачистку Білогорівки. Тож з мого підрозділу потрібно було 2 кулементики, а з іншого – 2 гранатоментики.
Приїхали до Білогорівки, я побачив свого командира з позивним “Туман”, який керував операцією. Він зібрав групу з 24 чоловік та віддав мені наказ спуститися донизу, вглиб села до повороту, розгрупувати по місцям бійців та закрити небезпечні напрямки гранатометниками, щоб можна було забезпечити прикриття цій групі та, у разі чого, їх безпечний відхід.
Спустилися ми у темряві до кінцевої точки. Я дав наказ одній групі окопатися правіше мене за 800 метрів. Через певний час їх обстріляли. Я не мав наміру ще раз сказати їм йти туди ж, тож вони зайняли позиції поруч. Згодом почув, що наближається ворожа техніка та почав працювати танк у зоні моєї відповідальності. Я відчував, що буде щось страшне… Головне - не панікувати.
Тоді я помітив дрон, що бачив наші позиції, на яких було реально багато людей. По нам почав інтенсивно працювати танк. В один момент небо стало світлим від боєприпасів. Відбувся удар. Деякі бійці були з пораненнями. Мій товариш, батько друга, з позивним “Інкасатор” також отримав поранення у ногу. Йому вирвало шматок кістки. Ми намагалися йому допомогти – бандажем зафіксували кінцівку. Один залишився під завалом, він був також 300 – зламав ребра. У той момент я й отримав поранення. Але якогось страху та болю не відчував. Все робив автоматично. Хлопці не розуміли, як я говорю з ними, коли по тілу тече кров…
Але якщо б це залізне створіння відчуло запах крові – почав би ще інтенсивніше гасити нас снарядами
Ми вийшли, успішно евакуювались. Всі залишились живі. З мене дістали 6 осколків у бахмутській лікарні і тільки ввечері я відчув біль. Також 6 осколків з мене дістали у Дніпрі, ще 3 у Вінниці, а 2 – залишились зі мною тепер на все життя.
– Чула, що бої у місті вести складніше, аніж у лісі. Чи так це?
– Так, у міських боях складніше знаходитись. Тут велику роль грає ландшафт. Є певні фортифікаційні споруди, які будуються в посадці: бліндажі, ходи, завдяки яким вибудовується маленьке містечко в землі. А у місті ми не можемо викопати землянку або щось подібне. Адже там висока інтенсивність бою.
Коли ми працювали у Рубіжному, наприклад, там всюди були бетон та асфальт. Важко щось викопати. Часто каміння відлітає рикошетом прямо у тебе. У місті також мала видимість через будівлі.
В Авдіївці було складно – один будинок був наш, а наступний – вже ворожий. Відчувалося певне нерозуміння того, де наша лінія оборони. Адже легко зайти з іншої сторони будівлі – і ти вже у тилу.
“У полі” легше. Я можу знати, що до перехрестя чи до кінця посадки наша територія, а інша – захоплена ворогом. Ліс – наш, поле – вороже. Є чіткі грані.
– Чи стикаєтеся ви зараз з проблемою нестачі людей у війську? Чи багато зараз долучаються до 3-ї ОШБр за власним бажанням?
– Тенденція мобілізованих зменшується щодня. Мотивація залежить від людини. Не можна її вмотивувати, але можна підказати, як діяти. Звісно, хотілось би збільшити кількість особового складу.
Я не нехтую людськими життями. Зараз я виконую обов’язки головного сержанта роти. Моя задача – навчити особовий склад через сержантів взводів та сержантів відділень. Керуючи командним складом, можна навчити будь-кого.
Мотивації навчатись бійцям додає бажання жити
Хлопці можуть до нас прийти навіть не маючи розуміння, що таке зброя і як з нею поводитись. Звичайно, хотілося б бачити у своєму підрозділі вмотивованих хлопців та дівчат.
– Деякі цивільні не розуміють, чому для обмундирування бійців потребуються великі суми. Розкажіть, чому каски, плити, рюкзаки, які необхідні, коштують так дорого.
