Вимушений переселенець із Луганська журналіст Олег Трачук, батько двох дочок з особливостями розвитку, у Швеції став асистентом для людей із такими ж особливостями. Разом дружиною він невпинно займається розвитком своїх доньок із діагнозом аутизм. У цій сім'ї це не просто батьківські обов'язки. Це – місія, яку подружжя з гідністю несе через все своє життя.
Згодом подружжя зрозуміло, що, допомагаючи людям зі схожими особливостями розвитку, вони таким чином можуть більше зробити й для розвитку власних дітей, і активно долучилися до цієї роботи.
Олег Трачук народився у Тбілісі, у родині вірменки та українця. У Грузії на телебаченні й розпочинав кар'єру журналіста. Але у 90-ті роки, коли СРСР почав розвалюватися, повернувся до України. За його словами, саме тоді зрозумів, що є українцем, і в Грузії завжди буде “приїжджим”.
Як розповідає він сам, грошей йому вистачило лише щоб доїхати до Луганська. Там він і залишився. І, зрештою, знову повернувся до журналістики.
Багато років працював власним кореспондентом національного видання. 2014-го, на момент початку російської агресії в Україні, працював головним редактором регіональної газети “Життя Луганська”.
На той час його старший син готувався піти у випускний клас. Молодшим донькам, у яких діагностували аутизм, тоді було сім років. Війна та вимушена евакуація різко змінили плани сім'ї 2014-го і знову – у 2022-му…
Будь-яка зміна в особистому “будиночку” дітей з аутизмом – катастрофа для них.
– Як ви прийняли рішення про евакуацію і коли виїхали з Луганська? Розуміли, що їдете назавжди?
– Виїхали ми 11 років тому, 8 липня 2014 року. Ми, як і багато наших земляків, довго не наважувалися на евакуацію. А коли поїхали, довго сподівалися, що повернемося. Я їхав у відпустку і навіть мав зворотній квиток. То була надія. Як і в багатьох тоді. На жаль, вона не справдилася. З того часу моє місто, мій будинок – в окупації. А ми з того часу бомжі з луганською пропискою в паспорті...
Рішення евакуюватися ухвалили після того, як почалися бойові дії. Коли стали чути вибухи, ми говорили дівчаткам, що це салют. Вони вірили. На щастя, вони люблять свята, салюти. Але у зв'язку з бойовими діями почала зникати електрика. А з нею й інші комунальні блага цивілізації. Коли ми від'їжджали, електрики не було вже місяць.
До того ж до нас у редакцію прийшли озброєні люди, які вимагали розмістити оголошення про набір у їхнє військо – посібників окупантів, яких вони лукаво називали “ополченцями”. Наша відважна бухгалтерка… виписала їм рахунок. Це їх трохи спантеличило – візитери пішли з цією квитанцією “думати” до свого командира. Але весь колектив чудово розумів, що вони повернуться. Тому, випустивши останній номер і виплативши співробітникам максимально все, що їм належало, я відправив у відпустку всіх, включаючи себе.
– Як діти сприйняли вимушену евакуацію?
– Болісно. Старший син – тому, що в останній клас йому довелося йти в новій незнайомій школі. В підлітка, можна сказати, вкрали його випускний, який планувався, звичайно ж, у рідному місті, у звичній обстановці, серед своїх друзів та вчителів.
А для дочок, яким тоді було по сім років, то взагалі була катастрофа. Для дітей з аутизмом будь-яка зміна в їхньому особистому “будиночку” – катастрофа. Адже вони живуть у своєму маленькому світі – “у своєму будиночку”: серед своїх особистих іграшок, книжок, подушок та інших дрібниць, до яких вони дуже прив'язуються.
Ми навіть горезвісні картаті дорожні сумки, в які, як і багато наших друзів по нещастю, тоді спробували вмістити “все своє життя”, не могли переставити з місця на місце, коли приїхали, – щоб не лякати їх вимушеними змінами, які неминуче руйнували їхній “будиночок”.
Ми поїхали під Київ – до повномасштабного вторгнення мешкали у районному центрі Бровари. Як і переважна більшість вимушених переселенців, багато що втратили – будинок, звичну роботу, малу батьківщину.
А наша сім'я втратила ще й дорогоцінний час у розвитку своїх особливих дітей. Нам знадобилося, напевно, три роки, щоб надолужити те, чого вдалося досягти в їхньому розвитку до цього вимушеного переїзду.
Перший рік у евакуації був особливо важким. Всі мої хвороби загострилися і врешті-решт у мене діагностували онкологію, я переніс операцію.
Наш син, незважаючи ні на що, успішно закінчив школу і вступив до вишу. Але все це давалося дуже важко.
До того ж, над місцем, де ми оселилися після вимушеної втечі з Луганська, пасажирські літаки заходили на посадку в аеропорт “Бориспіль”. Нас цей звук спочатку просто дратував, а ось дівчатка від нього кричали. Дружно кричали 20 годин на добу. І від незвичних звуків, і від того, що були в незвичній для них обстановці – у них відібрали їхній “будиночок” – у всіх сенсах цього слова…
Хочеш щось зробити для своїх дітей – зроби це для всіх.
