З початком повномасштабного вторгнення благодійність для Лілії стала невід’ємною частиною її життя. Вона започаткувала цю справу, а згодом об’єднала навколо себе однодумців, які разом з нею регулярно влаштовують візити в шпиталі до військовослужбовців, що отримали поранення та проходять реабілітацію. Мета цієї команди – допомогти бійцям не лише матеріально, а й морально – проявити відчуття поваги до них і підтримати.
В інтерв’ю для видання ТРИБУН Лілія Трохимець розповіла про те, що наштовхнуло її на такий вид волонтерства, що мотивує та надихає продовжувати цю справу, та про те, як військовослужбовці реагують на їхні візити. Також вона поділилася історіями, що найбільше їй запам’яталися, та розказала про труднощі й радощі цієї справи.
Як зусилля однієї людини об'єднали багатьох
Лілія Трохимець – киянка. Вона здобула освіту в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника за спеціальністю “Соціальна робота”. На волонтерську діяльність, що спрямована на відвідини поранених військовослужбовців у шпиталях, наштовхнув її брат – також військовослужбовець.
“Роман Трохимець – мій брат, доброволець, у 2015 році долучився до Азову. В березні 2023 року під час бахмутської операції він отримав контузію на полі бою. Мені захотілось просто морально підтримати його і його побратимів і надіслати їм на Донеччину смаколиків – фрукти, горішки. У цьому мені допомогли мої підписники, адже я виставила допис, в якому закликала небайдужих долучитись. Потім я купила фруктів, заповнила весь багажник смаколиками та зателефонувала братові, щоб дізнатись, на яке відділення пошти краще надсилати подарунки. Брат відмовився, адже у них була можливість все це купити, та натомість запропонував відвідати поранених військових у госпіталях, бо їм це потрібніше”, – згадує волонтерка.
Свій перший візит у госпіталь Лілія згадує з посмішкою, адже ще тоді вона точно не знала як це має відбуватися та діяла за покликом серця.
“Цей візит я ніколи не забуду. Я не знала, що казати, як діяти. Зайшла в першу палату і там були троє військових, двоє з них з ампутаціями однієї ноги. Відкрила двері і дуже впевнено почала говорити: «Мій брат доброволець… його ідея… фрукти… ананаси…», – сміється жінка та продовжує розповідь: це було дуже сумбурно, без належної підготовки. Андрій, один з тих військових, досі мені про це згадує. Я тоді принесла помело і ананас, даю їм, а вони кажуть, що не хочуть, а я їм, посміхаючись, кажу: «Їжте, беріть, це смачно, це корисно»”, – з позитивом про свій досвід розказує волонтерка Лілія.
В той час жінка через повномасштабне вторгнення жила у Львові та саме там розпочала відвідувати бійців – сама і з іншими дівчатами. Пізніше повернулась до Києва. За словами Лілії, їй вдалося згуртувати навколо себе однодумців завдяки соціальним мережам – через сторіс на її особистій сторінці та на сторінці спільноти її ініціативу бачили друзі, знайомі та поширювали це.
“Через соціальні мережі почала формуватися група. Зараз є актуальна команда тих, хто регулярно відвідує військових в Києві, долучаються й нові люди. Але склад нашої спільноти може змінюватись. Це нормально, це людський фактор”.
Організація візитів у шпиталі відбувається за чітким планом. Лілія Трохимець говорить, що вони приносять військовим те, що у них є в спеціальному списку потреб, який вони пропонують військовим. З цього списку вони можуть обрати щось необхідне для себе.
“Ми завчасно беремо інформацію про потреби у кожного з палати – хто та що хотів би на наступний раз. Зазвичай ми приносимо багато фруктів, горішки та свіжовичавлений сік – гранатовий та апельсиновий. Дуже крута річ для гемоглобіну. І також є категорія предметів гігієни: підгузки, пелюшки, вологі серветки, паперові рушники тощо. Іноді військові просять принести щось, щоб у них рука чи нога відновилась. Дуже часто поранені військові кажуть, що треба дрони і машини їхнім побратимам, які воюють. І якщо у вас є можливість донатити на дрони і машини – донатьте”.
Питання фінансування вирішують небайдужі люди, які роблять донати на цю справу через соціальні мережі. Також є й окремі волонтери, які збирають кошти цілеспрямовано на таку допомогу. Про це Лілія Трохимець розповідає далі:
“Окрім багатьох наших зборів, Аля та Ія Федорови разом з Герхардом Вайссенбрунером організували в Австрії музичний благодійний концерт, який мав на меті зібрати гроші саме на нашу ініціативу”.
Подолати бар’єри
Багато людей мають невпевненість або навіть страхи у спілкуванні з військовими, тож не можуть наважитися на те, щоб почати відвідувати їх у шпиталях. Лілія розповідає, що в їхній спільноті є кураторки, які ведуть кожну групу, допомагаючи всім у всіх можливих питаннях та острахах.
