До повномасштабного російського вторгнення Марина Молошна працювала в журналістиці та займалася активістською діяльністю. У лютому 2022 року дівчина приєдналася до українського війська, бо відчула, що хоче захищати державу зі зброєю в руках.
Журналістка видання ТРИБУН поспілкувалася із дівчиною, аби дізнатися про життя в довоєнному Маріуполі, активістську та журналістську діяльність, початок повномасштабного вторгнення та службу в армії.
Марина народилася та закінчила школу в місті Ромни, що на Сумщині. Попри це, своєю “другою домівкою” вона вважає Маріуполь – місто, в якому дівчина проводила літні та зимові канікули, в якому жила частина її родини.
“До 2014 року я пам’ятаю Маріуполь великим металургійним містом, у якого є величезний плюс – море. Більшу частину часу влітку я проводила, звісно ж, там. Весну-літо 2014 року я зустріла на Сумщині, це було перше літо, коли я не приїхала до Маріуполя, бо родичі сказали, що там зараз небезпечно. У той час я закінчувала 10 клас і готувалася до вступних іспитів. Але я слідкувала за подіями на Донеччині та в самому Маріуполі, і пам’ятаю, як щиро раділа, коли в середині червня 2014 року з Маріуполя вибили окупантів та сепаратистів”, — пригадала військовослужбовиця.
У 2015 році дівчина вступила до Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, прожила у столиці 5 років, але так і не змогла її полюбити – під час навчання влітку вона поверталася до Маріуполя, а після закінчення ВНЗ вирішила переїхати туди.
Марина пригадує, що стрімкий розвиток Маріуполя розпочався у 2016 році, коли до міста почали надходити іноземні інвестиції та програми державного розвитку. Тоді були повністю оновлені тролейбусний та автобусний парк, транспорт курсував з кондиціонерами та платформами для перевезення маломобільних людей. У Маріуполі відремонтували значну частину шкіл, садочків та багатоквартирних будинків.
“Вкладалися і в спортивне життя міста: у 2020 році відкрили сучасну льодову арену Mariupol Ice Center, а у 2022 мав відкритися оновлений критий басейн «Нептун». Зовнішньо мене вражали відреконструйований центр міста, нові красиві сквери, парк «Веселка» на Лівому березі, де висадили сотні видів тюльпанів. А внутрішнє наповнення міста показувало безліч можливостей для розвитку маріупольців, наприклад, освітні чи інноваційні хаби”, — розповіла військовослужбовиця.
В одному з таких хабів Марина почала працювати у січні 2021 року, це був Центр розвитку стартапів “1991”, де розташовувалась редакція місцевого незалежного новинного порталу “0629.com”, де дівчина працювала журналісткою.
“Маріуполь був культурною столицею Приазов’я. З 2017 року проводився щорічний музичний фестиваль «MRPL-Фест», який збирав на березі Азовського моря тисячі шанувальників музики з усієї України. 3 2018 року в Маріуполь став приїжджати фестиваль сучасного мистецтва «GogolFest»”.
У 2021 році цей фестиваль відкрився символічним перформансом “Дорога додому” у степу біля Маріуполя на трасі Н-20 Маріуполь-Донецьк, під виступ гурту “ДахаБраха”. У мене мурахи йшли по шкірі ті кілька годин перформансу. Ніхто з нас тоді ще не уявляв, яким же символічним стане це дійство, під час якого у тому степу виросла металева конструкція “Дерево життя”.
“3 2019 року в Маріуполі відбувався книжковий фестиваль “Ореn Book”, який знайомив з новинками видавництв та запрошував українських сучасних письменників. У 2021 році вперше пройшов фестиваль “Ніч музеїв”. Його відвідали понад 10 тис. містян, які стояли у чергах, щоб побачити скіфське золото, оригінали картин Архипа Куїнджі, полотна Марії Приймаченко…”, — розповіла дівчина.
Марина згадує: в Маріуполі проводилися фестивалі грецької культури, їжі, класичної музики, театральні фестивалі та багато всього іншого, що дівчина відвідувала не лише через журналістську роботу, а й з власної цікавості. Вона каже, що жодна з цих подій не залишала її байдужою.
“Також хочу розказати про ініціативу, яка виникла за пів року до повномасштабного вторгнення – проєкт «Життя дверей має значення». Його засновник знаходив старовинні двері у будинках в центральній частині міста, збирав донати на їх відновлення і за допомогою майстра-реставратора надавав їм шикарного вигляду. За пів року встигли відреставрувати двоє дверей, ще на двоє зібрали кошти”.
