З самого малечку Аліна Прісіч присвячувала себе творчості: малюванню, музиці та фотографії. Цей шлях дівчина розпочала у Луганську, який залишив багато спогадів в її пам’яті. Побачивши окупацію на власні очі з 2014 року, вона залишила рідне місто, а її творчість набула нового, глибшого змісту. Сьогодні Аліна бере активну участь у мистецьких заходах, зокрема стала лауреаткою премії FUTURESPECTIVE 2025 від Vogue Ukraine та глобальної платформи PhotoVogue.
Про місто Луганськ та його окупацію в 2014 році, про творчість та любов до фотографії, а також про “Відкриття року” премії FUTURESPECTIVE 2025 Аліна Прісіч розповіла виданню ТРИБУН.
Луганськ – місто спогадів
Аліна Прісіч народилася у місті Луганськ, а навчалась у школі №18. Через окупацію РФ їй не вдалося завершити 11 клас, тож їй довелося тимчасово переїхати на Харківщину.
“На початку війни ми переїхали до Балаклії, аби я могла там закінчити навчання. Пізніше ми повернулися в Луганськ, там я продовжила вчитися, а потім поїхали до Києва”, – згадує дівчина.
Спостерігаючи окупацію на власні очі, Аліна розповідає, що дуже мало людей залишилось, а в її школі значно зменшилася кількість класів: чотири класи об’єднали в два.
“Настрої у місті були дивні. Було дуже багато російських військових. Було таке, що я йшла в школу і бачила бронетранспортер, пушка якого направлена була прямо на того, хто йде вулицею. Це було просто дорогою до школи. Пам’ятаю, що до мене в магазині чіплялися нетверезі люди у військовій формі, а мама мене захищала. Мені тоді було 16 років. Весь цей час я планувала виїзд. Хотіла завершити навчання в українській школі, отримати український атестат, а потім навчатися в українському університеті”.
Далі дівчина розповідає, що окупація для їх сім’ї була серйозним випробуванням. Коли був Євромайдан вони брали участь в проукраїнських протестах, а вдома вона зберігала українські прапори та іншу символіку.
“Мої батьки мені казали, що «прийдуть наші та звільнять нас». Але ніхто не приходив, ніхто нас не звільняв. Якось мій батько в Луганську йшов дорогою додому і дивився в телефон. До нього підійшов російський військовий та запитав: «чого ти мене знімаєш?». Батько йому дав зрозуміти, що він нічого не фотографував та те, що йому не подобається ця розмова. Той почав йому погрожувати, що міг би його зараз забрати, але зараз він не на службі і буде шукати людину, яка зробить це замість нього, і вони будуть перевіряти, чи не партизан він. Тато пішов обхідними дорогами додому, щоб його не переслідували. І в цей же день ми купили йому квитки на поїзд до Києва, до наших родичів”.
Пізніше і Аліна переїхала до Києва. Там вона завершила навчання у школі й відсвяткувала випускний. Незважаючи на всі події, дівчина пам’ятає яким було її рідне місто – Луганськ до російської окупації.
“Це місто мого дитинства. Поруч багато родичів, зараз цього дуже не вистачає. Я б хотіла повернутися після деокупації, але не назавжди. Зараз в мене інше життя. І там вже немає чого робити, адже місто залишилось на тому самому місці у 2014 році. Не уявляю, чи є там якийсь розвиток, якась культура. Здається, що цього всього там вже немає. Я б назвала це деградацією”.
Фотографія та війна
Мистецтво фотографії захопило Аліну раптово. Вона каже, що спочатку просто брала камеру та інтуїтивно фотографувала, а потім це стало її хобі.
“В дитинстві мені здавалось, що камера – це щось цікаве. Ти натискаєш на кнопку, і момент фіксується. А потім я захотіла камеру краще, і на моє 13-річчя батьки мені подарували нову напівпрофесійну. Тоді вже я почала фотографувати друзів та все, що мене оточувало. Також я маю великий архів шкільних фото”.
Про стиль зйомки мисткиня розповідає із захопленням. Вона каже, що знімки, які в неї виходять, створюються на основі власних почуттів, досвіду та емоцій. Також вона використовує досить популярний наразі прийом – спалах навіть у день. Дівчина зазначає, що їй цікаво досліджувати те, як він виділяє об’єкт на тлі.
“Мені подобається життя у фотографіях. Помічаю гарний момент та фіксую його. Іноді буває так, що можна підлаштувати об’єкт на фото – його позицію, фон. А буває так, що я просто фіксую момент таким, яким він є. Я захоплююсь знімками, які розповідають про життя, адже це у якомусь сенсі документація”.
Фотомистецтву Аліна Прісіч вчилася в Київському національному університеті культури та мистецтв. Саме там вона почала досліджувати фотографію у загальноукраїнському контексті.
