Зазвичай історики кажуть, що з моменту певних подій має пройти певний час, аби з’явилася змога їх повноцінно аналізувати. З початку окупації Криму, Донецька та Луганська вже минуло 11 років. Багато хто чимало разів переосмислив перебіг подій весни та літа 2014 року, відкрив для себе нові аспекти та бачення початку російської гібридної війни.
Видання “ТРИБУН” поспілкувалося з луганським журналістом Андрієм Діхтяренком, безпосереднім свідком тих подій, який не лише залишався в Луганську в період бойових дій, а й займався там професійною діяльністю. Про важливість регіональної ідентичності, трансформацію інформаційного простору в окупації та те, яку стратегію повинна мати Україна вже зараз – читайте в нашому інтерв’ю.
Діхтяренко розповів, що поділяє тезу про необхідність часу для осмислення, але водночас наголосив: багато речей він усвідомлював ще тоді, на місці, і зараз ці спогади навпаки розпадаються, зникають деталі та фрагменти.
“Я і погоджуюся з цими істориками, і не погоджуюся. Погоджуюся, напевно, тому що хотілося б, щоб якесь розуміння фактів відлежалося, щоб ти пов’язав те, що відбувалося тоді, з подіями, які сталися потім. І в цьому сенсі дійсно важливо, що якісь відповіді на питання, які ми ставили перед собою у 2014-му, з’явилися, напевно, після 2022-го для багатьох. Але я тоді пам’ятав величезну купу нюансів і деталей, яких зараз мені вже бракує. Втрачаються свідки, губляться факти”, – зауважив він.
Особливо важливим він вважає те, що зараз в українському суспільстві більше не поширена риторика про "вину місцевих жителів" у створенні так званих “республік”. Хоча ще у 2014 році її активно просували навіть українські медіа.
"Найцінніше, що сталося за ці 11 років — це те, що в Україні вже майже не залишилося людей, які вважають, що провина у створенні “ЛНР” і “ДНР” лежить виключно на мешканцях Луганська чи Донецька. А ми тоді доводили: ніяких “референдумів” не було, все це — фейк. А водночас на поважних українських сайтах виходили новини із заголовками типу “95% мешканців Луганщини проголосували за створення “ЛНР”” — суцільна неправда. Просто передирали російську інформацію без критики”, – пригадав журналіст.
На його думку, ключовий перелом у розумінні масштабів окупації стався лише після 2022 року, коли російська стратегія стала очевидною навіть тим, хто не звертав увагу на події 2014-го. Але для нього як журналіста не менш важливо було засвідчити це ще тоді — особисто, з місця подій.
“Це була гібридна окупація. Росіяни заводили велику кількість своїх солдатів під виглядом “ЛНР” і “ДНР”, обстрілювали наші позиції з-за кордону. От Зеленопілля — українські війська стояли вздовж кордону, а росіяни просто розстріляли їх градами з іншого боку. Хто тоді про це говорив? А я сам був тоді на лінії фронту, в серпні 2014-го. Сподівався зайти з військовими в Луганськ — у мене навіть ключі від квартири були в кишені. Але не вийшло, бо через Миколаївку зайшли російські війська й відкинули українців”.
Він згадує, як бойові дії розгортались буквально поруч зі знайомими районами, як українські підрозділи намагались зайти в місто, й що для нього особисто це залишилося в памʼяті як втрата дому, яку не вдалося компенсувати.
“Батальйон “Айдар” вже заходив у Луганськ. Але все зірвалося. Це була точка неповернення. Історія, як кажуть, не терпить умовного способу, але саме тоді ми не дійшли півкроку до деокупації. І я радий, що завдяки таким медіа, як “Реальна газета”, у багатьох українців сформувалося уявлення, що в окупації нічого хорошого — людей переслідують, проблеми не вирішуються, лише поглиблюються”, – зауважив медійник.