В грудні 2021 року до Маріуполя через розмови про повномасштабне вторгнення почали приїздити натовпи іноземних журналістів. Марина каже, що тільки українці вірили, що бойові дії їх оминуть, і маріупольці не були винятком у цьому плані.
“У січні-лютому 2022 року я виходила на вулиці міста з камерою й мікрофоном і задавала питання містянам, що вони будуть робити у разі повномасштабного наступу, чи вірять взагалі в це, чи мають якийсь план та ін. Більшість опитаних не вірила і не готувалася. Я вірила в наступ, але очікувала його тільки на східну частину України. Часу якось підготуватися у мене не було, бо в січні-лютому я дуже багато працювала не тільки у своїй редакції, а й для редакцій телеканалів, бо у них не було кореспондентів в Маріуполі”, — розповіла дівчина.
В останні дні перед початком повномасштабного вторгнення Марина відчувала себе кепсько через новини з усіх сторін, які вона аналізувала та уявляла, що станеться далі.
“Зранку 22 лютого, ще лежачи в ліжку, я створила подію на Фейсбуці «Маріуполь — це Україна», куди почала запрошувати ФБ-друзів з міста. Потім ще написала статтю на сайт, щоб прийшло більше людей. Очікувала, що вийде ну сотня, ну може дві. За декілька годин людей, які натиснули відмітку на Фейсбук-події, що вийдуть, вже було близько 300”.
Яким же було моє здивування, коли вийшла тисяча. Маріупольці принесли з собою прапори та мальовані креативні плакати. Ми співали гімн, багато говорили, обіймалися, ділилися тривогою. Того вечора до нас ще вийшов Андрій Хливнюк, концерт якого тоді був у Драмтеатрі. Наприкінці мітингу я прочитала новину, що президент РФ оголосив так звану «ДНР» в кордонах Донецької області. Я знала, що це означає, і в мені вирували страх, злість і віра в те, що ми встоїмо. У мікрофон я оголосила, як організатор мітингу, цю новину і в кінці сказала: «І лани широкополі, і Дніпро, і кручі стануть вам поперек горла, москалі їб*чі!». Учасники мітингу на це вигукували: “Так!”, плескали і обіймалися.
“Ніхто не знав, що ми прощаємося один з одним і з містом, хоч підсвідомо вже тоді всім було лячно. Це був крайній проукраїнський захід у місті, де сходить українське сонце, але вірю, що не останній”.
Через два дні, 24 лютого, Марину та її хлопця о шостій ранку розбудили дзвінком канадські журналісти, які хотіли почути про обстановку в Маріуполі. Тоді пара ще не розуміла, що саме вони мають на увазі, адже в їхньому районі вибухів ще не було чутно.
“Я відкрила новини і після їх прочитання побігла в магазин за консервами, кормом для котів та водою. О 7 ранку черги в «АТБ» вже були величезні, але паніки в повітрі не відчувалося. У своїх розмовах маріупольці згадували 2014 рік і розраховували на такий же розвиток подій. О 9 ранку 24 лютого наша велика проукраїнська спільнота міста зібралася в хабі «Халабуда», щоб розподілити ролі і вирішити, хто чим буде займатися: хтось збирав запити від військових і потім всі разом закривали їхні потреби, хтось зафарбовував незрозумілі мітки по місту, хтось скуповував ліки, хтось продукти та воду, потім інші люди все це сортували у тій же «Халабуді» яка стала центром опору Маріуполя до середини березня, коли в центральний район міста вже почали заходити російські окупаційні війська”, — пригадала дівчина.
Сама ж дівчина продовжувала працювати журналісткою та висвітлювала події, які відбувалися в місті: розповідала про перші прильоти по околицях, літак, який знищував селище Сартана поблизу Маріуполя, евакуаційні потяги, які йшли порожніми 24 та 25 лютого до того, як росіяни перебили залізницю.
“Настрій тоді ще був бадьорий, бо вся наша журналістсько-волонтерська спільнота вірила, що ми зараз об’єднаємося і дамо відпір ворогу. Плюс, всі ж знали, що у місті багато військових і сподівалися на них. Ніхто навіть уявити не міг того, що РФ застосує килимові бомбардування”, — розповіла Марина.
