Медики, що працюють на передовій, щодня рятують життя захисників, виконуючи свою роботу під постійними обстрілами та на межі фізичних і моральних можливостей. Вони стають свідками жахливих втрат, борються зі стресом, але продовжують виконувати свою місію. Проте що криється за їхнім професіоналізмом? Як війна та втрати позначаються на їхньому емоційному стані?
У цьому матеріалі видання ТРИБУН зібрало думки фронтових медиків, які розповіли про свої емоційні переживання, моральний тиск, біль втрат та про те, що їм допомагає бути стійкими попри всі щоденні випробування.
Владислав “Вард”, медик евакуаційного відділення.
Владислав родом з Рівненщини. Освіту він здобув у Шепетівському медичному училищі, а згодом вступив до Тернопільського національного медичного університету на спеціальність “Стоматологія”. Зараз чоловік має дві спеціалізації: ортодонтія та щелепно-лицева хірургія. З початком повномасштабного вторгнення він невідкладно хотів вступити до лав ЗСУ, але все сталося дещо інакше.
“Я одразу намагався приєднатися до війська. На 2-й день вторгнення я відстояв довжелезну чергу з добровольців, там записали мої контакти, але так зі мною ніхто і не зв’язався. На 3-й день я пішов напряму у військкомат, але через вік та відсутність бойового досвіду або строкової служби мені також не вдалося потрапити до Сил Оборони”, – згадує “Вард”.
Пізніше чоловік дізнався про добровольчий медичний батальйон “Госпітальєри” та, недовго роздумуючи, разом зі своїм другом Стомом подали туди заявку на вступ. Через місяць з ними зв’язалися й запропонували пройти вишкіл, після якого в них з’явиться можливість їздити на ротації та рятувати життя пораненим військовим.
“Було бажання допомагати. Зважаючи на наявність медичної освіти і цікавості до медицини загалом, саме ланка евакуації, де можна надавати першу медичну допомогу, здавалась мені тим місцем, де я можу бути корисним. Всі плани та робота, яку я цього моменту знайшов, відійшли на другий план. Через тиждень від отримання запрошення ми вже були на навчанні. Познайомившись з усіма колегами ближче, я зрозумів, що цей батальйон – сім’я, де всі об’єднані однією метою – рятувати життя”.
1 листопада 2022 року Владислав вже був на своїй першій ротації у Донецькій області.
“Складних моментів можна згадати дуже багато. Навпроти села Кринки щоночі ми слухали по рації, як йдуть бої, як намагаються провести евакуацію, а зробити це з того місця було майже неможливим. Кожного ранку прокидались від обстрілів градами, і кожного разу вони були ближчими. В один з таких ранків будинок, що знаходився в 150 м від нас, було знищено. Цивільний чоловік, який вітався з нами одного дня, наступного – загинув через обстріл. Поранені тварини бігали вулицями. Виходити вдень було смертельно небезпечно. Кількість дронів була такою, що їхнє джичання було чутно постійно, а “Цукорок” не замовкав ніколи. Коли чергували в бліндажі у Серебрянському лісництві – передавали поранених “з броні”, і під час евакуації через ліс ми практично “літали” по салону авто, тому що лісові дороги – ще ті “американські горки”. Але одне з найскладніших – очікування. Коли повідомляють: “Є 300, важкий”, – розумієш, що зараз буде бій зі смертю. Кожна секунда, кожен рух мають значення. А чи вдасться пораненого вчасно евакуювати? Чи вдасться щось зробити? Момент отримання пораненого відчувається як вічність і миттєвість одночасно, все інше – просто перестає існувати. Є лише ти, поранений і те, що намагається його вбити”.
Втрата військових – важкий удар. Попри постійну готовність медиків до складних рішень і стресових ситуацій, кожна смерть залишає гіркий слід та тяжкі переживання.
“Я пам’ятаю бійця, якого не довезли. Як ми його отримали, що робили. Його погляд. Ці спогади назавжди з нами, з цим нічого не вдієш, нічим не зітреш. Робота медиком – це постійна робота з людськими стражданнями та болем. Іноді бійці хочуть поговорити і ці історії далеко не радісні. Ти це все пропускаєш через себе, але мусиш витримати, інакше це зламає тебе”.