Я справді був нажаханий, коли у 2022 році відбувалася окупація. Але я радів, що в окупованих містах, наприклад, у тому ж Старобільську, проходили мітинги українців з українськими прапорами. Мені здається, що події 22 року для багатьох реабілітували луганців і дончан. Люди зрозуміли, хоч і заднім числом, що спротив був, що велика кількість людей не підтримувала окупантів, що це дійсно була окупація вже тоді.
На запитання про той момент, коли вперше стало зрозуміло, що Луганськ окуповано — і що йдеться не про тимчасову дестабілізацію, а про довготривалу втрату контролю — Діхтяренко визнав: це усвідомлення прийшло не одразу, бо перші етапи російської операції були розмиті, фрагментарні, і ззовні нагадували виставу — з прапорами, мітингами, паралельною присутністю української й проросійської символіки. І лише накопичення фактів, ескалація насильства та зрив виборів 25 травня змінили це сприйняття остаточно.
“Для мене насправді дуже довго те, що відбувалося, здавалося таким якимось спектаклем, виставою, яка навколо просто точиться. Над однією будівлею висить український прапор, над іншою піднімають російський чи прапор “ЛНР”. Їх дуже довго не було. Були якісь стяги у вигляді величезних георгіївських стрічок, радянські прапори. Мені дуже довго видавалося, що це все не по-справжньому”, – пригадав журналіст.
Зрозуміти серйозність подій Діхтяренко почав на початку травня, коли потрапив на засідання, яке в Луганську проводили Болотов і Царьов разом із мерами та керівниками міських рад області. Саме там бойовики наказали органам місцевої влади організувати “референдуми”. Реакції були різні: хтось відсторонювався, хтось уже тоді почав співпрацювати. Після цієї зустрічі журналіст вирішив евакуювати дітей.
Але навіть після проведення псевдореферендумів українські прапори ще залишалися в місті. Остаточним усвідомленням стало 25 травня — день, коли мали відбутися президентські вибори. У Луганську їх зірвали, хоч багато людей все одно прийшли голосувати.
“Ми бачили, як люди йшли голосувати в окупованому Луганську, приходили в школи, театри, де зазвичай були дільниці, і смикали за двері, не могли зрозуміти, чому вибори не відбуваються”.
Подальші події лише посилили тривогу. Кривавий штурм Луганського прикордонного загону на кварталі Мирний став справжнім шоком. Бойовики стріляли просто з багатоповерхівок, прикриваючись цивільними, що перетворило мирних мешканців на живий щит. Після цього люди масово покидали квартал, місто або регіон взагалі.
Попри війну, журналістська команда “Реальної Газети” продовжувала працювати — зустрічалися в парку, писали з дому, видавали номери навіть під обстрілами. Але у червні стало остаточно ясно: місто захоплене. Почалися вибухи, обстріли, бойовики їздили вулицями, грабували, вбивали, віджимали автівки. Діхтяренко згадує, як місто спорожніло — в центрі не було жодної людини навіть серед білого дня.
“Ми виїхали тільки на початку липня, коли стало зовсім небезпечно. Я виїжджав потягом, є фото: вікно з діркою, ніби від кулі. І навіть у потязі я весь час був у напрузі — чекав, що зараз прийдуть, витягнуть з купе і посадять на підвал. Так було з колегами, ми тоді намагалися їх визволити”, – розповів Діхтяренко.
Для нього це був досвід поступового варіння в киплячій воді.
“От навіть те, як я зараз описав це все, таке враження, ніби жабку варять дуже поступово. Спочатку ти відправляєш дітей, потім залишаєшся сам — бо це важливо, цікаво, як для журналіста, незрозуміло. Здається, що це несерйозно, що українські війська швидко все відновлять. Але бачите — ми досі говоримо про це як про щось, що триває дуже довго”.
Після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році ставлення до мешканців сходу в українському суспільстві суттєво змінилося. Андрій Діхтяренко зазначив, що раніше неодноразово чув закиди на кшталт “а чого вони не боролися тоді” — і це тривало всі вісім років після 2014-го.
