Першу частину інтерв’ю можна прочитати за посиланням.
Рішення приєднатися до війська Артем ухвалив у перший день повномасштабного вторгнення. На той момент він уже перебував у Києві, і з 24 лютого почав шукати будь-яку можливість вступити до підрозділу, який його прийме.
“Тоді було навпаки, ніж зараз — люди бігали за підрозділами і просилися, але без бойового досвіду майже нікуди не брали”, — згадує Артем.
Першим кроком став вступ до добровольчого підрозділу територіальної оборони на околиці Києва. Усе відбулося просто: Артем вийшов у двір, побачив людей із автоматами, які будували блокпости, запропонував допомогу — і ті погодилися. Вже тієї ж ночі йому видали ручний кулемет Калашникова і коротко пояснили, як ним користуватись.
Згодом Артем потрапив у восьмий полк ССО. Це сталося завдяки другові Віталію Овчаренку, який повернувся з бойових завдань і запропонував поїхати разом до Бахмута:
“Я спитав, що з оформленням, з озброєнням? Він каже: зброю дамо, оформлятися потім будеш”.
Так Артем поїхав у Бахмут, де вже були "вагнерівці", і певний час воював із одним із підрозділів полку без формального оформлення. Така практика тоді була поширеною:
“Дуже багато людей просто бігали з автоматами добровольцями. Папери відходили на другий план”, – пригадав він.
Зрештою контракт з ЗСУ було підписано, хоча сам процес ускладнювався бюрократією — Артем не проходив за віком для мобілізації, а в підрозділ можна було потрапити тільки через мобілізацію. Щодо мотивації, то вона теж змінювалась. Спочатку — захист Києва, існування України як держави. Потім — віра у можливість звільнення Луганщини:
Коли ми вибивали росіян із Харківської області, я справді вірив, що ми зможемо зайти в Стаханов. Це не було ІПСО чи пропаганда — я щиро в це вірив.
Особливо сильно це відчувалося в період заколоту Пригожина, коли російська армія здавалася розгубленою, і здавалося, що ще трохи — і зʼявиться шанс прориву:
“Я тоді розумів, що якщо їхня армія посиплеться, у нас буде можливість зайти в Стаханов. Це була моя ідея фікс”, – розповів Артем.
Та з часом мотивація змінилася. Реалії фронту змусили зосередитися не на деокупації, а на збереженні самого існування держави:
“Зараз головна мотивація — захистити якнайбільше населених пунктів, зберегти незалежну Україну. Існування нашої держави досі під питанням. Якщо війська РФ далеко від Києва, це не значить, що все закінчилося”.
Артем наголошує, що йому боляче говорити це жителям окупованих територій, але він воліє говорити правду, а не створювати ілюзії:
“Мене більше ображає, коли хтось кричить, що ми за тиждень будемо в Луганську чи пити каву в Криму. Люди на окупованих територіях самі в це слабо вірять. Вони хочуть знати правду”, – вважає він.
На його думку, лише після зупинки російського наступу й виснаження їхніх сил можна буде говорити про контрнаступ:
"Зараз головне — зупинити їх, а вже потім думати про деокупацію. Бо те, що росіяни наступають безперервно понад два роки — це унікальне явище в сучасній війні”, – зауважив військовослужбовець.
У фіналі Артем підсумував:
Мотивація змінюється разом із розвитком бойових дій. Але головна ціль зараз — зберегти Україну, щоб вона існувала, щоб українці народжувалися і ми як нація не зникли.
Що чекає окуповані Росією території в майбутньому
Один із найскладніших і найболючіших блоків розмови з Артемом — тема майбутнього окупованих територій. Чи повернеться туди Україна — і що це означатиме на практиці? Для нього самого відповідь не "коли", а "якщо". Артем чесно визнає: війна змінила ландшафт не лише в політичному чи ментальному сенсі, а буквально — вулиці, міста, родини.
