Богдан Пападін – воєнний документаліст та фотограф з Дніпра. З 2016 року він працює на телебаченні – на багатьох регіональних та національних каналах. З 2022 року знімає для Цензор.нет, ютуб-каналу “Бутусов плюс”, а також веде свій ютуб-канал під назвою “Типовий українець”. З початком вторгнення чоловік почав регулярно їздити на фронт та знімати події війни.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН Богдан розповів про наслідки втрати Вугледара, настрої військовослужбовців ЗСУ та обстановку в Суджі, Курської області.
– Ви фотограф та воєнний документаліст. З чого почався ваш шлях?
– У певний період моєї діяльності, ще до того, як я почав їздити на фронт, відбулися події, тенденція яких постійно змінювалась. Наприклад, якщо взяти 2022 рік, у мене, як і в багатьох людей, був шок від того, що РФ дійсно зробила такий жорстокий крок – вторгнення в нашу країну. У той час у населення України було сильне моральне піднесення, патріотизм, згуртованість. Це підкріпилося витісненням ворога з Харківщини – перша наступальна Харківська операція у квітні-травні 2022 року. Згодом – повернення правобережної Херсонщини. У суспільства від того була ейфорія, здавалося, що ось-ось закінчиться війна, адже ми йдемо все ближче до нашої перемоги. Пізніше, коли почалися важкі бої за Бахмут, в кінці 2022 року, стало зрозуміло, що ця війна надовго і таких великих, швидких перемог у нас більше може не бути. В той момент я зрозумів, що потрібно максимально фіксувати події, які зараз відбуваються. Адже на війні так буває, що сьогодні ти можеш перенести зустріч з тою чи іншою людиною, не зробити заплановані справи, а завтра вже може бути пізно. У кожного є свій час, який треба максимально задокументувати та залишити цей шматочок в історії.
– Ви знімали й документальний серіал у Маріуполі. Про що він був?
– Так, цей серіал називався “Пазли історії”, мета якого – популяризація Маріуполя. Його ми знімали для Маріупольської міської ради. А виходив він на маріупольському телебаченні на каналі “Сігма”. У місті, знімаючи, ми провели 4 місяці. Це історичний серіал з постановами, щоб глядачі візуально розуміли про що говориться та що відбувається. Маріуполь мені запав у саму душу. А ті відчуття, які були у мене у час перебування там, і ті, які я відчув після руйнування міста, – наклалися одне на одного, та я думаю, що мені цю втрату переживати значно важче, ніж рядовому українцю.
– Чи є зняті вами кінострічки які ви можете виділити?
– Насправді, до повномасштабної війни я знімав багато. В основному це були проєкти для національних каналів, але щось виділити я не можу. На мою думку, в кожної людини є певний період життя, коли вона себе шукає, а після – вона веде відлік від моменту, коли вже знайшла себе. Війна та люди значно вплинули на моє формування світогляду.
– Нещодавно росіяни окупували Вугледар. Чи грає захоплення цього міста значну роль у цій війні?
– Вугледар був важливою точкою оборони на півдні Донецької області. По-перше, тримаючи це місто, ми могли тримати під контролем логістичні шляхи противника до Волновахи. А зараз ця можливість буде поступово зникати.
По-друге, окуповані міста росіяни використовують як місце накопичення своєї піхоти. В подальшому це може призвести до того, що ворог зможе рухатися й далі.
По-третє, Вугледар дуже довго стримував ворога. На кінець 2022 - початку 2023 років були масштабні штурми міста з півдня, але завдяки тому, що воно знаходиться на висоті, росіяни наступали з низини. Це допомогло нашим військовим завдати суттєвих уражень ворогу.
В умовах сучасної війни та факт того, що в нас є недокомплект в бригадах, ми не можемо дозволити собі розмін людьми в міській забудові. Тож треба було відійти для збереження життів військовослужбовців. Втрата Вугледара виходить на друге місце після втрати Авдіївки.
– Ви часто буваєте на сході. В який бік, за вашими спостереженнями, змінюються політичні погляди мешканців прифронтових територій?
