Віталій Овчаренко — ультрас “Шахтаря”, військовослужбовець та громадський діяч, уродженець Донеччини. У 2014 році він був змушений покинути Донецьк, в якому навчався та жив, але не полишив боротьби — його голос залишився впізнаваним у медійному просторі завдяки чіткій проукраїнській позиції, критиці колаборантів і системній роботі з викриття російських наративів.
В інтерв’ю виданню “ТРИБУН” він розповів про активізм до 2014 року, початок російсько-української війни, відсутність гідного покарання для колаборантів та майбутнє нині захоплених регіонів.
Про життя в Донецьку до 2014 року
За його словами, в студентські роки він був членом молодіжної організації "Поштовх", яка займалася культурними, суспільними та політичними ініціативами в Донецьку з чіткою проукраїнською складовою.
"Я навчався в Донецькому національному університеті на історичному факультеті, жив у Донецьку і насолоджувався життям. Ходив на фанатський сектор ультрас «Шахтаря» на «Донбас Арені»”, — розповів Овчаренко.
Патріотичні акції у Донецьку іноді викликали нерозуміння, проте тоді ще не було масової агресії. Хоч і траплялися конфлікти через проросійську риторику чи радянські міфи, суспільство залишалося неоднорідним.
“Коли у 2008 році Росія напала на Грузію, ми були одні з нечисленних донеччан, які вийшли з грузинськими прапорами підтримати країну. Частина людей не розуміла, частина — навпаки. Я б не сказав, що був якийсь антагонізм чи негативне ставлення. Але під час наших акцій до річниці Голодомору були випадки, коли люди — під впливом радянської пропаганди чи через брак знань — звинувачували нас у політиці, хоча ми лише вшановували жертв геноциду українського народу", – пригадав військовослужбовець.
Разом з однодумцями Овчаренко намагався організувати святкування Різдва, заходи про УПА.
"Ми активно працювали над тим, щоб Донецькому національному університету надали ім’я Василя Стуса. Але тоді ми зіткнулися зі спротивом міської, обласної адміністрації та керівництва вишу. Це вдалося реалізувати лише у 2017-му, вже у Вінниці”, – повідомив Віталій.
Події Євромайдану та початок російсько-української війни
Під час подій Євромайдану він часто їздив до Києва, вважаючи, що саме там вирішується майбутнє України. Водночас і в Донецьку долучався до акцій, підтримував місцевий Майдан.
"На моє тогочасне переконання, всі ключові події відбувалися в Києві, тому я більшість часу був там. Але коли приїздив до Донецька і приходив на місцевий Майдан — зустрічав багато знайомих, розумів, що і в регіонах треба діяти. Я виходив не лише за Європейський Союз, а й проти проросійського диктатора Януковича, за зміну влади на більш проукраїнську", – заявив Овчаренко.
Весна 2014 року для нього — точка, в якій усе могло піти інакше. І сьогодні він шкодує, що тоді не вдалося бути жорсткішими у спротиві російській агресії.
Єдине, що я б змінив — це наша стратегія навесні 2014-го. Тоді ми діяли в межах закону, але з теперішнього досвіду розумію, що проти російських окупантів треба було діяти рішучіше. Ми мали бути жорсткішими у своєму спротиві.
Рішення залишити Донецьк Віталій прийняв після дивного дзвінка від старого знайомого, який свого часу підтримував "русскую весну". Цей чоловік сказав, що події в Донецьку вже вийшли з-під контролю місцевих: "Мы здесь уже ничего не решаем. Здесь уже решают другие, и тебе лучше быстрее ехать", — процитував слова знайомого Віталій.
На той момент, каже він, уже розумів, що ризикує. Його шукали за різними приводами: як ультраса “Шахтаря”, чомусь як представника "Правого сектору", як журналіста й навіть як активіста з питань євроатлантичної інтеграції.
"Враховуючи кількість пошукових списків, у які я потрапив, я дослухався до слів цієї людини і виїхав. Тоді ще ходили потяги з Донецька, і я поїхав в Київ", — розповів він.