“Правильніше буде сказати: якщо Україна повернеться. Обговорювати, коли саме, зараз — це лицемірство. Ми мали з 2022 року й дотепер тверезо оцінювати ситуацію і не недооцінювати противника. Якщо ми повернемося на ці території, то сьогодні я бачу це можливим лише в результаті повного знищення цих населених пунктів. Не нами, а через бойові дії, тому що росіяни дуже глибоко вкопуються. Деокупувати їх, не зруйнувавши, — неможливо”, — пояснив Карякін.
Він підкреслив, що Україна технічно має змогу увійти в деякі міста вже зараз. Але ціна буде надто високою, і мова не лише про військові ресурси, а про зруйновані життя, будинки, міста.
“Навіть сьогодні можливо увійти, скажімо, у Сватове чи Кремінну. Це реально і з огляду на фронт, і по техніці, і по живій силі. Але питання — якою ціною? Бо щойно ми звільняємо одну ділянку, то ризикуємо втратити іншу. Тому сьогодні розумніше утримувати лінію фронту по всій її довжині”, — вважає Артем.
У розмові він допускає і позитивний, і негативний сценарії. Оптимістичний — це крах путінського режиму, втеча російської армії та спокійне входження України у звільнені міста.
“Найоптимістичніший сценарій — це повне падіння путінського режиму, коли в Росії до влади приходять люди з іншим мисленням. У них починається внутрішній розпад, і російська армія тікає з нашої території. Тоді ми можемо зайти туди без великих жертв — як це було частково в Лимані”, — сказав Карякін.
На його думку, навіть у містах, де населення роками жило під російською окупацією, більшість не буде чинити спротиву українській армії. Навпаки — адаптуються.
“Я бачу так: мої сусіди першими побіжать до українських солдатів здавати тих, хто воював за Росію, і питати, коли будуть пенсії, коли дадуть воду. Вони скажуть: «Ну, дяді нагорі вирішили, що ми тепер знову Україна» — і приймуть це. А ті, хто реально проросійський і кого вже не виправити, при наближенні українських військ просто втечуть. Бо вони дуже бояться нашого повернення”, — вважає він.
У центрі всього — не ідеологія, а пасивність, вважає Артем. Саме вона, а не глибока любов до Росії, стала основою окупації.
“Це все ще українці. Усі ці роки не було достатньо пасіонарних людей, які готові були щось змінювати. Вони завжди думали, що за них вирішать інші — як моя родина. Якщо зайде Україна, і за місяць нікого не вб’ють за російську, нікого не повісять — вони просто звикнуть. Як завжди”, — сказав Карякін.
Однак є фактор, який серйозно ускладнює реінтеграцію — це насильницька мобілізація чоловіків на окупованих територіях. За словами Артема, це була цілеспрямована політика РФ: пов'язати ці регіони з Україною кров’ю.
“В кожній родині хтось воював або загинув. І той, хто втратив сина, не думає, що винна Росія, яка мобілізувала. Він вважає винним українського солдата, який убив. Це — результат на роки вперед”, — зауважив “Східний”.
У разі затяжного спротиву росіян сценарій буде значно гіршим. Не лише для української армії, а й для місцевого населення, яке може опинитися між двох фронтів.
“Якщо росіяни будуть упиратися до останнього, захоплювати житлові будинки під вогневі точки — регіон перетвориться на руїни. Бо Росія вибрала цю територію не для «звільнення від українства», а як полігон для війни. І кожен мешканець має це усвідомлювати”, — наголосив він.
Військовослужбовець вважає, що Росія не планувала інтегрувати ці регіони, вона лише використовує їх як буферну зону. Так само, як Бахмут чи Попасна, які сьогодні — не міста, а суцільні руїни.
“Вони не збираються ці міста відновлювати. Вони їм потрібні як військові бази, як зона війни з заходом. Їм байдуже до цих людей”, — підсумував Карякін.