“Насправді ще в 14-му році, коли ми виїхали і я приїхав у Київ — це був той самий липень — Луганськ почали дуже сильно обстрілювати. І знову було це викривлення інформаційного поля, коли майже ніхто не писав про жертви серед місцевого населення, про те, як люди дійсно потерпають. І було таке враження, що всіх дуже чітко поділили на своїх і чужих. А ті, хто залишився в окупації, навіть якщо були абсолютно невинні, раптом стали чужими. І про їхні втрати вже можна не писати — хоча це теж українці”, — сказав Діхтяренко.
У відповідь на це переселенці, журналісти та громадські діячі вийшли з протестом під Адміністрацію Президента з гаслами про те, що людей на окупованих територіях не можна ігнорувати. Але замість підтримки отримали хвилю хейту.
"Ми вийшли, щоб сказати — друзі, там убивають людей, не мовчіть. Це теж українці. І я просто пам’ятаю, наскільки нас за це хейтили. Казали, що ми “кріпторегіонали”, що вносимо розбрат в український національний дух. Я багато всяких гидот про себе тоді начитався, і таке періодично траплялося потім теж”, — розповів він.
Водночас за словами Діхтяренка, ще з 2013–2014 років у нього сформувалась стійкість до погроз і образ у мережі. Він припустив, що частина негативу надходила і з боку російських тролів, але визнав, що хейтерів вистачало й серед українців.
“Росіяни дуже вчасно скористались моментом, коли було громадянське протистояння — Майдан і Антимайдан. Вони використали друге. Янукович створював його як противагу Майдану, щоб залишитися при владі. І далеко не всі ті, хто підтримував Януковича, були проросійськими або підтримали окупацію. Для мене завжди було помилкою все це валити в один кошик і не намагатися цих людей втримати чи перетягти на свій бік”, — пояснив він.
У своїй журналістській роботі команда "Реальної газети" намагалась зробити саме це — дати простір для кожного українця зі сходу, зберегти контакт і довіру. Для Діхтяренка це — ключ до інклюзивної України.
“Ми в “Реальній газеті” хочемо всіх, кого можна врятувати — врятувати. Усіх, кого можна перетягти на нашу сторону — перетягти. Україна має бути інклюзивною, вона має включати в себе якомога більше українців”, — сказав він.
Він також згадав, що на закиди про нібито відсутність спротиву доводилося відповідати фактами: масовими мітингами у Луганську й Донецьку, евакуацією активістів, створенням батальйонів з мешканців регіону.
“Ти показуєш, які були мітинги у Луганську, у Донецьку, скільки людей потім виїхало. Скільки з них стали журналістами, воїнами, письменниками. Той самий “Айдар” — це в основному були луганці. Є приклад батальйону “Темур”, батальйон “Луганськ-1”. Але людям ці аргументи нецікаві. Їм зручніше жити у світі, де жертва винна. Мовляв, вас окупували — отже, ви були поганими українцями. А нас не окупували — значить, ми хороші", — сказав Діхтяренко.
Ця хибна матриця, на його думку, остаточно розбилася у 2022 році, коли росіяни вторглися в Сумську, Чернігівську, Київську області.
“У 22-му році ця матриця була зруйнована. І, на жаль, багато з тих, хто колись хейтив нас, самі зупинилися в такій ситуації. І більше я таких наративів насправді не чув", — підсумував він.
Після 2022 року окупаційна інформаційна політика РФ стала значно централізованішою та жорсткішою. Якщо раніше медіаполе на окупованих Луганщині та Донеччині контролювали здебільшого місцеві колаборанти за інструкціями з Москви, то тепер усім повністю керують призначені з РФ менеджери, і навіть регіональні телеканали стали частиною державної структури ВГТРК.
Діхтяренко зазначив, що на окуповані території зайшли великі російські мережі — як традиційні, так і цифрові, зокрема Telegram-канали. Уся медіаполітика стала уніфікованою, незалежно від регіону — Луганська, Донецька, Херсонської чи Запорізької областей.
