Медики, що працюють на передовій, щодня рятують життя захисників, виконуючи свою роботу під постійними обстрілами та на межі фізичних і моральних можливостей. Вони стають свідками жахливих втрат, борються зі стресом, але продовжують виконувати свою місію. Проте що криється за їхнім професіоналізмом? Як війна та втрати позначаються на їхньому емоційному стані?
У цьому матеріалі видання ТРИБУН зібрало думки фронтових медиків, які розповіли про свої емоційні переживання, моральний тиск, біль втрат та про те, що їм допомагає бути стійкими попри всі щоденні випробування.
Роксолана Винницька “Ластівка”, медикиня евакуації
Роксолана – корінна львів'янка. За освітою – соціальний педагог та практичний психолог. Вже більше восьми років “Ластівка” волонтерить на фронті – допомагає військовим, цивільному населенню і, зокрема, дітям. В березні 2023 року дівчина вирішила поєднати своє життя з медициною.
“В березні 2023 року я пройшла вишкіл від госпітальєрів, вступила в добровольчий медичний батальйон “Госпітальєри”, і вже в травні того року я поїхала на свою першу ротацію під Авдіївку.
Я обрала таку сферу діяльності, тому що я довгий шлях пройшла як волонтер. І коли почалось повномасштабне вторгнення, зрозуміла, що можу зробити більше. І цим «поштовхом» для мене стали саме госпітальєри. Декого з них я знала, тому що допомагала їм як волонтер. Мені запропонували пройти вишкіл, аби зрозуміти, чи зможу я морально та фізично витримати поїздки на фронт як бойовий медик. Я зрозуміла, що не зможу, на жаль, бути з хлопцями в окопах і тримати автомат, але я можу допомогти рятувати їхнє життя. І в березні буде два роки як я стала медиком евакуації”, – розповідає “Ластівка”.
Для Роксолани бути медиком евакуації – це не просто професія, а справжній обов’язок. Як це – бути надією для тих, хто ризикує своїм життям? Про це далі розповідає бойова медикиня:
“Бути медиком евакуації та бути загалом бойовим медиком для мене – це бути опорою, бути тилом, бути надією для тих, хто йде першими в бій. Давати їм розуміння, що є ті, хто зробить все, щоб вони зустрілись зі своїми рідними і були живими. Бути медиком евакуації – не лише про біль, сльози, смерть. Для мене це також про світло, про надію і про любов, тому я допомагаю лікарям рятувати наших воїнів. Ми ризикуємо заради любові і вдячності до них і до нашої країни”.
На війні є моменти, які залишаються в пам’яті назавжди. Серед багатьох евакуацій, поранень деякі випадки запам’ятовуються особливо чітко. Один із таких став для медикині тим, що неможливо забути.
“Найбільше мені запам’ятався випадок, який стався у евакуаційному автобусі «Австрійка». Я допомогала чоловікові, який втратив руку. Він був дуже привітний, відкритий та позитивний, незважаючи на своє поранення, і вдячний за те, що ми йому допомагаємо. І коли ми з ним розговорилися, я дізналась, що вся його сім’я – дружина, діти – знаходяться в окупації. І бути на передовій – було для нього всім, тому що лише так він міг зробити щось, щоб дійти до своїх рідних та побачити їх знову. Незважаючи на все це, він був дуже вдячний нам. І такі моменти для мене найцінніші, коли я просто бачу в очах людей, яким ми допомагаємо, цю вдячність. В ці миті розумієш, що ти на своєму місці і все робиш правильно”, – говорить медикиня.
Далі Роксолана зазначає, що коли їй стає морально складно на ротаціях, вона завжди згадує про цього чоловіка та його історію. І через це вона прагне зробити все можливе, щоб такі люди знов побачили своїх рідних.
“На щастя, у нас не було випадків, коли ми втрачали поранених. Але звісно, всі ротації впливають на емоційний стан. Коли ти на фронті, то цього не відчуваєш, бо немає часу про це думати. А коли повертаєшся до цивільного життя між ротаціями, то війна все одно залишається з тобою у твоїй голові. Я вдячна за те, що зараз є багато організацій, які допомагають психологічно відновитись. В жовтні я була на такому відновленні, що має назву «Repower». Ми були 12 днів за кордоном і набиралися сил, розглядаючи світ, їздячи на цікаві гуртки, тренінги, де з нами займалися психотерапевти. Я дуже вдячна організаторам таких заходів, які допомагають всім структурам, що долучені до фронту, ментально набиратися сил”.
Досвід війни загострює світогляд і змінює сприйняття реальності. Те, що колись здавалося гнучким, стає чітким. Посилюється відчуття справедливості та зростає усвідомлення власної ролі та мети. Про зміни у своїй особистості “Ластівка” розповідає далі:
“Змінилось те, що риси, які були в мене, загострились: більша радикальність, чіткіше розуміння «чорного і білого» – «сірого» для мене не існує. Також є більша злість та ненависть до Росії, яка вбиває наших людей, забирає наші території та знищує нас як націю. Також я усвідомила, хто я, що я роблю, чому я це роблю і яка в мене мета”.
