Андрій Грудкін — юрист та активіст, переселенець із Донеччини, який з початку повномасштабного вторгнення проживає в Івано-Франківську. Громадська організація “Сильні громади” під його проводом з 2014 року реалізувала проєкти з просування демократії та місцевого розвитку на сході України.
У розмові з виданням “ТРИБУН” він розповів про ключову проблему ВПО, пояснив, чому регіональна ідентичність не суперечить інтеграції, а також розповів про власне бачення майбутнього розвитку регіону.
Востаннє громадський діяч побував у рідному Торецьку влітку 2022 року. Тоді він разом з командою своєї організації “Сильні громади” привіз гуманітарну допомогу місцевим мешканцям, зокрема продукти та гігієнічні набори.
“Тоді, звісно, так, були якісь руйнування, були обстріли, було небезпечно. Але зараз місто повністю знищене росіянами. Не знаю, чи залишились там люди у підвалах чи ні. Ми з земляками кажемо, що зараз Торецьк виглядає набагато страшніше, ніж Нагасакі. Він, як на мене, наряду з Часовим Яром, Мар’їнкою, Красногорівкою – серед міст, які зазнали одних з найбільших руйнувань”, – сказав Грудкін.
До 2014 року, за його словами, Торецьк не справляв враження міста, що змінюється — життя зосереджувалося навколо підприємств, а місцева влада десятиліттями залишалася під контролем проросійських політичних сил.
“Мером був Володимир Сліпцов – колаборант, російський агент, який правив там 17 років. Це – представник такого класичного «ригівського» клану. Для мене було дуже іронічно, що люди там і так завжди голосували за «регіоналів», але вони умудрялися ще й накидувати їм бюлетенів, аби вислужитися, дійти до якихось захмарних показників в 99% «за» кандидата”, — розповів чоловік.
Попри усе, це залишалося домом — із дитячими спогадами, териконами, батьківським будинком і відчуттям приналежності.
“Власне, там було й не дуже гарно. Але це, так чи інакше, дім – там батьківський будинок, там спогади, дитинство, терикони, всі ті місця, які людина пов’язує з домом”, — зазначив він.
Грудкін пригадав, як залишив місто за кілька днів до його звільнення у 2014 році. Причиною став моральний шок від появи росіян та місцевих колаборантів.
“У 2014 році, за декілька днів до того, як українські військові й добровольчі батальйони викинули сепаратистів з міста, я виїхав, бо морально не міг бачити весь цей шабаш зрадників та росіян. Саме через це я виїхав до Бердянська, щоб трошки подумати, зрозуміти, що взагалі робити далі. Я точно знав, що жити в окупації не зможу, але батьки, робота, всі ці питання, важко було думки зібрати до купи”, — пояснив активіст.
Повернення української армії 21 липня стало особистим святом — днем, який змінив усе.
“А потім 21 липня українська армія нас звільнила. Для мене особисто, для моїх друзів, родини, колег, багатьох, цей день – одне з найбільших свят на рівні з Днем незалежності України. І це дало нам можливість пожити ще вісім років вдома”, — сказав Грудкін.
Саме ці вісім років, на його думку, стали унікальним досвідом, якого не мали люди, що втратили домівки ще у 2014 році.
“А це така цінність, яку не можна ні на що проміняти. Я говорю, скажімо, з ВПО, які переміщені з 2014 року і розумію, що ми вже в інших світах. Тому що у них, на жаль, цього досвіду не було. У нас, на щастя, цей досвід був”, — додав він.
Після звільнення місто почало оживати — з’явилася громадська активність, мистецькі заходи, культурні ініціативи. Усе це формувало нову атмосферу, де владу вчили відкритості, а люди вчилися — відповідальності за своє середовище.
“Після 2014 року місто почало оживати. Це громадянська активність, неформальні різні заходи, концерти, фестивалі, наприклад «З країни в Україну». Наші проєкти, ми робили неформальні музичні заходи, культурні, розвивали міське середовище – толоки, акції проводили. І все це в умовах, коли ми трошки пресували владу в хорошому сенсі, навчали її відповідати тим демократичним цінностям, які є у світі. Тобто, бути відкритою та підзвітною. І ми ловили кайф від цього. Ми бачили своє майбутнє саме у цьому місті, не збирались нікуди виїжджати”, — пригадав Грудкін.