“Головне, що зʼявилося після 22-го року — це уніфікація. Дуже мало відмінностей між інформаційними кампаніями в різних регіонах. Всі повторюють одні й ті самі тези, одночасно роблять однакові новини. Раніше в Донецьку могли критикувати луганців, були різні теми, і це було навіть цікавіше дивитися. А зараз: “Як добре, що Росія нас окупувала”, або “Як похорошел Луганск при Собянине” — це такий собі місцевий мем. Бо московські будівельники ніби щось роблять, але все далі розвалене, крім однієї вулиці”, — пояснив він.
Попри репресивну політику окупантів, українські медіа продовжують намагатися достукатися до мешканців тимчасово окупованих територій. За словами Діхтяренка, українські сайти блокують майже миттєво, тому доводиться постійно шукати нові канали звʼязку з аудиторією.
“Наш сайт ще з 2016-го заблокований у Луганську, тому нас читають через VPN. Але ми одразу створили відеопродакшн і почали перепаковувати наші розслідування в ютуб-формат. Потім почали блокувати YouTube — ми перейшли в TikTok. І маємо там один із найкращих рейтингів, з мільйонними переглядами. Принаймні 30% — це глядачі з Луганської та Донецької областей”, — сказав Діхтяренко.
Він додав, що редакція постійно моніторить теми, які замовчують російські ЗМІ, і намагається першою про них розповісти — до того, як пропаганда почне заповнювати цей інформаційний вакуум потрібними їй наративами.
“Ми навіть проводили опитування серед аудиторії на окупованих територіях, аби знати, що їм цікаво. Наприклад, коли в Луганській області почалися пожежі, пропагандистські медіа кілька днів мовчали. Ми одразу підхопили цю тему — і саме в такі моменти люди активно діляться контентом. Бо є кілька днів, коли правду ще можна донести, поки росіяни не вигадали свою версію. Треба просто встигнути першими”, — підсумував він.
На думку Діхтяренка, навіть після багатьох років окупації боротьба за свідомість людей на захоплених територіях залишається можливою. Головне — знайти правильний підхід.
“Є приклади, коли люди, які поїхали або залишилися там, досі виїжджають — через треті країни, маючи російські паспорти. Потім в’їжджають в Україну по внутрішньому паспорту, якщо не мали закордонного. Це відбувається. Я знаю точно, що люди слідкують. Вони дуже заховані, дуже бояться висловлюватись, але вони дивляться, слухають. Навіть діти”, — сказав він.
Окремо він наголосив на прикладах, коли підлітки, що виросли в умовах російської пропаганди, свідомо обирали повернення до України, щойно досягали повноліття.
“У нас є приклад, коли діти, яким було по 7 років під час 2014 року, все свідоме життя прожили в окупації — під ідеологічною обробкою. А в 18 років кажуть батькам “до побачення” — і через Росію, Білорусь пробираються в Україну, починають нове життя. Це можливо. За всіх цих людей треба боротися. Тут справа навіть не в кількості, а в якості. Люди, які погоджуються на такі серйозні кроки — це сильні люди. Саме таких потребує Україна. І про них не можна забувати”, — підсумував Діхтяренко.
На його переконання, меседжі українських медіа до жителів окупованих територій мають бути чіткими: це не вороги, а жертви — і вони мають право на свободу, гідність і майбутнє в Україні.
“Говоріть цим людям, що ви не є нашими ворогами. Ви є жертвами. Ви — українці, як і ми. Можливо, ви говорите російською і забули українську, але вас тут ніхто не буде вбивати. Навпаки — ми вас памʼятаємо, ми готові вас підтримати. Ми знаємо, що є купа проблем, і в нас, і у вас, але давайте вирішувати їх разом. У вас є майбутнє в Україні — вільне майбутнє. Тут вас ніхто не змусить ні до чого. Ви будете вільними людьми”, — підсумував він.