Дівчина покинула місто вночі 25 лютого через наполегливу рекомендацію знайомого – вся редакція маріупольського видання була в російських списках “на ліквідацію”. Тоді виїжджати з міста журналістка не хотіла, однак її переконали, що це ненадовго, до стабілізації ситуації в місті.
“Речей з собою я практично не взяла: один светр, одні штани і домашній макбук. Мій робочий ноутбук, який лишився в офісі, через декілька місяців з’явився у Ростові (у травні мені прийшло повідомлення на пошту, що в неї намагаються звідти увійти. На щастя, я встигла вийти з усіх своїх акаунтів ще до того, тому їх не зламали). Привезли нас тоді з хлопцем у Запоріжжя, де ми зупинилися у подруги. Я продовжувала бути на зв’язку з Маріуполем (міською владою, волонтерами, військовими) і оперативно писати новини на сайт. Паралельно з цим ми пішли до запорізької тероборони, але вони сказали, що бажаючих дуже багато і в них вже немає зброї. Тож 27 лютого ми з хлопцем почали автостопом добиратися до Києва, де 28 лютого долучилися до війська. Ми розуміли, що якщо не встоїть столиця, то не встоїть Україна, тому вирішили прийняти бій там”, — розповіла Марина.
Я відчувала, що далі працювати журналісткою мені вже недостатньо. Хоч я і розуміла, що інформаційна боротьба теж дуже важлива, але хотіла робити щось більше, а саме: захищати свою країну зі зброєю в руках. У мене були навички поводження зі зброєю, з 2016 року я проходила військові вишколи, тренінги з такмеду, багато разів їздила на полігон тренуватися стріляти, тому взяти до рук зброю — для мене не було чимось дуже незвичним, і я відчувала, що зараз саме той час, коли я можу застосувати це все задля захисту моєї країни. До того ж я дуже картала себе, що поїхала з Маріуполя, і оця провина за те, що полишила улюблене місто — теж спонукала мене піти служити
Незабаром мине 2,5 роки, як дівчина служить в українській армії. За цей час вона встигла побути стрільцем у перші місяці вторгнення, брала участь у Харківському контрнаступі, бувши вже в управлінні батальйону. Весна-літо 2023 року минули поблизу Кремінної, Марина займалася забезпеченням свого батальйону засобами ураження, потім працювала над створенням фільмів про підрозділи, які знаходилися на південному сході. Зараз, вже пів року, разом зі своїм батальйоном військовослужбовиця стоїть на напрямку Часового Яру.
“Ми зі знімальною групою влітку 2023 року наїхали машиною на танкову міну в Донецькій області і чудом вижили. Двоє побратимів отримали тяжкі поранення. Я отримала лише легку черепно-мозкову травму. Машину дуже сильно побило і сплюснуло. Вивозили нас звідти дуже колоритні чоловіки (з довгими сивими бородами) з найближчого до того місця підрозділу. Коли ми потім з ними розговорилися, то виявилося, що вони із Запорізького краю, мають козацьке коріння, а у деяких навіть збереглися родові козацькі грамоти та регалії. Один з них (дядькові вже під 70 років, зі скандалом лишився в армії, хоча його хотіли списувати по віку) пригостив мене якимось чаєм на травах, які сам збирав, а в кінці подарував кулон-оберіг на шию з божою матірʼю. По дорозі він розповів нам про своїх предків-козаків і провів лінії між ними і нами, чому у нас такий ворог і чому ми маємо з ним боротися. Тоді це все здавалося, наче просто якийсь сон”, — так Марина описала найяскравіший спогад, пов’язаний із військовою службою.
Свій другий дім – Маріуполь – дівчина згадує щодня, робити це боляче та сумно, однак такі думки дають їй сили рухатись вперед та працювати заради перемоги. У перший рік вторгнення Маріуполь часто їй снився, зараз – рідше, однак сни з ним дуже яскраві.
“Я вірю, що ми повернемось в Маріуполь. Не страждаю на занадто сильний оптимізм і не думаю, що ми повернемо його вже ось-ось, але думаю, що це точно станеться за мого життя і я ще відвезу туди на море своїх майбутніх дітей. Я бачу його українським, і цим все сказано. Бо якщо там буде Україна, то все з ним буде гаразд”.
Читайте також: Боксер з Донеччини Ілля Курасов: всі перемоги присвячуватиму батьку, який загинув за Україну