– Як вам вдалося інтегруватися в нові реалії та продовжити роботу з розвитку ваших особливих дітей?
– Доньки ходили на спеціальні заняття до психолога, логопеда, у спеціальну школу. При цьому вони перші майже три роки кричали. Іноді люди, які нас не знали, навіть викликали поліцію. Потім, коли ми їм уже все пояснювали, дехто навіть пропонував допомогу. А я розумів, що для того, щоб повернути хоча б ті результати, яких ми раніше досягли в їхній реабілітації, я маю ще щось зробити.
Доля розпорядилася так, що я став помічником місцевого депутата Київської обласної ради – людини з інвалідністю, та паралельно почав працювати як волонтер – як творець громадської ініціативи для дітей з інвалідністю.
Я вирішив так: хочеш щось зробити для своїх дітей, – зроби це для всіх, і тоді твої діти таким чином теж зможуть скористатися досягнутим результатом.
Спочатку ми з однією місцевою активісткою знайшли спонсорів і домовилися про те, що в місцевому парку буде виділено години для дозвілля саме для таких дітей з особливостями розвитку. Це було необхідно, щоб вони перебували у своєму середовищі, і ніхто не порушував їхнього простору – їхнього “будиночка” – у цей момент.
Я став займатись різними проєктами для таких дітей. Пішов навчатися до університету менеджменту України, щоб стати директором реабілітаційного центру. У такій роботі у мене була, звісно, й особиста зацікавленість.
Ще один виш я закінчив уже за кордоном – тепер я магістр психології. Загалом у мене тепер “у запасі” вже п'ять дипломів.
У результаті у 2021 році я став директором цього реабілітаційного центру в Броварах. Крім того, мене призначили обласним омбудсменом із захисту прав людей з інвалідністю на Київщині – я вже здав документи у відділ кадрів, і… тут почалося повномасштабне вторгнення російської армії в Україну...
Три роки ми живемо за полярним колом. І нам нема куди повертатися.
– Враховуваючи свій досвід 2014 року, ваша родина евакуювалася у перші ж дні великої війни?
– Все було навпаки. Ми поїхали лише тоді, коли танкові колони ворога були вже на підході до Броварів. Так, вони були розбиті. Але ми поїхали ще до того, як це сталося.
Спочатку я впав у ступор. Твердив: “Все, нікуди не поїду, годі. Набридло”. Але моя дружина привела мене до тями. І я спочатку знайшов собі застосування у територіальній обороні. За станом здоров'я до військової служби зі зброєю в руках я непридатний. Але мені довірили командувати кухнею. Ми готували їжу для наших захисників.
Почувши, що влада Києва надає можливість евакуації за кордон сім'ям з дітьми з інвалідністю і людям з інвалідністю (адже я теж маю інвалідність), вирішили рятувати дітей. Рішення прийняли дуже швидко і зібралися в дорогу миттєво, як могли. Часу на роздуми не було: війна, яку ми в перші ж миті й чули, і бачили з вікон свого житла, вже впритул наблизилася до нашого будинку. Ми знову переконували дівчаток, що це – салюти, і ночували у ванній. Але це, як ви розумієте, дуже ненадійне укриття…
Коли ми сідали в цей безкоштовний, моторошно переповнений поїзд, то ще не знали, де опинимося нарешті. Але коли прибули у Швецію, то я згадав, як у 2014-му дружина пожартувала: “Спочатку в тебе була столиця Грузії – Тбілісі, потім – обласний центр – Луганськ, тепер – районний – Бровари. Наступного разу буде село”. У підсумку вже три роки ми живемо за полярним колом у маленькому містечку Евертурнео. І нам нема куди повертатися. У Броварах ми не мали свого житла, а Луганськ окупований.
Наприкінці 90-х я побував у Швеції і був вражений політикою соціального спрямування в цій країні – як тут добре налагоджено роботу з допомоги літнім людям та людям з інвалідністю. Тому коли нам запропонували їхати до Швеції, ми погодилися.
– Як дівчатка сприйняли цей переїзд? І чи продовжуєте ви там свою роботу з допомоги людям із ментальною інвалідністю?
– Цей переїзд дівчатка перенесли набагато легше. Не тому, що їм було вже по 15 років, а сьогодні вже 18 – їх розвиток за різними параметрами оцінюється як розвиток дитини у віці від 3 до 7 років.
У них і зараз практично немає зв'язної мови. Вони не повністю розуміють звичайну мову пересічних людей. Ми з дружиною називаємо їх “ходячими словниками”: вони знають уже чимало слів шведською. Коли нам важко підібрати якесь слово – місцева мова дається нам нелегко, то запитуємо у своїх доньок. Вони знають багато слів, але, на жаль, не можуть зв'язати їх у фрази.
