Воєнні дії на сході України в 2014 році, а потім і в 2022, оживили карту Луганщини. Селища й дрібні села, про існування яких знають хіба що самі їх мешканці та місцева влада, ставали прямими жертвами кривавої статистики воєнних злочинів росіян. Короткі новини боїв за чергове село вже не містили відсилки ні до його історії, славного минулого, ні до відомостей про видатних людей, здобутками яких пишалися всі односельці. Лише сумна й болюча реальність, за якою стоять понівечені долі людей, втрачені домівки, сподівання, а інколи й життя рідних. Саме таким, майже стретим з лиця землі, позбавленим світла, води й будь-яких умов до виживання, стало селище Тошківка Гірської громади Луганської області після окупації в червні 2022 року.
Селище Тошківка розташоване поблизу річки Нижня Біленька, притоки Сіверського Дінця, відоме завдяки діючій у ньому однойменній шахті та амбулаторії, лікарі якої обслуговували населення зокрема й з прилеглих селищ. Однак, за поверховим сприйняттям Тошківки як виключно поселення навколо шахти, прихована його справжня історія, що сягає в глибину існування тут козацьких зимівників та татарських торговельних баз, яку так ретельно приховувала й знищувала радянська пропаганда. Звідки пішла назва селища й хто, а головне – коли, вважається його першопоселнцями, розповіла історикиня Вікторія Пилипенко.
Луганщині стереотипно нав’язали асоціацію з виключно шахтарським краєм, де весь цикл життя місцевого населення обертається навколо шахти та шахтарського побуту. Тому й не дивно, що саме цей інформаційний шаблон ліг в основу російської пропаганди з виправдання, зокрема, скоєних ними ж воєнних злочинів. Мовляв, російськомовний, заселений й індустріалізований завдяки зусиллям «рятівників-росіян» регіон, батьківщина «стаханівського руху» нарешті повертається в своє історичне лоно. Далі для більшої ваги своєї кривавої місії російськими пропагандистами подається історія чергового «ісконно шахтьорского» селища, яке вщент зруйноване, але міцно тримається, як той терикон на горизонті.
От тільки не збігається в таких історіях майже все: ні дати заснування цих «глибоко шахтарських селищ», ні особлива українська говірка місцевих жителів, а якщо копнути глибше, то й звичаї та побут, які аж ніяк не мають нічого спільного з російською індустріальною основою. Яскравим прикладом такого селища, чия історія повністю сфальсифікована під творіння «руского міра» й тим самим урізана на добрі століття-півтора, є селище Тошківка Луганської області.
Калейдоскоп топонімів й власних назв
Тошківка, Тошківка-1, Чихирово, Устинівка, Новотошківське, Донецьке-1 – це все не повний перелік назв, які використовуються для висвітлення подій навколо селища Тошківка Луганської області. Для місцевих такий перелік звичний й викликає щиру посмішку, коли хтось з приїжджих не розуміє, де ж вони опинилися. Справа в тому, що Тошківка-1 і Чихирово – тотожні поняття, які відносяться саме до поселення навколо шахти, заснованої в 1932 році. Самі ж Тошківка-1 або Чихирово входять до складу селища Тошківка, що пішло від Устинівки й сягає своїм корінням до часів козацьких зимівників, розташованих вздовж приток річки Сіверський Донець. Донецьке-1 – це і є Новотошківське, засноване значно пізніше за Тошківку і навіть Тошківку-1 та/або Чихирово, й своїм заснуванням завдячує відкриттю шахти в 1956 році та є окремим населеним пунктом, що, окрім співзвучної назви, немає нічого спільного з Тошківкою, вона ж Устиніка. Ну ви зрозуміли? Тоді все спочатку і по черзі.
