Луганщину й Донеччину часто стереотипно вважають одним регіоном, стираючи межі історичних, географічних, і що важливо, економічних відмінностей. У свідомості пересічних громадян ці дві східні області мають єдину назву "Донбас", де вже п’ятнадцять років йде війна, звідки родом Янукович і Ахметов, і в кращому випадку виникають асоціації з видобуванням вугілля і солі. Чому ж так сталося, що назва місця покладів корисної копалини перетворилася на самоназву двох самодостатніх областей? Яким чином і кому вдалося сформувати само ідентифікацію луганчан і донеччан як жителів Донбасу, а вже десь потім як українців?
Де ж загорівся вогник Донбасу
Топонім "Донбас" виник у ХІХ ст. для позначення прилеглої до центральної частини річки Сіверський Донець території, де було знайдено поклади кам’яного вугілля. Спочатку цю територію, що охоплює частини Луганської, Донецької, Дніпропетровської областей та Ростовщину, за ініціативою гірничого інженера Євграфа Ковалевського називали Донецьким кряжем. Згодом замість Донецького кряжа територію, багату на вугілля, почали називати Донецьким вугільним басейном, скорочено – Донбасом. Варто зауважити, що скорочена назва – Донбас, так само як і повна – Донецький вугільний басейн походила від річок Сіверський Донець, Дон й не мала жодного відношення до Донецька, який носив зовсім іншу назву аж до приходу радянської влади.
Розвідка територій на наявність кам’яного вугілля в російській імперії, куди з середини XVIII ст. входило все українське Лівобережжя, вважалась стратегічно важливим завданням, а тому контролювалася виключно імператором. Саме з метою централізованого виявлення й оцінки запасів вугілля, за наказом Петра І в 1719 р. було створено Берг-колегію (Берг-привілей), якій доручалося керівництво гірничою промисловістю із залученням населення "як на власних, так і на чужих землях шукати, копати, плавити, варити та чистити всякі метали ... і всякі руди землі та каміння". Тому й не дивно, що першим, кому рудознавець Григорій Капустін сповістив про відкриття в 1721 р. зразків кам’яного вугілля в Лисичій балці (нині місто Лисичанськ Луганської області) була Берг-колегія. Однак, надані Капустіним зразки були визнані експертами як такі, що не заслуговують на увагу. Всі зусилля з пошуку вугілля спрямували на територію сучасної Воронежчини та Ростовщини. Із знайденими там вугільними зразками вздовж р. Дон пов’язане відкриття у 1722 р. Донецького вугільного басейну. Що ж стосується відкритих Григорієм Капустіним зразків, то до них знову повернуться після доносу в 1724 р. Бахмутського управителя Микити Вепрейського та капітана Семена Чиркова, де йшлося про використання місцевими поселенцями й солеварами вугілля, добутого поблизу Лисичої балки. Зміна напрямку експедиції Берг-колегії виправдала себе – на берегах річок Сіверський Донець та Верхня Біленька був знайдений величезний пласт кам’яного вугілля, товщиною в 1,14 м., що судячи з міжнародної кваліфікації відноситься до пластів середньої потужності.
Так як у промислових потужностях Західної Європи, особливо металургійній галузі, до середини XVIІI ст. винятково застосовувалося деревне вугілля, то й об’єми видобування вугілля вздовж Сіверського Дінця й Дону були виключно обмежені потребами місцевих ремісників та домогосподарств.
Як світ захворів вугільною лихоманкою
Кам’яне вугілля було фетишем місцевих ремісників допоки промислову світову еліту не сколихнув винахід парової машини Джеймса Уатта. Запатентований вченим у 1769 р. паровий двигун не просто знижував витрати палива, але й завершив перехід на більш енергетично потужніше кам’яне вугілля.
Саме з моменту, коли перша лопата кам’яного вугілля потрапила в горнило парової машини, розпочалась промислова революція, а з нею і гонитва за пластами якісного вугілля. Англійці, бельгійці, голландці, німці, маючи виходи на російських чиновників, а часто й родинні зв’язки з ними, вкладали величезні кошти в розвідку корисних копалин на території імперії. Особливо їх цікавили новоприєднані території сучасного українського сходу, які для інвестиційної привабливості подавалися росіянами як незаселені і дикі. Саме погоня за вигодою у поєднанні з повним запереченням самобутності й приналежності територій вздовж Сіверського Дінця українським козацьким родинам, лягли в основу імперської колоніальної ідеології, основною тезою якої було наполягання на виключно російському освоєнні цих територій як вугільної колиски. Ось чому російська імперська канцелярія без зайвих заперечень видавала дозволи на концесії з освоєння вугільних та металургійних родовищ й побудову поблизу них заводів. Збудований за іноземні кошти завод одразу ставав місцем паломництва для бажаючих знайти роботу із віддалених російських губерній. Готові працювати за мінімальну оплату й жити в будь-яких побутових умовах, росіяни витісняли українців з традиційно наших промислів, посилювали русифікацію й змінювали етнічну карту сучасної Луганщини та Донеччини в бік переважання росіян. По суті це була тиха повільна окупація українського сходу із повною підміною цінностей, культури, мови. На жаль, апробований метод кінця XVІІІ ст. виявився дієвим й сьогодні, коли на захоплених росією територіях відбувається переселення російськомовних представників азійських етносів, які починають формувати зовсім інший, російсько-азіатсько-мусульманський, образ регіону.