Цей переїзд наші дівчатка сприйняли насамперед тому, що ми знайшли притулок у країні, можна сказати: “вічного Різдва”. Коли ми вийшли з автобуса, то провалилися в замети до пояса. Для нас із дружиною це був шок, а для них – свято. Вони обожнюють зиму та сніг, тому що все це асоціюється у них із новорічними святами.
Містечко Евертурнео знаходиться за 1100 км від Стокгольма – практично на фінському кордоні. Тут тихо й у місто заходять північні олені, трапляється північне сяйво. Звичайно, ми з дочками вже побували у резиденції фінського Санта-Клауса Йоулупуккі, яка приблизно за 100 км від нашого містечка.
А коли ми переміщалися, то трохи хитрували, говорячи дівчаткам, що ми просто мандруємо. І діти сприймали це з цікавістю. Наприклад, вони ніколи не подорожували кораблем. А з Гданська до Стокгольма ми пливли на поромі. Потім їхали через усю Швецію автобусом і приїхали за пару днів до їхнього дня народження. Тому сказали їм, що прибули сюди спеціально, щоб саме тут відзначити їхній день народження.
Наші дочки вірять у снігову королеву та ельфів, а Різдво для них – головне свято, вони були щасливі. Ми, звісно, теж. Вимушений переїзд до Швеції виявився справжнім порятунком для всіх нас.
Якби я досконало опанував мову, моїм дипломам ціни б не було!.
– Ви живете на допомогу для біженців з інвалідністю? Чим займаєтесь взагалі?
– Загалом не отримуємо соціальної допомоги. Дівчатка, яким на сьогодні вже по 18 років, ходять до місцевої школи, де займаються, звичайно, за спеціальною програмою. Ми всі працюємо.
Людям з інвалідністю у Швеції належить асистент, робота якого оплачується з бюджету. Моя дружина – помічник для наших дочок.
Я працюю асистентом для людей з ментальною інвалідністю, які мешкають у такому, можна сказати, реабілітаційному центрі. Є така соціальна структура: блок з п'яти квартир, де живуть люди з інвалідністю саме такого профілю. Помічники допомагають їм у самообслуговуванні: прибрати, приготувати їжу. Загалом ця робота практично аналогічна обов'язкам соціального працівника в Україні.
І навіть не знаючи їхньої мови досконало, я розумію цих людей. Мій досвід, отриманий у своїй сім'ї, допомагає мені зрозуміти їх. Ну, ще й, можливо, тому, що вони не так вільно розмовляють – як і я – шведською.
– Шведську мову поки що не освоїли? Які плани на майбутнє?
– Я ходжу на курси шведської. Якби я досконало опанував мову, з моїми дипломами ціни мені тут не було б! Але для того, щоб реалізувати свій диплом, наприклад, психолога, – тут така спеціальність дуже потрібна, мені потрібно знати мову досконало. А мої успіхи в цьому напрямі, прямо скажемо, дуже невеликі.
Тому моя сім'я продовжує розвивати своїх власних дітей та реалізовувати волонтерські проєкти з допомоги нашій країні та нашим захисникам. Дівчатка і моя дружина в'яжуть шкарпетки і через волонтерський фонд відправляють дітям в Україну.
То в'язали жовто-синіх та біло-червоних ведмежат – у кольорах українського, білоруського та грузинського прапорів. Їх теж відправили до України – до міжнародного батальйону, в якому служать представники Грузії, Білорусі та України – як обереги нашим захисникам.
Ми постійно щось робимо, я без цього просто не можу – мені потрібно постійно вигадувати, ініціювати якісь проєкти.
Але... про плани говорити складно. Ми з дружиною не молодіємо, а місцевий клімат аж ніяк не додав мені здоров'я, а навпаки, на жаль.
І тому ми намагаємося жити вже не як українці – люди, які поспішають жити, тому що вони не знають, що буде завтра і чи взагалі буде у них це завтра. Ми намагаємося жити як місцеві жителі – вони нікуди не поспішають, бо впевнені у своєму завтрашньому дні. Тому тут навіть ліс не прочищають, зрубуючи і прибираючи старі вже сухі дерева. Тут лісу дають час оновитися самостійно.
Звичайно, ми не можемо не думати про те, що буде з нами завтра, бо ми – не громадяни цієї країни. Але навіть якщо ми уявимо, що війна закінчиться завтра, то… Ми не знаємо, як і чим вона скінчиться. І ми розуміємо, що сьогодні нам повертатися нікуди. Рідне місто Луганськ, у якому у нас був «свій кут», на жаль, уже 11 років окуповано. У жодному іншому місті у нас нічого й нікого немає. Тому ми дуже вдячні Швеції за наданий нам притулок і намагаємось не загадувати “на завтра”.
Авторка: Олена Смирнова
Читайте також: “Ми будемо тими, хто повертатиме Україну на Донеччину”: Ірина Ліфанова про дім, окупацію та вимушений переїзд за кордон
