Пам’ятаєте ресторан "Смачна хата" в Лисичанську? Його засновники не раз починали все з нуля — війна неодноразово ламала їхній бізнес, але не зламала волю підприємців. Тетяна Супрун, представниця бізнесу, під час інтерв’ю каже: "Просто ми нічого іншого не вміємо". Та за цією простою фразою — цілий світ: безмежна відданість своїй справі, мужність і внутрішня сила. У 2014-му їм, команді Сергія Костенка, довелося закрити ресторани через окупацію. У 2022-му вони трималися під бомбардуваннями Лисичанська, працюючи до останнього, допоки залишатися там стало небезпечно для життя. Згодом — Кривий Ріг, де російська ракета знищила їх магазин. Потім був Дніпро з кав’ярнею-пекарнею. А нині — Полтава, де вони знову, крок за кроком, відбудовують свою звичну справу. І щоразу, попри біль і втрати, вони не лише відновлюють бізнес, а й намагаються зберегти серце кожного колективу.

Від "Смачної хати" до окупації 2014 року

Тетяна Супрун працює в команді лисичанського підприємця Сергія Костенка з 2005 року, за плечима в них багато спільних проєктів, які знали, любили та відвідували місцеві.  

"Спочатку це було маленьке кафе на ринку,  потім, в 2007 році магазин на «Стєкольному»  під назвою «Наш Дім»", — говорить Тетяна. 

А вже в 2010-му на вершині лисичанської гори з'явилася "Смачна хата" — ресторан із чарівним краєвидом на Сіверськодонецьк, який став справжньою візитівкою міста й символом її праці та мрій.

"Смачна хата" — назва, що з’явилася ніби сама собою. "Це був 2010 рік. Хотілося чогось українського, теплого… І якось сама народилася — «Смачна хата»", — згадує Тетяна з усмішкою. Місце мало свою історію: ще у 1950-х роках на цій горі працювало популярне кафе-морозиво і там часто відбувалися козацькі збори, тому навіть розглядали варіант "Козацька хата". Та зрештою обрали те, що звучало найближче до серця.

Будівництво починалося з нічого — лише напівзруйнована будівля і велике бажання створити затишне українське місце. 

"Все розчищали самі, будували з нуля. Кожна деталь — від душі: щось вишивали власноруч, щось шукали по ярмарках, їздили до Слов’янська за автентичними речами", — розповідає Тетяна. Так крок за кроком на горі виросла "Смачна хата" — не просто ресторан, а місце, наповнене любов’ю до традицій і своєї землі.

22 травня 2014 року ми прокинулися не від ранкового сонця, а від завивання пожежних сирен — тоді в місті ще не було системи оповіщення. Почалася окупація Лисичанська. "У дітей якраз мали бути контрольні роботи. Ми вже здогадувалися, що щось насувається, бо люди, що приходили в ресторан, говорили різне. Тож ранок почали з того, що обдзвонювали працівників — хто зможе вийти, хто ні, як кому безпечніше". 

На той момент в бізнесі вже було три магазини та два ресторани.

"Керівник сказав — зараз не час для веселощів.  Закрили обидва заклади: і «Смачну хату», і «Bar Bazaar» на Центральному ринку. А в магазинах стали працювати самі — бо продукти є продукти. Їсти людям треба завжди", — розповідає жінка.

Утім, не всюди вдалося втриматися. Одна з крамниць була розташована в районі Склозаводу. Коли туди почали заселятися чеченські бойовики, питання безпеки стало першочерговим.

"Задля безпеки наших працівників ми вирішили повністю закрити магазин. Вивезли товар, зачинили двері — і пішли звідти назавжди. Позиція власника бізнеса була наступна: коли повідомили що біля Смачної хати окупанти поставили міномети, щоб обстрілювати Сіверськодонецьк, було зрозуміло що ресторан розбомблять, ще тоді він сказав: нехай бомблять, аби б звільнили місто. Але в 2014 пронесло, і ресторан вцелів", — говорить вона.

Коли 24 липня Лисичанськ звільнили, життя потроху поверталося в норму. "Смачна хата" стала містом для зустрічей всіх патріотичних сил і військових визволителів м. Лисичанськ. Вони продовжували розвиватись. Виграли грант (це було у 2019–2020 роках) на відкриття салона краси під назвою "Коса борода".

"Ми отримали грант і взяли на роботу п’ять людей з уразливих груп населення — це була така гарна ідея. Ми їх навчили й забезпечили роботою. Салон працював близько півтора року до повномасштабної війни", — розповідає Тетяна.

Повномасштабна війна: єдиний магазин для цілого міста

"Коли почалася повномасштабна війна, ми залишилися в Лисичанську, — розповідає Тетяна. — Велика вдячність керівнику і людям, які були разом і в 2014-му, і в 2022-му. Ніхто не поїхав, усі залишилися на місці".

Завдяки цьому, каже вона, їхня команда ще півтора місяці забезпечувала місто продуктами.