Символом цієї віри стала нова квартира, яку родина встигла облаштувати незадовго до початку вторгнення. Але вона, як і саме місто, залишилася в минулому.
“Власне, незадовго до повномасштабного вторгнення ми з родиною купили там квартиру, зробили ремонт. Але, на жаль, ні квартири, ні будинку, нічого немає вже. Росіяни вигнали нас з наших міст”, — сказав він.
Андрій Грудкін розповів, чому після повномасштабного вторгнення обрав для життя Івано-Франківськ. Вирішальними стали мовне середовище, підтримка друзів і попереднє враження від міста.
“Обрав Івано-Франківськ, тому що колись у 2016 році був тут по роботі. Приїхав, побачив, дуже сподобалося місто – маленьке, комфортне, багато історичних будівель. Крім того, тут були друзі, які змогли мене прихистити, оскільки планів ніяких не було. А ще, головна, основна причина – тут україномовне середовище. Я дуже травмована людина тим, що російська мова досі не оцінюється людьми, як одна з причин цієї війни. Те, що Путін та його орда йдуть звільнити, як вони вважають у своєму схибленому, нацистському, геноцидному сприйнятті світу, вони йдуть звільняти російських людей. А відповідно все, що стосується російської мови, російської культури – це для мене супертригер. І я не вважаю, що зобов’язаний комусь обґрунтовувати свою позицію. Для мене – це екзистенційне питання”, – сказав Грудкін.
Попри це, за його словами, повноцінної інтеграції не відбулося.
“Я б не сказав, що інтегрувався в Івано-Франківську. Знову-таки думаю, це такі ознаки якогось ПТСР чи інших психологічних питань, які блокують бажання якось будувати нове життя. Тому що всі думки про дім, про Донеччину. Є кілька знайомств умовно, але немає такого, що моя родина або я сильно інтегруємось”, – пояснив він.
Андрій Грудкін зазначив, що особисто не стикався з упередженим ставленням до себе як до внутрішньо переміщеної особи, але водночас визнає, що це не означає відсутність проблем загалом. Водночас він наголосив, що для нього неприпустимою є зухвала поведінка деяких переселенців, яку він особисто спостерігав у місті.
“Я не бачив щодо себе або моєї родини якихось проявів дискримінації, то я розумію, що інші люди з цим стикалися. Але це їх досвід. А я стикався з тим, що умовно мої земляки, скажімо, з Харкова, Донеччини або Луганщини, поводяться зухвало. Наприклад, на стометрівці у Франківську, де розміщені портрети героїв, які поклали своє життя за свободу цих людей, вони дозволяють собі вмикати гучно російську музику. Або, те, що я бачив особисто: коли в супермаркеті людина чомусь дуже показово вирішує гучно спілкуватися російською мовою, хоча ніякої потреби в цьому немає. Навіщо так робити? У мене пояснень немає”, – зазначив Грудкін.
Він додав, що випадки зневажливого ставлення до ВПО дійсно трапляються, але, на його думку, суспільству бракує спільної політики для подолання розмежованості.
“Я знаю, що випадки зневажливого ставлення до ВПО є – що з ними робити – не знаю, тому що це дуже індивідуальний приклад. Особисто я більше схиляюся до тої думки, що наш мозок сприймає негатив набагато більш активно, ніж звичайні хороші новини або позитивні приклади, які нікого не цікавлять. Адже є й випадки, де люди в приймаючих громадах доволі емпатичні – проявляють співчуття, розуміння. Я думаю, що загалом має бути певна політика, яка б працювала на згуртованість”, – підсумував він.
Андрій Грудкін розкритикував рішення уряду про ліквідацію Міністерства з питань реінтеграції та передачу його функцій іншим відомствам.