Кожен, хто продовжує боротьбу, має свою мотивацію. Для медикині це особисте – захист рідних, дому та продовження справи тих, хто вже не може боротися. Саме це дає наснаги не зупинятися, навіть коли виснаження бере гору.
“Силу мені продовжувати дає моя громадянська та національна позиція, любов до України та моїх рідних. Я не хочу, щоб Росія дійшла до мого рідного міста. Також мене мотивує те, щоб продовжувати справу моїх побратимів, моїх друзів, які загинули, щоб їхня жертва, яку вони віддали, не була марною”, – говорить Роксолана.
Підтримка військових медиків з боку суспільства зростає – з’являються програми допомоги, забезпечення необхідним обладнанням та відновлення між ротаціями. “Ластівка”, стверджує, що важливо, щоб ця підтримка була не лише від окремих ініціатив, а стала свідомим вибором кожного, адже без сильного тилу перемога неможлива.
“Я вважаю, що суспільство досить добре цінує роботу медиків, тому що стала зростати кількість програм для допомоги їм – і це не тільки допомога медикаментами або амуніцією, а й допомога емоційним розвантаженням медиків після ротацій. Звісно, хотілося б, щоб все суспільство було свідомим і розуміло, яку ціну віддають військові і медики. Сильний тил – це найбільша допомога для армії. Без тилу та його допомоги ми ніколи не зможемо виграти цю війну”, – стверджує дівчина.
У час, коли наша країна бореться за своє майбутнє, кожен із нас може зробити внесок, навіть у найменших справах. Роксолана Винницька стверджує, що важливо не лише підтримувати наших захисників сьогодні, а й думати про майбутнє – про те, якою буде Україна через десятиліття.
“По-перше, мені хотілося б, щоб всі українці кожного дня хоча б маленькими справами допомагали нашій армії стояти – донатами, купівлею необхідних речей на фронт або плетінням маскувальних сіток. По-друге, щоб вони не забували, що насправді ми не є вічними. Зараз дуже важливо роботи вклад в наступне покоління, в наших дітей. Виховувати дітей українською мовою, допомагати їм вивчати історію України і назавжди закарбувати в їхніх думках те, хто є ворогом, щоб через 10, 20, 50 років ця війна не розпочалась знову. І по-третє, не забувати про полеглих воїнів, героїв і щодня о 9 ранку згадувати їх хвилиною мовчання. І цим вшановувати жертву, яку вони зробили, щоб ми далі могли жити під українським стягом, одягати вишиванки і називатися українцями”.
Василь Будз “Одін”, бойовий медик, інструктор з тактичної медицини
Василь Будз народився у селі Лімна, в Карпатах. Він здобув освіту в Українському католицькому університеті за спеціальністю “Соціальна робота”. Темою тактичної медицини Василь почав цікавитися у 2018 році після першого в своєму житті курсу рівня СМС (бойового медика), який викладався в рамках навчання в університеті на 2 курсі.
“Нам мали викладати курс з цивільної домедичної допомоги. Проте так склалось, що курс викладав бойовий медик Правого сектору і він дав нам щось більше, ніж базові навички. З того часу тема військової медицини була для мене цікавою, щось на рівні з хобі. Я регулярно вивчав щось, згодом був в ролі асистента на курсах з тактичної медицини. Тому, за час вторгнення тактична медицина була однією з тих сфер, в яких я щось знав, тому я чітко розумів, що можу бути корисним задля перемоги.
З березня 2022 року я почав активно проходити різноманітні курси, які були доступні в перші місяці після початку повномасштабної війни. Курси були як від різних «special forces» з Великобританії, США і т. д., так і від різних українських фахівців. Найбільш якісним курсом в цей період був курс ТССС рівня СМС від Всеукраїнської ради реанімації на полігоні в Старичах. Його я завершив успішно. Після цього курсу одразу поїхав на першу ротацію в зону бойових дій”, – згадує “Одін”.
Василь працював два місяці у Бахмуті та на його околицях, отримав досвід роботи групним медиком на медичній евакуації, а також в ролі асистента лікаря на стабілізаційному пункті. Згодом, після короткого відпочинку, чоловік повернувся в зону бойових дій і продовжив роботу в стабпункті в Бахмуті на медеваку. Василь каже, що таких виїздів в нього було кілька.
“Всі виїзди в зону бойових дій були на добровільних засадах в складі різних добровольчих груп, а також підрозділів ЗСУ. Тобто їздив «не оформленим», «під чорним прапором», або «піратив», як модно казати в колах добровольців. Відповідно і грошового забезпечення я також ніякого не отримував. Через кілька місяців такої роботи стало зрозуміло, що гроші потрохи закінчуються, адже якісне індивідуальне спорядження та якісний одяг – не дешеве задоволення. А окрім цього потрібно ще було за щось жити. Тому десь з листопада 2022 року я почав працювати в ролі інструктора з тактичної медицини рівнів ASM та CLS, оскільки така робота приносила хоч якийсь дохід.