Повернення України на окуповані території — можливо. Але за дуже високої ціни. І водночас — із надією на відбудову. Артем вірить, що світ допоможе. Але для цього потрібно не лише зламати російський режим, а й повернути українцям, які там залишились, віру у себе.
Повернення до Кадіївки
“Східний” не приховує, що думки про повернення до рідного Стаханова — тема для нього болісна. Не тільки через страх і небезпеку, а й тому, що це місто перетворилося на символ втрати, болю і постійного внутрішнього конфлікту. Навіть у найоптимістичнішому сценарії, коли місто залишиться неушкодженим і буде деокуповане, він не бачить себе там мешканцем.
“Це вже болюче питання. У мене мало бажання. Навіть якщо там будуть українські прапори, все буде відносно нормально, я все одно не зможу жити там. Бо залишиться багато людей, які звинувачуватимуть мене в загиблих серед мирного населення. Мене ж вважають відомим коригувальником, навідником, як мене називають. І всі жертви, по суті, на моїх руках. Адекватні люди розуміють, але багато хто буде тикати в мене пальцем. І мені просто буде некомфортно”, – зізнався він.
Він наголосив, що з моменту від’їзду з Луганщини прожив достатньо часу в інших містах і вже не сприймає рідне місто як місце для життя — хіба що як пункт для короткого приїзду.
“Я тепер сприймаю Стаханов як дачу. Можна приїхати на два дні, попити кави, прогулятися, і поїхати. Я вже маю з чим порівнювати, і розумію, що мені там не подобається в плані життя. Хочу навідувати могили батьків, пройтися знайомими вулицями, згадати минуле — але жити не хочу”, — сказав Артем.
Він різко відреагував на хвилю “ностальгійних” заяв людей, які покинули Донбас десятиліття тому, але зараз у медіа пишуть про любов до регіону і плани повернення.
“Мені не подобається, коли люди, які не були в Стаханові 15-20 років, зараз кажуть, що мріють повернутися. Вони або лукавлять, або забули, чому тоді звідти поїхали. Це складний регіон для життя. Це історично не місце для розвитку — просто промислові міста, збудовані навколо заводів і шахт, які вже давно не працюють. Перспектив мало”, — пояснив він.
При цьому Артем чітко розмежовує емоційну і справедливу позицію. Він не прагне повернутися в Стаханов, щоби там жити, але вважає принциповим, щоби Україна повернула його як свою територію.
“Я просто вважаю справедливим повернутися туди, підняти український прапор. Бо це наша земля. Але це не означає, що я мрію жити на вулиці Стаханова, 8 до кінця життя”, — сказав він.
Росія, за його словами, зробила все можливе, аби зруйнувати емоційний зв’язок із містом. Окупанти приходили навіть до могил його батьків, встановлювали на них прапори — це створило в його свідомості негативну асоціативну низку, з якою важко впоратися.
Росія зробила так, що я починаю частково ненавидіти це місто. Занадто багато болю воно мені принесло. Там мене чекають тільки могили родичів. Все інше — це біль, страх і зневага.
Найсильніше це проявляється в його снах. Стаханов більше не є для нього домом навіть у підсвідомості — він сниться лише як пастка.
“Скільки я не живу в Стаханові, він мені все одно сниться. Але щоразу це інші сни — і зараз кожен з них негативний. Я приїжджаю у сні додому й одразу питаю себе: навіщо я тут? Мене ж тут шукають, мене арештують. І я не можу втекти, бо це окупація. Мій дім сниться мені як в'язниця”, — сказав Артем.
Висвітлення питання полонених
Артем каже, що питання полонених — одне з найскладніших у його публічній роботі. Він визнає: межу між користю і шкодою дуже важко визначити, а єдиного бачення в суспільстві немає. У ситуаціях, коли одна частина родичів і активістів вимагає мовчання, аби не нашкодити, а інша — публічності, аби витягти з полону, вибір завжди важкий.