Як Устинівка стала Тошківкою
Сіверський Донець з 16 ст. виконував не тільки функції головної водної артерії східного степового простору, а слугував своєрідним кордоном між сферами впливу Московії та кримських татар. Правобережжя Сіверського Дінця з його притоками складали частину Муравського шляху й Кальміуської сакми – торговельного шляху, контрольованого кримськими й ногайськими татарами, який у подальшому також використовувався ними для набігів на Слобідську Україну та Приазов’я. Ця територія викликала не менше зацікавлення у запорізьких козаків, які, окрім військових походів проти татар, періодично виступали їх торговими партнерами й союзниками. Прагнення тримати під контролем територію навколо Кальміуської сакми, інколи бажання вести власне, не підконтрольне Січі, господарство слугували основними причинами заснування на потенційно нічийній небезпечній території козацьких зимівників.
Московське царство, а в подальшому Російська імперія, теж не збиралися поступатися контролем над стратегічно важливою, ще й прибутковою, територією. З моменту як у 1764 році Лівобережна Гетьманщина та Слобожанщина потрапили в залежність від Росії, імперська влада докладала максимум зусиль для заселення Правобережжя Сіверського Дінця сербами, волохами, молдаванами та іншими переселенцями, готовими нести службу на пограниччі. Таким чином козацькі зимівники, заселені й обжиті, але з формальної юридичної точки зору ніде не зареєстровані, потрапляють під роздачу полковникам з числа нових охоронців кордонів та поміщикам, готовим спонсорувати пошуки корисних копалин й тим самим розвивати економічний потенціал краю. Там, де потіснити козаків та місцеве населення виявилося неможливим, виникли роти полку Шевича та Депрерадовича, що розташувалися по всій території сучасної Луганської області. Ті ж поселення, що були не значними й малочисельними, передавалися у вигляді дару угодним імператору поміщикам. Така доля, власне, спіткала й майбутнє селище Тошківку.
Виділення українських земель імперським урядом відбувалося згідно «Плану про роздачу в Новоросійській губернії казенних земель до їх заселення» та «Плану про заселення Славяно-Сербії». Землі, що підпадали під роздачу, були не просто ранговим наділом, а трофейною винагородою, ласим шматочком для побудови майбутнього капіталу, а тому предметом зловживань, корупційних схем й конкурентної боротьби за право власності на них.
Вірогідніше за все, в якості нагороди за військову службу отримав землі в районі Нижньої Біленьки, притоки Сіверського Дінця, Устин Терентєв і близько 1764 року заснував тут село Устинівка. Однак, на дане село поклав око депутат від нижчого офіцерства поселених гусарських полків Михайло Тошкович. Депутат, отримавши низку привілеїв, серед яких імунітет від смертної кари та катувань, звільнення від конфіскації майна (виняток – наявність боргів), право делегування своїх повноважень, скористався останнім і продовжив військову службу, яка не пройшла даром. Вдячна держава нагородила його 1500-десятинами зручної і 190-десятин не зручної землі, включно із селом Устинівка. Так, вже з 1784 року Устинівка не лише почала належати Михайлу Тошковичу, але й стала називатися на його честь селом Тошківка. Поміщик облюбував новопридбані землі, а в самому селі Устинівка/Тошківка навіть побудував власний маєток. Будівля маєтку збереглась до нашого часу й пройшла складний шлях від складу промислових товарів за радянської влади, лікарні в перші роки незалежності України до відкритого в 2000 році Свято-Миколаївського храму, приналежного до РПЦ.
Бунтівна етнічна палітра села
Вище було зазначено, що село Устинівка передавалося Тошковичу разом із іншими 190 десятинами незручної землі. Під незручними малися на увазі вже заселені й обжиті території, а отже, бунтівні. Про те, що населення Устинівки вороже сприймає імперську політику заселення краю, особливо запровадження тут кріпацтва, свідчать численні місцеві легенди та перекази про повстання і бунти. Однією із найбільш яскравих є легенда про Марфину могилу – унікальну геологічну пам’ятку, розташовану на території Тошківки. Згідно з легендою, на цьому відкладенні піску з коржами гравію, кварцу, кремнію, гальки заввишки в 192 м загинула дівчина Марфа разом зі своїм коханим козаком, під час порятунку від каральної експедиції князя Долгорукого в 1707 році. Ця каральна акція російських військ була направлена проти спроб козаків розширити свої поселення вздовж Сіверського Дінця та їх відмови виконувати повинності на користь російських поміщиків. Ватажком повстання виступив Кіндрат Булавін, а основною рушійною силою, окрім козаків, були ще й татари. Після цього повстання Марфина могила неодноразово виступала форпостом під час козацьких повстань, а в період війн, завдяки своїй висоті – стратегічним опорним пунктом в обороні села.