Водночас, за його словами, найгірше — що в української влади досі немає чіткої візії повернення мешканців сходу. Хоча напрацювання є, рішення не ухвалюються через страх критики з обох боків.
“Українська влада — як нинішня, так і попередня — боїться ухвалювати відповідні закони. Вони або можуть видатися надто жорсткими, або надто мʼякими — і в обох випадках їх критикуватимуть. Через це все висить у повітрі, і ніхто не бере на себе відповідальність”, — пояснив він.
Він також розкритикував безсистемність у державному управлінні: відповідальність за цю сферу розподілена між кількома міністерствами, а ефективної структури немає.
“Було розформовано Міністерство реінтеграції окупованих територій. Його очільницю перевели в Офіс президента. Частину повноважень залишили їй, частину передали Мінрегіону, ще частину — Міністерству єдності, яке здебільшого займається українцями в Європі. А люди в окупації — нічиї. Ніхто ними не займається. Це страшно”, — сказав він.
На його думку, візія повернення має складатися з трьох ключових складових. Перше — питання колаборації, чітке визначення, хто є зрадником, а хто — ні. Друге — розʼяснення, як відбуватиметься деокупація. І третє — можливості для тих, хто хоче переїхати зараз.
“Перше: треба пояснити, кого вважатимуть колаборантом, а кого — ні. Друге: як саме відбуватиметься деокупація, щоб розвіяти російські страшилки про “бандерівців, які всіх різатимуть”. І третє: які можливості вже зараз мають люди з окупації, якщо хочуть переїхати. Якщо зібрати всю цю інформацію в одному місці — і сказати: ти не зрадник, Україна сюди прийде, тут буде закон, і ти маєш майбутнє — це буде справжня візія”, — підсумував Діхтяренко.
Він також звернув увагу на те, як змінилось медійне висвітлення теми окупованих територій. За словами Діхтяренка, сьогодні значно більше якісних матеріалів про схід, ніж було у 2014 році.
“Я можу говорити про свою роботу, наприклад, про Суспільне. Ми намагаємося постійно підіймати ці теми. Ми розповідаємо здебільшого про те, як росіяни переслідують українців за те, що вони українці. Це перше, про що багато говорять. Друге — це про партизанський рух і про людей, яких фактично саджають за участь у спротиві, як їх катують, що з ними відбувається. І третє — це ідеологізація і мілітаризація шкільної та позашкільної освіти на окупованих територіях”, — сказав він.
Окремо Діхтяренко відзначив розвиток журналістських розслідувань. Він згадав приклади матеріалів, зокрема і “Реальної газети”, у яких ішлося про співпрацю китайського бізнесу з окупаційною владою або про переслідування релігійних громад у Мелітополі.
“Є супер-класні розслідування. Я пишаюсь нашим розслідуванням про те, як, наприклад, китайський бізнес допомагає на окупованих територіях відбудовувати умовно Маріуполь. А є розслідування наших колег — нещодавно я подивився, як переслідують релігійні громади в Мелітополі. Це Данило Мокрик, наприклад, робив", — сказав він.
На його думку, наратив про мешканців Сходу в медіа поступово очищується від викривлень і фейків, яких було чимало у 2014–2015 роках. Наразі більшість національних ЗМІ намагаються висвітлювати події більш об'єктивно.
“Мені здається, що майже кожне поважаюче себе медіа національного рівня робить щось про окуповані території. В принципі, вони намагаються більш-менш об'єктивно висвітлювати те, що там відбувається. Нема таких перекосів, які були в 14-му році і після. Бо, чесно кажучи, я тоді в поважних виданнях читав просто фейки. Дуже часто хороші росіяни просували свої викривлені наративи. Зараз цього значно менше”, — сказав Діхтяренко.
Він підкреслив, що після 2022 року у багатьох українців нарешті сформувалося розуміння: на окупованих територіях живуть не чужі, а свої — українці.