“Насправді, це дуже небезпечно. Ми всі власною шкірою, маю на увазі громадський сектор, нашу коаліцію «На лінії зіткнення» і провідні правозахисні організації, які займаються тематиками реінтеграції та тематиками щодо внутрішнього переміщення, вони всі розуміють, що це біда. І оці кульбіти, той факт, що державну політику реінтеграції по факту передали Міністерству розвитку громад та територій, яке займається регіональною політикою, а також питаннями мостів та доріг – максимально дивно”, – сказав Грудкін.
Він вважає, що скорочення міністерств мало радше піар-ефект і не дало жодних практичних результатів для суспільства.
“А ще ці перестановки Міністерств нікого не вразили. Якщо влада хотіла отримати політичні бали під меседжем скорочення відомств, бо простий народ любить такі штуки: типу, менше чиновників – краще. Це патерналістські думки, я їх не розділяю, а громадянам раджу більше читати та розбиратися, як працює держава. Я не бачив, щоб хтось їх сильно похвалив. І не впевнений, що це якось відзначилося на рейтингах, тим більше в контексті новин останніх днів”, – додав він.
Грудкін зазначив, що попри початкову відкритість нової команди до діалогу, жодних реальних змін не відбулося.
“По факту, у них вийшло здебільшого поховати політику щодо внутрішньо переміщених осіб. Так, в міністерстві є профільний заступник, коли прийшла команда на початку року та їм дали мандат реінтеграції, вони були начебто відкриті на початках – «давайте спілкуватися, давайте пропозиції» – поспілкувались, дали пропозиції. А де результат?” – сказав він.
Він також висловив сумнів у майбутньому цієї політики та підкреслив, що її важливість штучно знижують.
“Відповідно, яке у цьому майбутнє? Важко прогнозувати. Я не футуролог, але тенденція зрозуміла. Віддати політику про людей, які є постраждалими, про території, які є окупованими, кудись запхнути цю політику на периферію пріоритетів”, – наголосив Грудкін.
Окрему критику він висловив щодо рішення приєднати Міністерство єдності до Мінсоцполітики, назвавши це абсурдним кроком.
“А те, що Мін’єдності приєднали до Мінсоцполітики – це взагалі оксюморон якийсь. До чого тут згуртованість людей за кордоном і мета, яка була задекларована – стимулювати повернення в Україну? Це – наш людський капітал, наші люди. Звісно, з демографією в країні біда повна, йде війна. І в цілому, ідея нормальна, але тепер цим буде займатися Мінсоцполітики, у якого основний фокус – виплати”, – підсумував він.
Андрій Грудкін вважає, що найгострішою проблемою для внутрішньо переміщених осіб залишається житло. Саме житлова криза, на його думку, визначає рівень безпек та впевненості в майбутньому.
“Якщо взяти якусь загальну масу проблем, то саме житлове питання займає 90%. Може, я, звісно, трохи перебільшую, але це те, що я на собі відчуваю та те, що я бачу. Щойно підіймається питання щодо житла, соцмережі горять. Бо житло – це все. Це про планування майбутнього, взагалі розуміння якоїсь впевненості в собі. Це про те, щоб не витрачати 90% свого доходу на те, щоб просто мати дах над головою і не жити в якомусь місці тимчасового проживання”, – сказав Грудкін.
Він різко розкритикував практику довготривалого проживання людей у місцях тимчасового перебування (МТП), яку вважає не лише неефективною, а й принизливою.
“МТП – це не про права людини, це про якісь антикризові моменти. А у нас, по факту, люди в МТП живуть місяцями, роками і, на жаль, держава вигадує якісь механізми збільшення кількості цих пунктів замість того, щоб власне розв’язати житлову проблему”, – зазначив він.
Водночас Грудкін підкреслив, що активісти не вимагають неможливого й розуміють обмеженість бюджету. Але, за його словами, навіть за цих умов можна знайти справедливіші механізми допомоги.