Протягом 2023 року поєднував роботу інструктором та виїзди в зону бойових дій, все ще під «чорним прапором». А з кінця 2023 року по теперішній час повністю переключився на інструкторську діяльність. Оскільки вважаю, що своєю роботою як інструктор зможу врятувати значно більше життів, хоч і не безпосередньо своїми руками”.
Бути військовим медиком – це про рятування життя, незважаючи на небезпеку, та вміння тримати емоції під контролем у моменти, коли від цього залежить все. Василь каже, що військова медицина вимагає не лише професіоналізму, а й неймовірної стійкості.
“Бути військовим медиком – це прийняти шалену відповідальність перш за все. В багатьох військових спеціальностях присутня відповідальність не лише за своє життя, а й за життя тих, хто поруч, – побратимів і посестер. Проте в роботі військового медика ця відповідальність, як в жодній іншій, прослідковується дуже чітко. Адже військовий медик - це людина, яка насамперед бореться за життя пораненого, а своє життя часто ставить на другий план. Також військова медицина – це часто про холоднокровність. Це життєво необхідна навичка, адже страх і паніка можуть коштувати життя як самому медику, так і тим, кого він намагається врятувати”, – говорить “Одін”.
Військові медики стикаються з морально важкими виборами, адже в умовах війни потрібно приймати рішення, що можуть вплинути на кілька життів. Про внутрішню боротьбу та відповідальність, яка не залишає навіть після порятунку, розповідає медик, для якої кожен вибір має величезне значення.
“У роботі військового медика вважаю найскладнішим - приймати важкі рішення про пріоритетність допомоги пораненим. У бойових умовах часто немає можливості врятувати всіх. Медик змушений пріоритизувати, вирішуючи, кого можна витягнути, а кого – ні. Це морально нестерпний вибір, але він необхідний, щоб врятувати якнайбільше життів. Окрім цього, достатньо складно перебувати у постійній відповідальності за життя тих, хто поруч. Навіть після порятунку бійця залишається страх: чи виживе він після евакуації? Чи не допустив я помилки? Військові медики часто відчувають моральний «тягар», навіть якщо зробили все правильно”.
Вони бачать, як контрасти життя і смерті співіснують поряд, коли між моментами боротьби за життя виникають приємніші миті, що нагадують про те, для чого це все.
“Найбільше запамʼятався момент одного осіннього дня. В моїй голові – це як один кадр, а насправді в ньому вміщається все життя. І не лише моє. З броньованих дверей витягують закривавлених бійців. Поруч метушаться медики, адже діяти треба швидко. Часу як завжди обмаль. За кілька метрів лежать чорні мішки. Дехто навіть не дивиться в той бік – там ті, до кого не встигли. І в ту ж мить чується дитячий сміх. Біля обгорілої автівки мого екіпажу край дороги граються діти. В одному кадрі смерть і боротьба за життя. Розпач і дитячу безтурботність розділяють лише кілька кроків. І, можливо, заради цього все й відбувається, – щоб вони могли далі просто гратися”.
Емоційна стійкість – важлива риса медика, але не менш важливим є розуміння, коли потрібно звернутися за підтримкою. Проте Василь каже, що поки що йому не доводилося звертатися за психологічною допомогою.
“Підтримкою психологів не користувався за час своєї роботи. Хоча не можу сказати, що не мав такої потреби. Просто якось досі відкладаю свій емоційний стан на задній план і стараюсь бути максимально включеним в роботу. І це однозначно не «ок». Проте наразі справляюсь самостійно та з допомогою рідних людей. Та й є усвідомлення того, що якісна робота з фахівцями в психотерапії потребує багато часу та ресурсу. А в мене його наразі немає”, – зазначає чоловік.
Війна забирає не тільки життя, але й залишає глибокі рани в тих, хто бореться і рятує. Василь Будз каже, що важливо пам’ятати, що підтримка тих, хто на передовій, повинна бути не лише словами, а й реальними діями.
“Не знати, що таке війна зсередини, – це привілей. Але він накладає величезну відповідальність. Підтримуйте тих, хто бореться і рятує. Робіть це конкретними діями, а не пустими розмовами. Пам’ятайте, що за мирне небо хтось платить свою ціну, часто найбільшу. І найменше, що ви можете зробити, – це не забувати про тих, хто бореться і тих, хто стоїть на захисті кожного нашого дня. Їхній подвиг повинен бути для нас постійним джерелом вдячності і натхнення, а пам’ять про них – невід’ємною частиною нашої культури та історії”.
Читайте також: Що ховається за професіоналізмом. Медики Владислав “Вард”, Тимофій “Храм” та “Знахар” про психологічні труднощі роботи на фронті (Частина 1)