“Я сам задаюся цим питанням — як знаходити межу, бо консолідації суспільства і єдиної позиції тут немає. Одні кажуть: не втручайтеся, це зашкодить. Інші — чому ви мовчите, чому нічого не робите? Я спілкувався з тими, хто вийшов із полону, зокрема з нашими ультрасами, і навіть серед них думки різні. Але всі кажуть одне: будь-яка згадка позивного чи прізвища бійця закінчується для нього побоями з боку росіян” — сказав Артем.
Втім, у деяких випадках публічність дозволяла хоча б дізнатися, що людина жива і дійсно в полоні. Тому Артем для себе виробив правило: персональні дані — ніколи без крайньої потреби, натомість — загальні кампанії.
“Я, наприклад, недавно опублікував дані жінки з Луганщини. Але лише тому, що самі ФСБшники зняли про неї відео, де розповіли, в чому її звинувачують. У неї вже був вирок. Я фактично просто передав те, що вже публічно сказали росіяни”, — сказав Артем.
Зовсім інша ситуація — із тими цивільними, що досі під слідством. Їх багато, їхні історії він знає особисто, але не розповідає — саме через страх нашкодити.
“Це може обернутися обвинувальним вироком, тортурами, новими звинуваченнями. Тому я й запустив інформаційну кампанію про цивільних полонених без персоналізації”, — пояснив він.
Артем наголосив: більшість із цих людей не були випадковими мешканцями, а справді допомагали армії, розвідці, йшли на ризик. І замовчування цього — теж злочин.
“Це не просто цивільні. Більшість із них реально зробили дуже багато для армії, для нашої держави. Але через те, що вони не носять форму, про них забувають. Вважають, що їх звільнення — не пріоритет”, — сказав він.
Артем наводить приклад, як колись поліція звернулася до нього з проханням написати про полоненого, бо "може хтось із Луганська відгукнеться". І він зрозумів — ті, хто веде справи, іноді просто некомпетентні.
“Мені подзвонила слідча з української поліції Луганщини. Вона приймала заяву від матері полоненого. І одразу каже мені: а може ви напишете про нього в Telegram, раптом хтось із Луганська щось скаже. Я розумію, що якщо така людина веде справу, то в нас повна неорганізованість”, — розповів він.
Саме тому він виступає за створення окремої державної структури або принаймні публічного визнання подвигів цивільного населення — щоби суспільство знало, кого і чому слід звільняти.
“У нас мають бути не лише акції за полонених військових, а й за цивільних. Бо у них теж є родини, друзі. Люди б’ються в усі двері, а відповіді немає”, — сказав Артем.
Він також виступає за те, щоб хоча б загально держава визнавала внесок цивільних. Бо це допоможе і в інформаційній роботі, і в зміні ставлення до тих, хто залишився на окупованих територіях.
Я хотів би, щоб наші перші особи сказали публічно: є українці в окупації, які знищили сотні росіян, допомагаючи армії. Це вже не нашкодить, бо росіяни й так це знають. Але це додасть підтримки родинам і змінить сприйняття цих людей у суспільстві.
У перспективі він хотів би запровадити державну нагороду для тих цивільних, які з ризиком для життя допомагали Україні, а зараз уже перебувають у безпеці.
“Зараз у нас лише одна людина з-поміж партизанів має зірку Героя України. А таких, хто допомагав, дуже багато. І вони мовчать, бо це небезпечно. Але у них були куратори, ті можуть подати на нагороду”, — сказав Артем.
Підсумовуючи, він наголосив: говорити про цивільних полонених потрібно не тільки заради звільнення, а й заради пам’яті, визнання і розуміння, чому ці люди — герої.
“Може, це не наблизить обмін, але це дасть суспільству розуміння: чому їх треба звільняти, чому за них треба виходити на акції, і що вони там робили. Може, тоді й зміниться ставлення до мешканців окупованих територій”, — сказав Артем.
Читайте також: #FreeCivilResistance. Про українців в окупації та цивільних полонених
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