“Разом з тим, ми не крикуни, ми не популісти, не просто кричимо: «ай-яй-яй, яка держава погана, бо не має мільярдів доларів, щоб забезпечити всіх житлом до вівторка». Звісно, ми розуміємо, що нема грошей. Але, разом з тим, існує програма «єВідновлення» і ми не розуміємо, чому вона не може бути до нас застосована. Немає жодних логічних пояснень”, – сказав він.
Грудкін вважає, що причина такої ситуації – у відриві влади від реальних проблем людей. І цей розрив формує недовіру та відчуття несправедливості.
“Влада не розібралася, вона настільки далека від людей, що не розуміє: цей сертифікат просто дасть людині впевненість, якусь психологічну віддушину. Мовляв, добре, не зараз, але через 10 років я матиму якийсь шанс отримати власне житло або передати цей сертифікат у спадок, бо люди старшого віку переживають вже не за себе, а за своїх дітей. Тому коли людина з тої ж Бучі або інших деокупованих територій отримує сертифікат, а людина з Бахмута не отримує, то питання про справедливість не стоїть. Саме це викликає у людей зневіру, повну апатію та оцей перманентний стан того, що ніколи вже не буде краще”, – підсумував він.
Андрій Грудкін розділив проблему майбутнього Донеччини на два рівні: фізичне відновлення територій та політичне бачення держави щодо реінтеграції. На його думку, без чесної оцінки обставин і чіткої стратегії будь-які розмови про масштабну відбудову залишаються відірваними від реальності.
“Те, що стосується планування майбутнього, я б поділив це на дві складові. Перше – відбудова фізичної інфраструктури. Я вважаю, що це – моветон, тому що ніхто не знає, як пройде деокупація – буде вона швидка чи ні, чи будуть втрати для інфраструктури, якими будуть екологічні виклики. Зрозуміло, що відразу туди людей ніхто не пустить. Ясно, що перші антикризові моменти мають бути відпрацьовані – захід ДСНС, поліції, медиків, інші служби. Але оце: ми побудуємо місто, зведемо сад, а тут у нас буде свічковий заводик, тут відразу дві школи поставимо, де дітей немає, а тут збудуємо круту офтальмологічну клініку – це дурня”, – сказав він.
Він підкреслив, що без стратегічної державної політики щодо тимчасово окупованих територій навіть найкращі інфраструктурні плани не мають сенсу. Грудкін наголосив, що мова йде про політичну волю, юридичне бачення й реалістичні кроки до реінтеграції.
“Друге – бачення держави щодо своїх тимчасово окупованих територій – це ж наші території, окуповані, але наші. І коли у держави немає політики, немає бачення щодо своїх регіонів, то який сенс продовжувати далі? Фактично, чого ми всі боїмося – юридичного визнання цієї окупації, на це український народ ніколи не піде, бо це – наша суверенна земля. В цьому плані це – бачення, що робити та як планувати реінтеграцію, визнання чи невизнання деяких документів, правочинів. Це – практики взаємодії з населенням, питання стимуляції повернення місцевого населення, депортації осіб, які незаконно там перебувають. Може здаватися, що ми зараз не знаємо коли, не знаємо, як ці території будуть звільнені. Але коли ти цим займаєшся, то це вже наближає деокупацію та реінтеграцію, тому що ти в це віриш, ти робиш щось для цього, формуєш адженду для нових поколінь”, – заявив Грудкін.
Питання збереження регіональної ідентичності на Донеччині, за словами Андрія Грудкіна, має бути одним із ключових пріоритетів державної політики. Він вважає, що штучне протиставлення інтеграції переселенців і збереження їхньої культурної пам’яті лише шкодить.
“Питання збереження регіональної ідентичності дійсно є суперключовим. Воно набагато важливіше, ніж планування відбудова та інша імітація дій. Тому що, якщо не занурюватися в тему, а просто поставити комусь питання: що має зробити ВПО, інтегруватися в громаду чи зберігати регіональну ідентичність?”, – сказав він.
Грудкін наполягає, що не можна примушувати людей робити вибір між інтеграцією та збереженням пам’яті про рідний регіон. Це, за його словами, не взаємовиключні речі. Навпаки, така свобода вибору і право на збереження локальної культури є запорукою стійкості громади та довіри до держави.