– Якщо до уваги взяти Слов’янськ, на мій погляд, відчуття проукраїнських настроїв там вищі, у порівнянні з південніше розташованими містами – в бік Костянтинівки. Багато людей старшого віку займають нейтралітет у своїх поглядах, адже у них в пріоритеті – збереження свого майна, яке вони наживали всі ці роки. Їм не дуже важливо під яким прапором вони живуть, головне – в своїй домівці. З боку влади таким людям потрібно пропонувати альтернативу тому, що вони можуть наразі втратити.
У певний період своєї діяльності я перестав спілкуватися з жителями прифронтових населених пунктів. Але у Бахмуті був випадок, коли під час обстрілу, ми забігли до найближчого підвалу, де ховались й місцеві. Один з чоловіків почав нас виганяти та говорити, що ми винні у цій війні. Я зрозумів, що багато людей бачать те, що хочуть бачити. Вони сидять під регулярними артилерійськими обстрілами, коли російська авіація скидає на них авіабомби різного тангажу. Але ж ці мешканці й надалі будуть вірити, що Росія на таке не здатна.
Тривалий час я жив у західній частині України, тому можу порівняти життя мешканців сходу та заходу. Ніколи не розумів, чому деякі люди так сильно тримаються за російську мову. Невже, це такий критичний фактор, який визначає рівень соціального статусу чи напрямку в розвитку. Всі ми бачили, що після окупації частини Донбасу нічого позитивного й не відбулось. Фактично, Крим – це ширма для тих людей, які живуть на окупованій частині Донбасу. Вони думали, що в них буде як у Криму, але насправді ніхто не дивився на те, як живуть мешканці Донецька та Луганська. Це дійсно проблема людей – невміння аналізувати.
– Росіяни прориваються з невтішною для нас швидкістю. Як ви гадаєте, завдяки чому?
– Якщо аналізувати, зараз воюють зовсім різні армії у порівнянні з 2022 роком. У нас було багато вмотивованих контрактників, піхотинців, які багато чого вирішували на полі бою своєю мотивацією та героїзмом. Звичайно, війна багато таких людей забрала в України. Наразі ми маємо проблему з комплектацією бригад української армії. У нас є багато бійців старшого віку, яким складніше воювати – їм потрібно більше витривалості, здоров’я. Якщо взяти, до прикладу, Ізраїль, їхня армія складається з молодих людей, а в нас чомусь чоловіки до 25 років вважаються дітьми. Російська армія також була побудована інакше. На початку вторгнення вони намагались атакувати тактичними групами, а в подальшому й самі визнали, що це недоцільно. Зараз вони змінили свій підхід.
– Ви, як людина, яка безпосередньо спілкується з військовослужбовцями на території їхньої роботи, розкажіть про настрої бійців та обстановку в прифронтових містах.
– Як і в 2014 році багато мешканців сприймають вторгнення як щось не довгострокове, тому залишаються в рідних містах. Ще й досі люди сподіваються, що бойові дії скоро закінчаться.
Перебуваючи декілька днів з військовослужбовцями на території їхньої роботи, твій кругозір звужується до тих подій, які відбуваються в цей момент. Ти розумієш, що є життя, а є смерть. Кожен турбується за свій напрямок, зону відповідальності – як зберегти життя та знищити якомога більше ворога. Є проблема в тому, що бійці на позиціях знаходяться по 30, 40, 50 днів. Це правда. Їм надсилають їжу дронами… Важко сказати як до цього відноситись.
– Також ви фотограф. Як вам вдається настільки чітко передати війну?
– Конкретної відповіді тут не існує, я б сказав. Це просто відчуття того, що ти робиш. Коли знаходишся в певному місці, пропускаєш його через себе, а потім намагаєшся передати через фото – це основне. Кожен момент унікальний та повторити той чи інший ще раз – не можна. Навіть одна й та сама подія буде виглядати зовсім по іншому з кожним разом. Ти також побачиш її зовсім під іншим кутом.
– Чи є фотографія, яка вам запам’яталася найбільше?