Точкою відліку такої тихої окупації, як і власне вугільної лихоманки із утвердженням за нашими територіями назви "Донбас", можна вважати появу урядового указу від 14 листопада 1795 р. про початок будівництва під наглядом шотландського інженера Карла Гаскойна на річці Лугань ливарного заводу. Це був перший металургійний завод в російській імперії та й загалом в Західній Європі, доменні печі якого працювали повністю на кам’яному вугіллі. Забезпечувала потужності заводу кам’яновугільна шахта в Лисичій балці, відкрита на місці знайдених вугільних покладів на р. Верхня Біленька.
Луганський ливарний завод працював виключно на потреби російського військового флоту й виконував левову частину замовлень оборонної сфери імперії, яка вела регулярні війни. Постійне збільшення оборонних замовлень вимагало розширення видобування вугілля, адже Лисичанська шахта не спроможна була закрити всі промислові потужності. У зв’язку з цим навколо Лисичанської вугільної шахти починають здійснювати розвідку пластів та спорудження нових шахт. Саме це стає точкою неповернення в процесі знищення історії Луганщини до вугільної лихоманки.
Розвідка нових вугільних пластів відбувалась вже на територіях хуторів, поселень, селищ, де проживали або сім’ї слобідських, запорізьких козаків, або серби, волохи, розміщені для прикордонної варти за наказом Катерини ІІ, але теж з елементами української культури та побутової традиції. Однак, як тільки відкривалась шахта, населений пункт залюднювався росіянами й у звітності подавався як щойно створене шахтарське поселення. Інколи, щоб відрізняти компактне проживання шахтарів від місцевих, до назви додавали приставку – 1. Так, наприклад, відбулося з селищем Устинівка, заснованим ще в 1785 р. поміщиком Тошковичем. Устинівка була селищем-супутником Лисичої балки по видобуванню вугілля. Розширення видобування вугілля в Устинівці зумовило виникнення тут окремої шахти й поселення шахтарів під назвою "Тошківка". Згодом, безпосередньо Устинівку також називатимуть Тошківка, а поселення з шахтами – Тошківка-1.
Подібна історія відбулась з Голубівкою – поселенням, створеним у 1764 р. емігрантом з Сербії Петром Голубом. З моменту як тут був відкритий Голубівський рудник, історія села Голубівка, в подальшому до 2016 р. міста Кіровськ, асоціювалась виключно з вугільною промисловістю та шахтарями.
Про м. Кадіївка, більш відомому до 2016 р. під назвою Стаханов, взагалі стерли з пам’яті всі спогади про його козацьке походження й нав’язали виключно асоціацію з шахтарським подвигом, важкою працею та наявністю виключно шахтарських династій як носіїв менталітету й творців історії. Хоча, м. Кадіївка до відкриття тут покладів вугілля у 1874 р. було відомими поселенням запорізьких козаків, які несли прикордонну варту з охорони степових кордонів.
Таких прикладів знищення першоісторії населених пунктів Луганщини й підміни її пропагандистським наративами про «край шахтарської слави», «особливий шахтарський дух» можна віднайти безліч. Тенденція ж залишається одна – росія, чи то в образі імперії, чи в тоталітарній республіці, чи в подобі путінського режиму – прагне знищити українську основу Луганщини й Донеччини, переконати у першу чергу світову спільноту в законності своєї присутності й окупації, а в подальшому стерти з пам’яті поколінь навіть найменшу ідентичність вихідців із цих територій з Україною, українською історією, перервати спадковість історичної пам’яті. Ось чому нам потрібно нарешті одужувати від вугільної лихоманки й повертати собі пам’ять про перші поселення й поселенців Луганщини та Донеччини, а першим симптомом одужання має стати відмова від вживання терміну "Донбас" на позначення наших східних земель.
Читайте також: Донбаська ідентичність: чи є вона насправді