“Але, на мою думку, саме це формулювання не є правильним, навіщо цей антагонізм, навіщо протиставлення? Людина вільна сама обирати, що їй ближче до душі та не бути жертвою якогось нав’язливого наративу. Я ж не ходжу по Івано-Франківську як якийсь просвітник і не кажу: «не інтегруйся, не треба, вам буде погано» – це абсурд”, – пояснив Грудкін.
Він закликав не ігнорувати потребу людей пам’ятати про своє коріння й не ускладнювати життя тим, хто хоче зберігати культурну тяглість Донеччини та Луганщини навіть у тимчасовому вигнанні. За його словами, регіональна самоідентифікація може бути важливим ресурсом, а не загрозою єдності.
“Я хочу, щоб ми збереглися як спільноти. Бо пройде якась кількість років, і це будуть просто якісь вихідці, які можуть десь зібратися, в якихось місцях, де будуть плакати про рідну землю. Або це перетвориться в діаспори, подібні закордонним”, – наголосив він.
Грудкін також підкреслив роль локальних медіа у просуванні цієї теми. За його словами, саме вони дають змогу громадському сектору бути видимим і впливовим, формувати наративи реінтеграції, які не суперечать праву на ідентичність.
“Ми повинні багато про це комунікувати, в цьому плані ми цінуємо дуже наші локальні медіа, ми усвідомлюємо, що це – база. Без медіа громадський сектор буде невидимий та неспроможний. Ми всі разом маємо це пояснювати, розповідати, ходити в люди і доводити ці елементарні речі до тих, хто не розуміє”, – сказав він.
На запитання про те, чи є деокупація Донеччини неминучою чи лише ймовірною, Андрій Грудкін відповідає не прямо, але чітко дає зрозуміти: для нього це справа обов’язку перед наступними поколіннями.
“Не можу на нього прямо відповісти, але скажу так. Якщо я не побачу звільнених регіонів, то я маю зробити все можливе, щоб мої нащадки ступили на рідну землю. Навіть якщо мені це не вдасться, я маю усвідомлювати, що я щось для цього зробив, а не сидів, склавши руки. Бо наші нащадки будуть нас оцінювати, вони будуть брати наші напрацювання, дивитись, що робили попередники і давати свою оцінку. А отримати погану оцінку від нащадків не хочеться”, – сказав він.
Грудкін упевнений, що трансформація Донеччини після деокупації має бути радикальною. За його словами, багаторічний вплив Росії, колоніальні наративи й індустріальний спадок СРСР мають бути усунуті.
“Трансформація регіону має відбутися. Це як Революція гідності, розумієте? Увесь цей ландшафт пронизаний совком і десятиліттями російського впливу, заміщення населення, просування своїх наративів про те, що «Донбасс никто не ставил на колени», про те, що «Донбасс кормит всю Украину», про бандерівців, які притісняють когось там. Весь цей застарілий, запліснявілий радянський індастріал має бути зачищений”, – пояснив він.
За його словами, розвиток регіону має опиратися передусім на його людей – активних, небайдужих, здатних до дій.
“Я не претендую на експертність в цьому питанні, але як собі бачу: Донеччина приречена на розвиток через її людей. Головне деокупувати, і вся молодь, і ми, трошки старші, зробимо все можливе, щоб створити там новий ландшафт. З логіки того, якими Донеччина та Луганщина завжди були – козацький край проактивних людей, ділові бізнеси. І не забувати, що це завжди буде фронтир, завжди буде прикордоння з Росією і, відповідно, все має бути укріплене. Але не так, що хтось каже про те, що цей край буде суцільною лінією укріплення. Там, де українські військові – там одразу садочок, аптека, магазин та все інше. Дійсно, є реальна перспектива зробити щось суперінноваційне, креативне, сучасне, з культурним середовищем”, – підсумував він.
Читайте також: “Вдома на мене чекають лише могили рідних”: Артем “Східний” про окупацію, війну та цивільних полонених. Частина 2
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
