Володимир Нетреба – військовослужбовець з Києва. У 2015 році він вступив до лав Збройних сил України та воював в зоні АТО, а з початком повномасштабної війни, не роздумуючи, знову став на захист своєї батьківщини, аби звільнити Київську область від росіян.
Про рішення вступити до лав ЗСУ та історію своєї служби Володимир розповів виданню ТРИБУН.
Майже все своє дитинство майбутній військовослужбовець провів за кордоном. Туди Володимир разом зі своєї матір’ю переїхали з особистих причин.
“Моя мама вийшла заміж за боснійця, у нього був бізнес в Словакії, тож він нас і забрав туди. У Братиславі ми прожили 6 років, там я пішов до школи. Потім ми переїхали до Белграда, столиці Сербії, ще приблизно на 3 роки”, – згадує військовослужбовець.
Загалом за кордоном Володимир Нетреба прожив близько 9 років, тобто майже все своє дитинство, а згодом вирішив повертатися, бо хотів вступити до українського ВУЗу.
“Ми повернулися у 2005 році, з того часу живемо в Києві. Я отримав освіту в Київському національному університеті імені Карпенка-Карого, а потім завжди перебував у кінобізнесі: був реквізитором, художником-постановником і адміністратором знімального майданчику”, – каже киянин.
З початком збройної агресії РФ проти України Володимир Нетреба, отримавши повістку в 2015 році, без вагань вирішив піти на захист України. Головною причиною стало те, що він хотів допомогти тим хлопцям, які вже тривалий час захищали схід України від російської навали.
“Деякий період я прожив у Дніпропетровській області у бабусі й там тривалий час був зареєстрований. Саме звідти я пішов служити в АТО, бо отримав повістку, адже відслужив строкову службу з 2010 по 2011 рік. Пішов не роздумуючи, бо бачив по телевізору, що відбувається. Точно для себе вирішив, що в першу чергу треба міняти хлопців, які хочуть повернутися додому, до своїх сімей”, – розповідає військовослужбовець.
Після строкової служби минуло кілька років, тож чоловіку треба було дещо згадувати, як працювати зі зброєю. Він, як і інші захисники, пройшов навчання, яке тоді відбувалося в Чернігівській області.
“Все швидко згадав. Ми розбирали та збирали зброю, стріляли, рили окопи. Коли після навчання нас привезли в Донецьку область, в Мар’їнку, нам дуже пощастило, що там вже були чоловіки, які вправно володіли зброєю. Ми їх називали «діди», старші, які ще багато чому навчили нас. Ще додам, що з нами не було жодного офіцера, всі були молодші сержанти та солдати”, – каже чоловік.
Також Володимир додає, що саме на позиції він навчився більшому, завдяки вже досвідченим воїнам, саме вони вселили впевненість у новоспечених захисниках:
Не всі розуміли, як працює та чи інша зброя, але всі розуміли – треба працювати. До того ж, всі знали: або ми вб’ємо їх, або вони вб’ють нас. Ніхто не злякався, не втік, не сховався. Хтось заряджав, хтось стріляв. Потім вже нас питали молоді хлопці, які приїжджали нас міняти, як та з чого стріляти.
Під час АТО на Донбасі Володимиру довелося захищати Мар’їнку та воювати на Луганському напрямку.
“Не можу сказати, що були якісь складнощі. Страх? Страшно було, звісно, всім. Але я був безбаштовим, сміливим. Наша бригада повністю захищала Мар’їнку та Станицю Луганську, позиційно стояли та охороняли свій рубіж, були піхотою. Своєю одеською 28-ю українською механізованою бригадою я дуже пишаюсь, бо ми влітку 2015 року змогли відбити мар’янський котел. Тоді полізли росіяни, думали нас можна взяти «малою кров’ю», але не вгадали, вони були в шоці.
В колективі з хлопцями добре спілкувалися, та взагалі відгукувалися про мене завжди позитивно, командування було нормальним на той момент”, – згадує захисник.
Прослужив в АТО Володимир Нетреба близько 13 місяців, з них – десять місяців “на нулі” та три – навчання та відпустка.
24 лютого 2022 року Володимир перебував у Києві та саме там зустрів вже повномасштабну війну. Він розповідає, що в перший день вторгнення одразу ж пішов до військкомату, аби стати на захист нашої країни.
“Це був «атошний рефлекс». Мені навіть не спало на думку те, щоб кудись втекти або сховатися, бо розумів, що це війна і вона прийшла вже до мене додому, в Київ. Я не хотів воювати, але розумів, що треба. Я б собі не пробачив, якби не пішов захищати свій дім. Розумів, що ніхто крім нас, хоробрих хлопців, цього не зробить. Тоді я зателефонував своєму побратиму з АТО, і ми разом пішли до військкомату”.
Матір та сестра чоловіка на його рішення піти воювати відреагували спокійно, бо розуміли, наскільки це важливо.
“Ще до цього я завжди казав мамі: якщо поштар принесе повістку – бери, не вагайся. Вона з моєю сестрою все розуміє. До того ж, мама дуже серйозно до цього ставиться, не пробачила би мені, якщо б я переховувався. Одного разу вона також ходила до військкомату, хотіла призватися та принести якусь користь армії”, – розповідає чоловік.
В перший день повномасштабного вторгнення Володимир Нетреба вже перебував в 95-й бригаді десантно-штурмових військ.
“Ми їхали автобусом. Було близько 30-40 військовослужбовців – майже всі колишні «атовці». Приїхали в Житомир, київський напрямок. Тоді було набагато страшніше, ніж в період АТО. Відчуття були жахливі, я був дуже знервований. Мав дуже погані передчуття аж поки не опинився в тилу.
Але ми працювали. У нас була диверсійно-розвідувальна група, ми «полювали» за ворожими колонами техніки та іншою нечистотою. З того часу в мене з’явився досвід роботи не тільки в піхоті, але й в ДШВ”, – згадує військовослужбовець Володимир.
Після служби на київському напрямку у чоловіка значно погіршився зір, тож йому довелося пройти ВЛК, внаслідок чого його перевели служити в тил.
“Мене разом з моїм побратимом перевели в сили логістики, в роту охорони. Примітивні господарські роботи, охорона свого об’єкту, жодних виїздів та відряджень”.
Володимир Нетреба, узагальнюючи свою важливу роботу, каже, що не вважає себе військовим:
Я – не військовий, я – воїн. Тобто цивільний, який став на захист своєї держави. Мені не подобається бути військовим. Просто розумію: якщо ці нелюди напали на нас, треба не ганьбитися, а надягати форму та йти захищати свою родину, свій дім.
Читайте також: Від актора до військовослужбовця. Історія Євгена Гавви з Рубіжного