“Коли я почала навчатися за цим фахом, то війна вже була присутня в дослідженнях української фотографії і мистецтва в цілому. Зараз цей прогрес зростає. Болісно, але зростає. З’являється дуже багато нових митців, фотографів, які документують тему війни Росії проти України”.
FUTURESPECTIVE 2025 від Vogue Ukraine та глобальної платформи PhotoVogue
Цього року Аліна Прісіч взяла участь у FUTURESPECTIVE 2025 – ініціативі від Vogue, що має на меті обрати серед талановитих фотохудожників найкращих. Тема цього конкурсу: “Міркування про майбутнє”. Дівчина розповідає, що наважилася на це раптово і відправила свої фото в останню мить.
“Я відправила свої фотографії в останній день опівночі, зовсім нічого не очікуючи від цього. Потім мені повідомили, що я увійшла в п’ятдесятку найкращих. Писали, ставили питання, і я розуміла, що є можливість увійти в п’ятнадцятку, бо просили додаткові фото. Згодом дивлюсь, а у повідомленні моє ім’я з написом «100 тисяч гривень». Ці гроші мають спрямовуватися на сумісний проєкт з Vogue”.
Аліна дуже зраділа такій новині, враховуючи те, що на початку зовсім не сподівалась на перемогу. Вона каже, що була дуже щаслива, адже хтось помітив та відзначив її творчість.
“Поштовх, який зробило для мене Vogue Ukraine, є для мене дуже важливим. Це дає мені зрозуміти те, що надалі треба продовжувати розвиватися, розказувати про себе та свою творчу діяльність”.
На інтерв’ю для Vogue Ukraine фотохудожниця Аліна Прісіч розповіла про те, як починала свою діяльність, про рідне місто Луганськ, університетські роки та про свого викладача Юрія Гармаша – українського кінооператора. Про нього вона розповідає з теплом та згадує його настанови.
“Він завжди заохочував нас розмовляти українською мовою. Щодо фото та відеомистецтва – він дав величезну основу з часів університету, яку навіть складно уявити. На парах з нами він був серйозний, так би мовити офіційний, а поза ними він жартував, приділяв нам увагу як батько.
Одного разу ми поїхали з ним за університетської ініціативи знімати в Карпати. Це була справжня подорож з нашим викладачем. Він багато розповідав історій – з майже кожного місця, де ми були, він мав свої спогади. Це було дуже цікаво, особливо в моменті неформальної зустрічі”, – згадує фотографка.
У фокусі майбутнього
Зараз Аліна Прісіч хоче спрямувати свої дослідження на документальну фотографію. Також вона зазначає, що тема війни і тема суму за домом для неї ще не розкрита.
“З початку повномасштабної війни я перестала щось знімати на якийсь час – це був якийсь ступор. Пізніше я почала знову фотографувати, але не війну – життя. І навпаки хочеться фотографувати саме життя і думати в цьому напрямку. Тема війни вона може бути по-різному показана, але це все ж таки залишається дуже болючою темою”, – говорить Аліна.
Продовжуючи свою думку, дівчина стверджує, що, можливо, вона ще недостатньо “доросла” для такої теми. Вона згадує поїздку до Бучі, Ірпеня та Гостомеля після їхнього звільнення у 2022 році, мета якої була зафіксувати воєнні злочини РФ.
“Фотографії вийшли, вони фіксували дійсність. Але мені здавалось, що то було щось формальне – ті фото передають почуття, але водночас балансують на межі мистецтва й реальності. Зараз дуже багато фіксацій руйнувань, втрачених життів та багатьох трагедій. На жаль, люди щодня бачать такі фото, і вони вже не сприймаються як щось вкрай жахливе, люди звикають. Вони підсвідомо дистанціюються, і фото стає картинкою.
Я колись читала про це в одній з книжок Сьюзен Зонтаґ. Вона казала, що ми ризикуємо перетворити страждання на картинку, яку зручно споглядати, але важко відчути по-справжньому”.
Далі фотографка Аліна Прісіч говорить, що має бажання поїхати в Луганськ після звільнення і зафіксувати наслідки тривалої російської окупації.
“Є бажання познімати те, що колись було мені дорого. Пройшло майже 7 років з того часу, як я востаннє була там, і моє світосприйняття зовсім змінилося. Я не впевнена, що там все так блаженно, як це показує окупаційна влада.
Повернутися туди після деокупації я б хотіла, але точно не назавжди. Мабуть, там вже нема чого робити. Луганськ зараз мені уявляється як місто, в якому зупинився час. Мій Луганськ залишився там у довоєнних часах”.
Читайте також: “Мистецтво – наш спосіб говорити про війну”, – брати Фролови з Горлівки про підтримку України та збереження ідентичності