"Ми їздили в Сіверськодонецьк, поки можна було, — пригадує підприємниця. — Привозили товар самі. Нас залишилося п’ятнадцять людей на два магазини".

Але працювати ставало дедалі важче — обстріли не припинялися.

"«Смачну хату» нам розбили 26 лютого. Це був перший великий приліт у Луганській області — і одразу в наш ресторан", — говорить Тетяна. Найстрашніше те, що в той час в приміщенні знаходилась директор ресторану Світлана Михайлова, бо коли всі вже ховались по подвалах, ми працювали. Ми були дуже налякані та розгублені. Місто було кинуто напризволяще".

Та навіть після цього вони не здалися.

"Ми знов згуртувались і почали працювати вже двома магазинами. Бо «Смачної Хати» вже не існувало як бізнесу. До нас люди приходили пішки навіть з Привілля, — каже Тетяна. — Транспорту не було, стояли черги. Ми чесно працювали: ні копійки не накрутили на цінах. Головним було нагодувати людей — і ми нагодували пів міста".

Досвід роботи в екстремальних умовах став унікальним випробуванням. Коли товар розкуповувався повністю за день, Тетяна опівночі з підвалу встановлювала зв'язок з постачальниками, з'ясовуючи можливості поставок.

"Постачальники відповідали: «офіційно не працюємо, але якщо ризикнете приїхати в певний час, хтось з наших відкриє склад. Розрахунок готівкою, все записуємо на папері». Це був квест на виживання. Переїхати міст з Лисичанська в Сіверськодонецьк і залишитись живими".

Поїздки за товаром супроводжувалися значними ризиками. Тетяна їздила з 20-річним сином, який уперше сів за кермо "Газелі" та поїхав через обстрілюваний міст. За її записами, тоді привозили до 500 буханок хліба, молока — 500-700 пачок, що повністю реалізовувалося за день. У мирний час такий обсяг продажів зайняв би кілька місяців. Весь процес забезпечував невеликий колектив під керівництвом власника.

"Найскладніше було пояснювати дітям, що можемо не повернутися. У адміністратора з магазину на Стєкольному була маленька дитина. Яка казала «мама не йди, я боюсь шо ти помреш». Я думаю її родина і досі не знає як вона ризикувала коли йшла на работу".

Комендантська година починалася о 16:00, магазини працювали до 15:00. Після закриття команда самостійно розвантажувала та викладала товар за відсутності вантажників. П'ять осіб на кожному магазині виконували роботу постачальників і вантажників. Щовечора відбувалися наради з питання: залишатися чи евакуюватися.

"Ми завжди говорили людям: приймайте рішення самостійно, не орієнтуючись на нас", — розповідає підприємиця. Колектив тримався разом — ніхто не хотів залишати інших.

Коли почалися обстріли магазинів та місць скупчення людей, а біля торгових точок постійно утворювалися черги, команда усвідомила загрозу для відвідувачів. 30 березня ввечері був потужний обстріл міста, зібравшись за 40 хвилин, весь колектив виїхав разом.

"Коли збиралися виїжджати, почалося потужне бомбардування НПЗ. Ледве встигли вибратися з міста", — каже підприємиця.

Шлях в нікуди

"Ніч провели в Слов'янську. Приїхали увечері, коли вже діяла комендантська година, тому часу було небагато. Нас прийняла місцева церква. В притулку коївся справжній жах. Ми ночували поруч із людьми, які опинилися в набагато складніших обставинах. Евакуацію проводили на БТРах разом із загиблими — інакше вивезти людей було неможливо. Всю ніч слухали страшні розповіді очевидців. Вранці група виїхала. І це був останній день коли ми були на Донбасі", — згадує Тетяна.

Наступним пунктом призначення мав стати Дніпро, але й там виникли проблеми:

"Взяли курс на Дніпро, але там нас не прийняли — занадто велика група. Нас було дванадцятеро плюс п'ятеро котів, і саме через тварин відмовляли".

Тетяна розповідає, як шукали притулок:

"Дзвонили по списку в різні міста — Олександрія, Полтава, — готові були зупинитися де завгодно. Зрештою знайшли притулок у готелі «Центральний» у Кривому Розі".

Готель, який прийняв переселенців, сам згодом став жертвою війни, зазначає лисичанка:

"Цей готель остаточно зруйнували в березні цього року".

Зміна локацій і спроби зачепитися

"Майже два місяці жили в готелі. Потім вирішили відкрити магазин прямо в Кривому Розі — треба було якось працювати, щоб зберегти колектив. Ми ж планували швидко повернутися додому, думали, що це ненадовго. Тому відкрили торгівлю і продовжили працювати разом", — говорить Тетяна.

Так вони намагалися триматися купи і не розгубити команду навіть у чужому місті.

"Ми одразу купили готовий бізнес — три магазини, а ще два відкрили за рік. Через рік був приліт «Іскандера» — нам повністю розбили магазин. Після цього ми поговорили й вирішили, що, мабуть, і звідси теж будемо виїжджати", — розповідає лисичанка про розвиток і згортання бізнесу в Кривому Розі.