З початку вторгнення медики щодня стикаються з новими викликами та труднощами. Майже всі зазнають змін в своїх особистостях. Однак для них найсильнішим мотивом продовжувати свою роботу є те, щоб рятувати життя тим, хто без вагань готовий пожертвувати собою заради України.
“Крайня наша ротація була на покровському напрямку в складі передової хірургічної групи. І один з поранених після того, як ми його зашили, обробили рани та перев’язали, йшов коридором до виходу, де на нього чекала машина. Він зупинився, простягнув руку і сказав: “Дякую, друже”. Це таке “дякую”, яке ніколи ні за яких більше обставин не почуєш. І це “дякую” вартує кожної секунди, проведеної на війні.
Я на 100% відчуваю, що не такий, як був колись. Але насправді на це я особливо уваги не звертаю. Я можу працювати. З усім іншим будемо розбиратися після війни”, – каже медик.
Допомагати важливо, бо навіть найменший внесок може стати рятівним для воїнів на передовій. Владислав закликає не залишатися осторонь і наголошує на тому, як важливо допомогти тим, хто зараз боронить наші кордони.
“Я розумію, що всі втомились від війни, це нормально. Але допомагайте. Допомагайте купувати дрони, ремонтувати машини, робіть окопні свічки чи плетіть маскувальні сітки. Варіантів безліч, але не залишайтесь осторонь. На фронті - найкращі люди і зараз вони в пеклі. Якщо маєте змогу, допоможіть моєму батальйону донатом за офіційними реквізитами на нашій сторінці в інстаграм”.
“Знахар”, медик ССО
“Знахар” народився на Вінничині. Там він закінчив коледж та на даний момент отримує вищу освіту у Хмельницькому. Чоловік розповідає, що рішення піти у військову медицину він прийняв, коли вступав до Сил спеціальних операцій ЗСУ. Там треба було обрати спеціальність, напрям, і він обрав військову медицину, в якій працює вже 5 років.
“Ця робота для мене – шанс дарувати комусь життя, запалити хоч малу іскру світла у такий темний час”, – говорить чоловік.
Військова медицина випробовує на міцність багатьох сміливців, для яких постійний стрес та боротьба за життя стають частиною їхньої буденності. “Знахар” каже, що найважче у його роботі – втрачати життя військовослужбовців.
“Найскладніше – не мати змоги зберегти чиєсь життя. А ще важче - коли до тебе потрапляє твій близький друг, і ти попри всі зусилля не можеш врятувати його. Також у пам’яті закарбувався той момент, коли під час виконання завдання ми повертались і потрапили в бій, після – був підрив на міні. Тоді вся наша група була поранена, а один побратим загинув. Я і мій командир також були близько до того, щоб приєднатися до нашого друга, але наш час ще не настав”, – згадує захисник.
Військових медиків мотивує розуміння, що їхня робота рятує життя і допомагає бійцям повернутися у стрій. Попри втому, біль втрат і постійний стрес, вони продовжують виконувати свій обов’язок, бо знають, що без них шансів на порятунок було б менше. Війна змінює їх – робить сильнішими, витривалішими, але водночас залишає глибокі сліди.
“Найкраще відновлення після важких днів роботи – продовжувати працювати та нести користь для нашої країни та суспільства. Під час відпусток люблю поїхати в гори, там спокійно і менше людей. За роки війни я змінився, як і всі, – став більш закритим у спілкуванні, бо відчуваю, що не всі мене зрозуміють, – говорить “Знахар”.
Медика мотивує усвідомлення, що його робота рятує життя і дає шанс пораненим. Крім цього він зазначає, що і патріотизм займає не останнє місце в тому, що дає йому сили і наснаги.
“Мене мотивує любов до нашої країни, мови, суспільства. І хоча думки людей щодо війни бувають дещо дивними, але все одно всіх українців я дуже ціную. Я дуже люблю свою роботу, а служити в елітному спецпідрозділі – честь для мене”.