Регіональна ідентичність, вважає Діхтяренко, має принципове значення — особливо під час катастроф, коли людям необхідно триматися за щось своє. У його розумінні, саме культурна специфіка Луганщини й Донеччини може стати тим фундаментом, що протистоятиме насильницькій русифікації, яку РФ нині активно просуває в окупації. Якщо до 2022 року росіяни гралися в умовну “особливість Донбасу”, то після повномасштабного вторгнення вони почали цілеспрямовано знищувати будь-які прояви самобутності регіону — разом із українською ідентичністю.
“Після 22 року, коли вони вже офіційно окупували ці території, вони почали давити регіональну ідентичність в Луганську і в Донецьку. Які ще вишиванки? Які ще у вас тут інші слова? Що це у вас за рецепти? Ні, ви руські люди”, — сказав Діхтяренко.
Він вважає, що саме збереження локальної культури — у піснях, обрядах, одязі, родинних традиціях — відрізняє луганців і дончан від росіян, які нині колонізують регіон. Люди тримаються за ці елементи, бо це один з останніх доступних легальних способів самоідентифікації під окупацією. Саме тому, на думку Діхтяренка, українська держава має підтримувати регіональну ідентичність як ресурс і канал комунікації з мешканцями окупованих територій.
“Українські традиції є забороненими, а от луганські і донецькі — вони такі, ну, незаборонені. І тоді саме вони допомагають людям більш-менш легально гуртуватися. Україна має це підтримувати”, — сказав він.
Це особливо важливо і для переселенців, які, навіть після багатьох років на підконтрольній території, не втрачають зв’язку з рідним регіоном. Багато хто мріє повернутися й відбудовувати зруйноване, а регіональні особливості залишаються для них кодом культурної спільноти, що здатна відновити життя після деокупації.
“Ми хочемо туди повернутися. Ми хочемо відбудовувати все це після деокупації. Ми хочемо підтримувати зв'язки з тими, хто є в окупації. А регіональні особливості — це культурний код. Ти розділяєш цей культурний код, ти відповідно свій. На відміну від російського окупанта, ти можеш налагодити більш ефективну комунікацію”, — пояснив Діхтяренко.
Особливо його зворушило недавнє відкриття: книжка про луганську вишивку. У ній — автентичні схеми, фотографії старих вишивок, зібраних із різних районів Луганщини. Для нього це — не просто історична пам’ять, а частина живої культури, яку ще можна зберегти.
“Попри те, що майже вся область є окупованою, в Україні зараз виходять такі книжки, що вони показують, що це регіон, який є частиною загального українського культурного коду, але в нього є свої відмінності, які теж треба зберегти. Тому що Україна максимально різноманітна. І якщо ми це втратимо, то Україна щось втратить загалом”, — підсумував Діхтяренко.
Попри роки війни та окупації, для багатьох переселенців надія на повернення додому залишається основною життєвою опорою. Дехто не готовий навіть припустити, що може ніколи не побачити свого міста знову. Діхтяренко теж зберігає цю віру й навіть будує плани, як саме його редакція повернеться до Луганська.
“Я би дуже хотів поїхати туди працювати. Ми постійно стратегуємо, як це може виглядати. Коли були сподівання на контрнаступ, коли звільняли частину Харківщини, Лиман, у нас з’явився план — журналіст їде перший, потім команда працює вахтово, а коли стає безпечно — ми повертаємось повністю й створюємо там осередок”, — сказав він.
Діхтяренко визнає, що питання повернення — це не лише журналістська місія, а й особисте. Він упевнений: у Луганську є люди, які чекатимуть українців.
“Я знаю сотні людей у Луганську, які будуть раді нашому поверненню. Так, є проросійські, але є й проукраїнські — і з цим можна працювати. Я не отруєний стереотипами, бо постійно вивчаю ситуацію. Ізюм — гарний приклад: ті, хто співпрацював із окупантами, або втекли, або зникли. А залишилися ті, хто бачить своє майбутнє з Україною”.