Про роль татар в житті селища Устинівка/Тошківка свідчать збережені татарські сімейні поховання. Це досить скромні могили без звичних курганних насипів, що показує радше взаємодію татар з місцевим населенням, а не їхнє тут господарське домінування. Хоча, навіть вже в період незалежності, в селищі нараховувалася чимала група етнічних татар, які відігравали важливу роль в культурному розвитку краю.
Від поліетнічного поселення до шахтарського села
Вугільна лихоманка кінця 18 – початку 19 ст. не оминула й Устинівку/Тошківку. Під час поїздки-розвідки вздовж Сіверського Дінця рудознавця Григорія Капустіна, коли власне відкрили поклади кам’яного вугілля у Лисичанську, були взяті зразки покладів поблизу Устинівки. Лише після тривалих дискусій з іноземними інвесторами та збільшенням розходу кам’яного вугілля через розширення потужностей Луганського ливарного та Лисичанського содового заводів, почалася закладка шахти поблизу Устинівки, що в майбутньому отримала назву «Тошківська». За селищем, чисельність якого внаслідок вугільного буму зросла вдвічі, після запуску шахти остаточно закріпилась назва «Тошківка». Чи були щасливі нащадки поміщика Тошковича таким увіковіченням їх прізвища в назві селища – невідомо, так як і не відомо кому належало селище після Тошковича.
Імена численних власників селища губляться в пилу історії. Знову підтверджені власники стають відомі лише з 1910 року, коли на загальноімперському рівні вкотре вирішувалось питання контролю над вуглевидобуванням. Саме цього року з’являється Статут «Донецького кам’яновугільного товариства Коренев і Шипілов», де зазначається, що вугільна копальня «Тошківка» разом із селищем Тошківка (вона ж Устинівка), машинами, складами, рухомим і нерухомим майном, вільними та залежними людьми передається купцю 1 гільдії, спадкоємному почесному громадянину Григорію Коренєву. Перша світова війна, революція та радянсько-українські війни не дали Коренєву бажаний прибуток від придбання. Та й доля самого купця не жалувала – зник безвісті на полі бою, а нащадкам вже радянська система не дала змоги заявити про свої права власності.
Радянський період тошківської історії
Прихід до влади більшовиків на чолі з Леніним після поразки Української революції 1917-1921 рр. остаточно знищив на території Луганщини залишки спогадів про козацьку вольність та звів роль колишнього цивілізаційного форпосту до виконання планів вугільних поставок. Допомогти регулярно постачати вугілля на замовлення радянської промисловості мала реорганізована й модернізована в 1921 році за рахунок іноземного обладнання шахта № 5 «Золототошківка», відкрита поблизу копальні, розробленої Коренєвим. Трохи пізніше, в 1932 році, на окраїні Тошківки, що місцеві називали «Чихировим гаєм» (назва, імовірніше, походить від прізвища власника цього гаю, розкуркуленого більшовиками) було відкрито ще одну шахту №14 «Тошківська».
Відкриття шахти співпало з Голодомором-геноцидом українського народу 1932-1933 рр., від якого найбільше постраждали саме східні та південні регіони України. Запуск шахти був з одного боку популістським заходом, щоб показати «процвітання комунізму та розквіт радянської влади», а з іншого – надавав легальний привід для заселення майже повністю вимерлих від голоду сіл поблизу Тошківки. Ось чому місцеві старожили не завжди згадують про Голодомор, а російська пропаганда відстоює ідею, що в шахтарських поселеннях голоду не було. Звісно ж не було, якщо розповісти про нього нікому, а переселені робітники з глибинок Росії раділи світлому майбутньому й отримували заохочувальні пайки за відпрацьовану зміну. До слова, саме із відкриттям шахти №14 почалося розділення на селище Тошківка та Чихирово, що в документах фіксувалося як поселення Тошківка-1, територіально приєднане до Тошківки. Відмінність між Тошківкою та Тошківко-1, в народі Чихирово, проявлялась не лише в характері забудов (в Тошківці переважно приватні будинки або максимум двоповерхові квартири, в Тошківці-1 – 5-ти поверхова багатоквартирна забудова), але й в побуті та мові. В Чихирово домінувала російська.