“Знахар” каже, що війна триває, і кожен із нас несе свою частину відповідальності за майбутнє країни. Важливо не лише допомагати фронту, а й розвиватися, підтримувати один одного та пам’ятати про тих, хто пройшов через пекло бойових дій.
“Час йде, і треба кожному поновлювати свої знання з медицини. Не забувайте про військових, підтримуйте збори. Війна не так далеко, як багато хто досі думає. І ця війна - не тільки тих, хто на фронті, ця війна кожного з нас”.
Тимофій Воанергес “Храм”, бойовий медик
Тимофій народився в Києві. Навчався в Національному транспортному університеті на менеджера з туризму. У медицину він потрапив завдяки своїм друзям - бойовим медикам, які на початку вторгнення брали участь у звільненні Київщини.
“Після зустрічі з ними мені, як волонтеру, який їздив у прифронтові зони для евакуації людей, запропонували пройти курси з тактичної медицини. Тоді я вперше почув про MARCH і чітку послідовність дій при наданні першої медичної допомоги. Мене це зацікавило і тоді почав вивчати цю галузь глибше. Після чого у 2023 році я поїхав до ВРР на навчання бойового медика, а потім пішов добровольцем у медичний батальйон. Для мене ця робота означає бути максимально корисним”, – каже Тимофій Воанергес.
Медик каже, що поряд із рятівними моментами є й ті, що залишають біль і безсилля, коли всі зусилля виявляються недостатніми:
“Найскладніше – це коли привозять бійця, і ти бачиш найменші ознаки його життя, докладаєш всіх зусиль до того, щоб врятувати його, розпочинаєш реанімацію, підключаєш кров, інтубуєш, а на моніторі «пряма», і лунає команда «стоп реанімація»”.
Отримувати психологічну допомогу після втрат Тимофію не доводилося. Він каже, що намагається не пропускати крізь себе важкі моменти.
“Особисто я не звертався до психологів. Думаю, як і кожен медик, я намагаюсь «не заганятися» з цього приводу, бо так «далеко не заїдеш». Я розумію, що вище голови не стрибнути. Все, що від нас вимагалось, – ми зробили. Так, звісно, безслідно це не минає. Відчуваю, що до багатьох питань я став підходити максимально холоднокровно, розсудливо, покроково. Проте я не вважаю це плюсами. А емоційно розвантажуватися мені допомагає розмова з капеланами”, – говорить бойовий медик.
Робота бойового медика – це постійна відповідальність і випробування, але її сенс - у порятунку життів. Мотивація йти вперед народжується з відданості своїй справі і розуміння, що кожна врятована людина – це ще один крок до перемоги.
“Сили продовжувати далі робити свою справу та рятувати життя бійців дає мені моя віра. Віра у майбутнє нашої країни та віра у Бога”.
Робота бойових медиків часто залишається непомітною для тих, хто далеко від фронту. Вони рятують життя під обстрілами, роблять неможливе в екстремальних умовах, але чи достатньо це цінують у мирному житті? Своїми роздумами щодо цього “Храм” поділився далі:
“На мій погляд, суспільство цінує наше роботу. Особливо, коли бачать “контент”, від якого деякі втрачають свідомість і розуміють, що нам, медикам, ще в такому треба копирсатися. Тоді ми чуємо, які ми молодці, що рятуємо життя бійців”.
Війна зсередини виглядає зовсім інакше, ніж багато хто собі уявляє. Це не лише бої та вибухи, а й щоденна боротьба за життя, виснаження, біль утрат і моменти, які змінюють людину назавжди. Тимофій Воанергес каже, що війна – це тяжко, дорого, складно і виснажливо, і зазначає, що українці мають продовжувати підтримувати армію.
“Війську вкрай необхідна підтримка суспільства, за яке вони борються. На сьогоднішній день техніки нищиться більше, ніж її встигають виробляти, приганяти чи ремонтувати. Тому закриття зборів, волонтерська та морально-психологічна підтримка армії є дуже необхідними”.
Читайте також: Що ховається за професіоналізмом: Медики Роксолана “Ластівка” та Василь "Одін" про емоційні випробування на передовій (Частина 2)