– Коли я знаходився під Бахмутом, познайомився з хлопцями з батальйону “Скала”. Одного з них звали Олександр з позивним “Невський”. Тоді я швидко його сфотографував та ми обмінялись контактами. Обіцяв надіслати йому це фото як тільки доберусь до комп’ютера. Але, на жаль, за кілька днів Олександр загинув під Кліщіївкою… Це був головний напрямок удару противника на той час. Саме ця ситуація мені запам’яталась. Я не розумів як так може бути, що людина стояла переді мною, ми розмовляли, і в моменті її вже не існує…
Щось схоже було з мером Умані Олександром Цебрієм, який загинув декілька місяців тому. Цю серію фото я не викладав. Все хотів, але складно. З Юрієм Бутусовим ми поїхали знімати штурм Цебрія і так трапилось, що під час штурмових дій, міна впала біля нього, уламок від якої залетів йому в голову. Вночі ми повернулися назад. Я зайшов до кімнати, в якій ми розмовляли з Олександром перед штурмом. Там лежали його речі. Я розумів, що людина нещодавно стояла переді мною в цій кімнаті, а зараз її вже нема… Подібне складно пропускати через себе. Напевно тому і треба документувати такі речі – заради пам’яті про людину.
– Ви один з перших медійників, хто побував у Суджі. Розкажіть які настрої мають жителі та наші військові.
– Суджа та Курська операція, на той момент, – це приємні відчуття. Тому що усім нам, в тому числі й військовослужбовцям, не вистачало відчуття перемоги, яке значно впливає на їх мотивацію. Потрапивши в Суджу, я не скажу, що в мене була якась ейфорія, бачачи, яка складна ситуація у нас є на деяких інших ділянках фронту. Мені було цікаво задокументувати цю гарно сплановану операцію. З місцевими ми не спілкувались, бачили деяких бабусь, які стояли біля дороги. Їм ми махали рукою, вони – нам у відповідь. В деякий момент мені здалося, що вони нам раді. Було очевидно, що росіяни не були готові до ось такого прориву.
– В одному зі своїх постів ви писали, що Курщина стає троянським конем для військово-політичного керівництва. Що ви маєте на увазі?
– Маю на увазі, що медійно, військово-політичне керівництво активно рекламувало цю операцію. Тому якщо зараз сказати, що вона закінчилась – суспільство не зрозуміє.Адже вона рекламувалась як велика перемога, яка дасть можливість обміняти ці території на окуповані Росією українські землі. Зараз так виглядає, наче ми стаємо заручнками цієї ситуації. На Курщині складність в тому, що бої мають маневревний характер. Там немає сталої оборони та, власне, противника. Ворог зараз вбиває клин на захоплених територіях – це несе загрозу тому, що наші військові можуть потрапити в оточення. На ці активні дії потрібна наша протидія. А для цього потрібно багато резерву. Солдату, який веде активні бойові дії 24-48 годин, потрібна ротація. Він не може фізично протягом 5-6 днів активно воювати. Люди – це великий, цінний ресурс, який зараз швидко витрачається. У мене лиш одне питання: чи є заради чого?
– На вашу думку, що може змінити хід цієї війни?
– Важко сказати. Дивлячись що ми маємо на увазі. Якщо зупинити війну, треба почати з себе, з нашої організації. Ми розуміємо в чому у нас є проблеми й на державному рівні. Якщо це не зупинити на поточному, всі проблеми накладуться одна на одну, що й призведе до катастрофічної ситуації. Щось може змінитися і в Росії, що вплине на цю війну, але на це розраховувати не треба. Є певні події, які вже відбулися та вплинули на хід бойових дій. Зараз є проблема в людях. У 2022 році українська піхота зупинила російську армію вибивши її на багатьох напрямках – з Харківщини, Херсонщини, на Сумщині, з Києва – це все зробили піхотинці, якісний людський ресурс. Зараз це вже повинно бути автоматизовано – на новий рівень повинна вийти робота з дронами, які є майбутнім цієї війни. Якщо кожна ланка буде працювати – буде результат.
Читайте також: Командир взводу аеророзвідників Олександр “Рубіжанин”: “Наша армія продовжує працювати на ентузіазмі та патріотизмі”