– Це болюче питання. Люди, які приходять до війська, хочуть отримати найкраще обмундирування та обладнання, щоб відчувати себе зручно. Для цього потрібно не так багато, але і не мало. Розповім на прикладі підсумок. Є м’які, є закритого типу, є відкритого, жорсткі. Полягає питання: під час штурму чи оборони позицій куди зручніше та швидше буде пхати людині магазин від зброї чи ту гранату дорогоцінну? У м’яку чи тверду підсумку? Звісно ті, які зручніші, коштують дещо більше. Але від цього залежить не тільки комфорт бійця, але й швидкість виконання дій, в результаті чого – його життя у прямому сенсі.
Ми багато необхідних речей купуємо за власний кошт. Кожної зарплатні. Я не заперечую, певні речі нам видають від держави. Але під час штурмів у нас є втрати, руйнування, псування речей. Все це потрібно швидко відновлювати.
Також, коли боєць потрапляє в лікарню на операційний стіл, для надання допомоги на ньому розрізають все: лямки каски, шлейки бронежилета, одяг, тощо. А для того, щоб отримати нові речі, військовому треба зачекати, допоки на нього надійде накладна про те, що він потребує обладнання. У цей час у нас в пріоритеті стоїть забезпечення цієї людини. Їй потрібно брати й щось з собою. Той тепловізор чи ту ж радіостанцію. Багато є нюансів, які ми покриваємо власним коштом.
Якщо ми хочемо влучно стріляти – потрібні каліматори. У відділенні нас 10 чоловік, у взводі – 30, у роті – 100. І на кожну роту треба 100 каліматорів як мінімум. Один коштує 5-10 тисяч. Треба такий, який не буде збиватися під час вібрацій чи температурних навантажень.
Приладів нічного бачення – ПНБ – на всіх не вистачить також. Але коли він у тебе є, можна начепити ЛЦВ та вночі стріляти по цілям. ПНБ коштує 220 тисяч гривень приблизно. Є за 150 тисяч – він трохи примітивний, але “Білий фосфор” набагато кращий. Він зручніший в темний час саме, навіть коли ти ведеш машину вночі або просто переміщуєшся між позиціями чи висліджуєш ворога. ПНБ багато що вирішує.
Важливо, щоб люди донатили. Саме якщо бачать збори для відновлення хлопців. Здоров’ям займаються інші люди, а ми збираємо на амуніцію та військове обладнання
– Щодо людей. За вашими спостереженнями, чи все так само суспільство підтримує бійців та вірить у перемогу, як це було у 2022 році?
– Зовсім ні. Зараз залишились у більшості батьки, друзі, знайомі. Значно зменшилася підтримка суспільства. Навіть на рахунок тих же донатів. Наприклад, раніше, коли у військових була висока зарплатня у порівнянні з тією, яка є зараз, я почував себе нормально, бо, скинувшись з побратимами, ми могли відремонтувати той пікап чи самотужки купити необхідні речі. Зараз ми вже це не можемо собі дозволити. Тож підтримка людей необхідна.
Багато людей з окупованих наразі територій боронять Україну, але під час відпустки їм нема де жити. Вони вимушені винаймати квартиру. До чого це я – щоб купити власне житло й після закінчення війни, потрібно багато працювати. Зараз я не можу дозволити собі накопичувати з тих же причин – не вистачає коштів, адже на придбання необхідного обмундирування йдуть великі кошти. Зарплата не змінюється вже як третій рік, а ось ціни на всі потреби зросли у декілька разів. Ми й не часто звертаємося до волонтерів, а тільки тоді, коли розуміємо, що самотужки не в змозі вирішити це питання.
– Як ви бачите зараз ситуацію на фронті?
– Мене оточують настільки завантажені війною, але вмотивовані побратими, що у мене немає іншої відповіді, окрім – будемо боротись далі! Ми продовжуємо навчатись, модернізувати, робити певні висновки у речах, в яких помилялися минулих разів, ми вдосконалюємось.
Хочу додати, щоб цивільні не боялись військових. Вони пройшли пекло, з ними слід трішки інакше поводитись, але не боятись
Читайте також: Хочу, щоб Росія відчула всі ті страждання, які вона принесла до України та її народу – військовий із Рубіжного