Тошківка поступово почала асоціюватися виключно з шахтарською історією, а вся культурна політика радянської влади так чи інакше працювала на створення культу шахтаря. Так, традиційний майдан для збору населення в центрі селища почали називати рудником, хоча інколи й звучала попередня назва «п’ятачок».
Поруч із цим майданом, де традиційно збирався риночок, місцеві обговорювали поточні новини, відкрили безкоштовну лазню для шахтарів. Воно то й добре, ніби, але сам факт появи лазні в самому центрі селища, докорінно суперечив українській побутовій культурі, робив виклик всім звичним традиціям, ставив на перше місце потреби робітника, а вже потім – сакральні почуття громади.
Окрім громадської лазні в селищі було збудовано гуртожиток для робітників, куди, за спогадами місцевих жителів, поселяли здебільшого вихідців із заходу України, які або добровільно приїздили на заробітки, або депортувалися на угоду черговим ідеологічним компаніям з «боротьби з антирадянськими елементами».
Селище довгий час не мало розвиненої інфраструктури. Все життя робітника мало обертатися навколо шахти, лазні та місцевого будинку культури, де на великому екрані показували натхненні на нові рекорди фільми.
Достеменні дані про соціальні об’єкти в Тошківці починають з’являтися лише з середини 1960-х років, коли запрацювали дві школи (школа в селищі Устинівка/Тошківка, імовірно, діяла, але про неї не збереглися відомості) та поліклініка. До речі, за словами місцевих, вони не надто відчували відсутність поліклініки, адже при шахті, працював медичний пункт, який повністю закривав потреби людей, чиє життя йшло в ритмі робочих змін. Як би там не було, з 1968 року з’являються відомості про діючу Тошківську поліклініку на 50 лікарняних місць, де консультували лікарі різних спеціальностей, робили не складні хірургічні операції та надавали весь спектр фізіопроцедур.
Можливо в іншій паралельній реальності подібна розповідь могла бути абсолютною історією успіху промислового селища, де люди реалізували свою українську мрію на власну землю, високооплачувану, хоча й ризиковану роботу, доступність в межах свого дому всіх медичних та інших послуг. Проте, в нашій реальності вугільна промисловість лише використовувалась на виконання промислових зобов’язань Москви зі звичним ігноруванням потреб працівників, необхідності проводити ремонтні роботи, змінювати обладнання, слідкувати за рівнем загазованості та висотою ґрунтових вод. Зрозуміло, що незалежність Тошківка зустрічала в депресивному стані, зі зношеним устаткуванням на шахті, зменшенням виробничих показників, а відповідно й оплати праці. На жаль, політика перших років незалежної України не змінилась: продовжувався експлуатуватися міф про шахтарський край, місця шахтарської слави. Ігнорувалося не лише минуле Тошківки як поселення на перетині козацьких й татарських інтересів, замовчувалися наявні проблеми з бідністю, закриттям пекарні, зменшенням персоналу лікарні, руйнуванням будівлі будинку культури. Штучне збільшення заробітної плати шахтарям не сприяло покращенню інфраструктури Тошківки, створюючи лише основу для російської пропаганди про «багатий Донбас, що годує всю Україну». Ця бомба уповільненої дії не змусила довго чекати, вибухнувши в 2014 році й повністю знищивши все під собою в 2022 році. Бої за селище Тошківка зруйнували його повністю, заховавши за руїнами історію вугільного буму, дзвін козацьких шабель й сліди кінних доріг, якими ходили татари, козаки, чумаки в пошуках нового, незвіданого, готові у будь-який момент стати до зброї для захисту свого прикордоння.
Читайте також: Як вугільна лихоманка змінювала Луганщину.