“Багато людей не знають, як себе правильно поводити, відвідуючи військових. Вони не знають, що говорити, як діяти, що робити, коли не знаєш, про що спілкуватися або що робити, коли хочеться плакати. Я весь цей шлях пройшла. Можливо через те, що мій брат доброволець, мені було легше. Проте в нашій спільноті є кураторки – це великий плюс, адже коли людина приходить до нас вперше, вони їй допомагають. Зазвичай вже після перших візитів цей страх зникає, з’являються позитивні емоції. Дехто думає, що лікарня – це про смуток, сльози, відкриті рани, ампутації… Але коли починаємо говорити з тими хлопцями, дівчатами – страх зникає, ми з ними спілкуємось як з друзями, жартуємо.
Стереотипів і острахів дуже багато, але коли бачиш їх на власні очі, спілкуєшся з ними, розумієш, що вони такі ж самі люди, але надзвичайні, бо стали на захист нас всіх та всієї цивілізованої частини світу”.
Зазвичай всі візити у лікарні проходять позитивно. Після проведеного часу з військовими у членів команди залишаються лише хороші емоції. Лілія каже, що якщо і стаються якісь не дуже приємні моменти, наприклад, через якусь сумну історію, то все одно за весь візит стається набагато більше хорошого, ніж поганого.
“Можу сказати, що у прифронтових лікарнях триматися набагато важче, адже саме туди привозять військових після стабілізаційного пункту. Тобто вони отримали поранення зранку або декілька годин тому. Атмосфера зовсім інша. Мені особисто буває важко. Я потім сиджу в машині, глибоко дихаю і п’ю водичку, намагаюсь відійти від цього. Стосовно емоційного розвантаження, то у нас в спільноті є правило – в день візиту робити перерву. Ми збираємось разом, обмінюємось думками. Можливо, комусь потрібна підтримка, треба виговоритись”, – говорить Лілія Трохимець.
Далі волонтерка розповідає, як поранені військові бачать своє майбутнє після реабілітації, адже цей період для них – час не лише фізичного, але й психологічного відновлення.
“Ті військові, з якими я спілкувалась, – не боялись. В них просто не було розуміння, що і як буде відбуватися далі. У нас, самі знаєте, не найвтішніша ситуація, починаючи з геть не інклюзивних міст в нашій країні, й закінчуючи працевлаштуванням. Це все дуже залежить від окремої історії та ситуації. Є історії, де військові після поранення повертались у військо. Є ті, хто не мають змоги туди повернутися, але вони продовжують волонтерити, допомагати своїм побратимам”.
Особисті переживання і мотивація
Як волонтерка Лілія Трохимець стикалася з безліччю чуттєвих ситуацій, історій, які закарбувалися в її пам’яті як щось особливе. Про них вона розповідає далі:
“Пригадую дуже сумну історію, коли один з військових замовив у нас на наступний візит айран. Ми приносимо зазвичай кефіри, йогурти, але в цей раз це був саме айран. На наступні відвідини дівчата принесли його, але вже не було кому забрати. Ми зайшли до палати і нам сказали, що він помер.
Але якщо згадувати щось позитивне, то дуже теплі емоції в мене викликає те, коли військові дарують нам свої шеврони і патчі. Якщо казати про прифронтові лікарні – для мене є дуже цінними емоції військових. Вони нещодавно були в пеклі, в бою, отримали поранення, в них руки тремтять… комусь ще рану не перев’язали, комусь ще уламки з тіла не вийняли. Вони не говорять багато слів, багато не посміхаються, але дуже знесиленим голосом дякують. Для мене це дуже емоційний момент”.
Щодо розширення спільноти Лілія не впевнена, адже, за її словами, на це потрібна енергія, ресурс, якого наразі недостатньо. Проте зазначає, якщо є люди, які в своїх містах хотіли б зробити щось подібне, але не знають як, – вона залюбки поділиться своїм досвідом та інформаційно допоможе. Також волонтерка висловлює слова вдячності всім, хто вже залучений до цієї справи:
“Хочу подякувати команді волонтерок за їхню роботу, зусилля, час і енергію, яку вони приділяють пораненим військовим в рамках ініціативи впродовж 2 років. Ви – великі молодці. Я вами пишаюсь”.
Волонтерка Лілія Трохимець каже, що під час війни всі мають бути максимально залученими до підтримки армії, докладати всіх зусиль задля перемоги. Кожен для себе може обрати свій вид волонтерства та спосіб допомогти, але найголовніше – не залишатися осторонь.
Я не можу собі уявити, як цього можна не робити. Можливо, в мене вже давно є вигорання, але все одно продовжую. Я не знаю, як інакше. Мене мотивує волонтерити той факт, що війна в Україні досі триває. Мотивують слова подяки від військових, які пам’ятають наші візити навіть через досить тривалий час. Також візити до поранених і допомога війську дає відчуття залученості до важливої справи.
Читайте також: Дарують світло та енергію через музику. Інтерв’ю з солістом гурту “Зарисовка” Артемом Войцеховським