На його думку, більшість людей в окупації просто виживали. І навіть якщо в них були претензії до Києва, це не ті розломи, які неможливо залікувати. Все залежить від того, хто повернеться й яку політику реалізуватиме Україна після деокупації.
“Якщо повернуться ті, хто був із цим регіоном увесь час, хто не втік, хто розуміє його реальність, — усе може відбутися доволі ефективно. Я в це вірю”.
Очікування повернення на звільнену Луганщину нерозривно пов’язане з усвідомленням: ця земля вже ніколи не буде такою, як раніше. Діхтяренко не ідеалізує майбутнє, але бачить у ньому силу традицій, важливість гуманітарної політики та потенціал тих, хто залишився — і тих, хто повернеться.
“Ми точно не ввійдемо в ту саму річку. Це буде зовсім інший регіон, зовсім інші проблеми. Але річки залишаться — тектиме Сіверський Донець, тектиме Лугань. Стоятимуть крейдяні гори, стоятимуть терикони. І культурний код, який зберігся ще з радянських часів, пройшов 11 років окупації — його не так просто витравити”, — сказав він.
На його думку, головною проблемою буде травма, спричинена війною й окупацією. Дітям доведеться заново пояснювати, що Україна — не ворог, а держава, в якій для них є майбутнє. Треба буде повертати закон, справедливість, права, яких люди були позбавлені понад десятиліття. І саме тут, переконаний Діхтяренко, гуманітарна політика має стати основою.
“Я не економіст, мені важко сказати, чим ця територія буде важлива у майбутньому. Це залежить від того, що буде з Росією. Але одне я знаю точно — це завжди буде прикордоння. І на ньому мають діяти чіткі правила, не як у Росії, де свавілля, корупція, насильство, а як у правовій державі”.
Для Діхтяренка головним ресурсом Луганщини залишаються люди — ті, хто пройшов через випробування і зберіг гідність, силу та професійну спроможність. Саме вони, на його переконання, можуть стати рушієм відновлення.
“Мені неважливо, чи будуть там хмарочоси, рудники чи нано-фабрики. Важливо, щоб повернулися люди — освічені, вмілі, досвідчені. Вони є головною цінністю. І починати треба з чіткої візії деокупації. Бо поки її нема, ми втрачаємо час і людей. Україна має показати: тут діють закон, прозорість, прості правила — і тоді все стане на місце”, – зауважив журналіст.
Попри всі виклики, команда “Реальної газети” не просто продовжує працювати — вона формує амбітні плани розвитку, зберігаючи фокус на окупованих територіях і шукаючи нові формати, щоб доносити правду туди, де її найбільше бракує.
“У нас запланована купа класних розслідувань — і ми вже їх робимо. Це розслідування саме про окуповані території. Не буду казати тему, бо дуже хочемо, щоб це був вау-ефект”, — розповів Діхтяренко.
Редакція розвиває інструменти глибинного пошуку даних на окупованих територіях і тестує нові технології, які дозволяють працювати ефективніше. Паралельно команда робить ставку на розширення каналів комунікації з читачами.
“Ми активно працюємо з короткими відео. У нас є розсилка — українською та англійською. Ми ведемо окрему платформу “Occupied”, через яку розповідаємо про окупацію іноземній аудиторії. І залучаємо до цього партнерів — зокрема ТРИБУН. Хочемо охопити всі регіони, всю окуповану територію”, — пояснив він.
Також команда готується запустити нову краудфандингову програму, працює над власним мерчем і шукає сталі джерела підтримки, щоб зберігати незалежність і масштабувати роботу.
“Планів багато, роботи дуже багато. І я закликаю всіх підтримувати незалежні медіа”, — підсумував журналіст.
Читайте також: “Сіверськодонецьк – це моє місце сили, але війна зробила його для мене чужим”, – журналістка Марина Шашкова про окупацію рідного міста
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