За її словами, спочатку війна там майже не відчувалася.

"Коли ми приїхали, то війна якось не відчувалася. Було тихо, спокійно. Працювали кав’ярні. Було гарно, чудово. Казали, що Кривий Ріг обстрілювати не будуть. Виявилося, що не так. Після знищення магазину наші люди просто роз’їхалися, і ми продали бізнес та переїхали в Дніпро", — додає Тетяна.

У Дніпрі підприємці з Лисичанська  розгорнули активну діяльність — відкрили продуктовий магазин, викупили частину пекарні та запустили пивний магазин. Загалом у місті функціонували три їхні магазини та кав'ярня. На вході до одного з магазинів розмістили напис "Лисичанськ — це Україна".

"Так  він і досі там є. Той магазин ми продали, але напис ніхто не зняв", — розповідає Тетяна.

Після півтора роки роботи в обласному центрі підприємці прийняли рішення переїхати до Полтави. Причин для зміни локації було декілька.

"Вирішили переїхати в Полтаву, тому що в Дніпрі теж останнім часом було досить «шумно» й досить страшно. Це місто, в якому дуже завищена оренда на все: і на житло, і на бізнес. Там важко працювати. Я не знаю, як ми змогли там відкрити продуктовий магазин і вийти в плюс", — характеризує місто підприємиця.

Попри фінансові труднощі, бізнес у Дніпрі розвивався успішно. Клієнти відвідували заклади не лише для покупок, а й для спілкування — як це було раніше в Лисичанську у закладах «Смачна хата» та «Bar Bazaar» і «Наш дім». Навіть назву магазин в Дніпрі мав як і в Лисичанську на Стєкольному. Пошук нового міста для ведення бізнесу тривав кілька місяців. Дивились різні міста: Олександрію, Кременчук,  Миргород.  Полтава спочатку не розглядалася як варіант, поки на OLX не з'явилося відповідне оголошення.

"Приїхали, подивилися і зрозуміли, що потягнемо. Таке хороше місце в спальному районі для магазину. Тільки більшість людей, як я помітила, не знають, як працювати. Так, як працюють на Донбасі, не працюють ніде", — переконана Тетяна.

Що втрачено і що залишилося в окупації

Про долю своїх закладів у окупованому Лисичанську власники дізнаються лише уривками — з поодиноких фото й чуток.

 "На днях надіслали знімки «Смачної хати». Це просто жах... Там майже нічого не залишилося. Навіть дерев’яні елементи зі стін познімали", — з болем у голосі розповідає вона.

"Bar Bazaar" зламали й винесли все, що могли.

"Упродовж кількох місяців після окупації власнику Сергію Костенко неодноразово телефонували — представники загарбників намагалися вийти на зв’язок. Чотири місяці тому надійшов дзвінок із пропозицією здати приміщення «Bar Bazaar» в оренду. Відповідь була очевидною — ні. Я не співпрацюю з окупантами. Після цього заблокували номер, щоб ніхто більше не міг додзвонитися", — рішуче каже підприємиця.

Та найболючішою залишається не втрата приміщень чи обладнання — найгостріше відчувається втрата того, що не відтвориш.

"Перед вашим дзвінком я вирішила пройтися — провітрити голову. Але все навколо чуже. Нема за що зачепитися поглядом, немає жодного знайомого обличчя, жодної рідної вулиці", — ділиться своїми відчуттями Тетяна.

У Лисичанську магазин на "Стєкольному" став справжнім місцем сили. Люди приїжджали не лише за продуктами — сюди приходили, щоб просто постояти, випити кави, перекинутися словом. Атмосфера притягувала. 

"Не вистачає запаху рідного міста, погляду на знайомі терикони. Коли ми переїхали до Полтави, одна з наших покупчинь із Дніпра надіслала мені малюнок — лисичанські терикони, такі красиві, впізнавані. Це було дуже зворушливо. Але цього не заміниш. Вдома залишилось все життя: фото в рамках, книги які не дочитали, могили рідних. Ми обірвали своє життя там, куди не можемо повернутись. Ми втратили не просто житло чи бізнес – ми втратили світ в якому були своїмі. Коренів не вистачає. У нас там залишилися корені. Нас звідти вирвали, а корені залишилися там", — говорить Тетяна.

Сьогодні  підприємці продовжують розвивати бізнес вже в четвертому місті, зберігаючи принципи, які формувалися роками на Донбасі. Їх команда, яка разом пережила окупацію 2014-го і повномасштабне вторгнення 2022-го, нині роз’їхалася по різних куточках країни. Та попри всі втрати  з нами назавжди залишився головний досвід — вміння працювати у найскладніших умовах, підтримувати своїх людей і не втрачати людяність навіть тоді, коли навколо падають снаряди. А ще віра. Віра на повернення до дому.

Читайте також: Релоковані. Як зараз працюють бізнеси з окупованих територій України