Тоді Віталій не вірив, що окупація затягнеться на роки. На його очах проросійські активісти — "алкаші з палками" — захоплювали адміністративні будівлі. Місто жило звичайним життям, і навіть після появи бойовиків Гіркіна не виникало відчуття, що ситуація незворотна.
"Я думав, Збройні сили швидко проведуть операцію і виженуть цих халкачів. Але коли Росія в серпні завела повноцінний військовий контингент, стало зрозуміло: це надовго", — сказав він.
Після Віталій намагався долучитися до війська, але у військкоматі в Києві його зустріли без ентузіазму. Тоді він пригадав, що його знайомі служили в добровольчому батальйоні "Артемівськ", і вирушив туди. Йому було 24.
На питання про мотивацію він відповів просто:
"Прогнати російських окупантів якнайшвидше. Я бачив, як усе починалося. Я бачив той контингент алкоголіків із російськими прапорами. Я не хотів залишати наш квітучий Донецьк їм на роздертя. Була мотивація вигнати цих нелюдів й російських найманців, щоб Донецьк і Донбас жили далі спокійно".
Дебальцеве та травма
Однією з найважчих і найвизначальніших подій для Віталія стала битва за Дебальцеве у 2015 році. Саме тоді, за його словами, українські військові опинилися в масштабному оточенні, яке на той момент вважали найбільшим бойовим зіткненням у Східній Європі з часів Другої світової.
"Я потрапив у Дебальцевське оточення. На той момент багато військових істориків називали цю битву найбільшою після Другої світової війни. Звісно, нині вже були інші битви, які перевершили ту за масштабами, але тоді це справді була найпотужніша битва", — розповів він.
Під час виходу з оточення Віталій отримав травму, яку офіційно не класифікували як поранення, але вона вимагала тривалого лікування.
"Лікар хотів оформити мені інвалідність, але я сказав: ні. І ми з ним усно домовилися — він не оформлює інвалідність, а я обіцяю звільнитися й дати організму відпочити. І я слова дотримав", — зазначив він.
Після цього Віталій повернувся до цивільного життя, і ця пауза затягнулася до 24 лютого 2022 року — початку повномасштабного вторгнення Росії. Саме тоді він знову став до зброї.
Повномасштабне вторгнення та розвиток української армії
Віталій згадав, що на початку 2022-го року, попри всі сигнали, не очікував масштабів вторгнення, яке охопить майже всю територію країни.
"Якщо чесно, я думав, що повномасштабне вторгнення, якщо й буде, то лише з території, яку на той час уже контролювали російські окупанти. Я вважав, що ця зараза буде розповзатися з території Донецької та Луганської областей, але трапилося інакше — вони пішли на Київ, на Харків, на Херсонщину, на Запоріжжя. Зі всіх боків полізли, насправді. Реальність для мене виявилася трошки жорсткішою, ніж я очікував", — сказав Овчаренко.
Порівнюючи українську армію 2014 року і 2022-го, він підкреслює масштабні зміни. На його думку, сьогоднішнє військо — зовсім інше за якістю, чисельністю та рівнем мотивації.
"Армія 2022 року й армія 2014-го — це дуже велика різниця. По-перше, зараз вона значно більш мотивована, більш професійна і набагато чисельніша. У 2014-му були проблеми з мотивацією — крім класичних частин, які виїхали на схід за наказом, зазвичай їхали воювати романтики, налаштовані на пригоди. Людей вистачало, але не всі були готові воювати свідомо. А у 2022-му війна торкнулася практично кожної людини — вона стала більш народною, загальною", — пояснив Овчаренко.
Він наголошує, що зросла не лише чисельність, а й технологічний рівень Збройних сил. За його словами, сучасна війна значно жорсткіша й технічно складніша.
"У 2022 році техніка і технічні засоби відіграють набагато більшу роль, ніж у 2014-му. Тоді теж були свої військові ноу-хау, але не настільки поширені. Тепер і людей більше, і техніки більше, і війна значно жорсткіша. Про відмінності можна говорити годинами, але головне — український народ, який і в 2014-му, і в 2022-му бореться. Це найкращий народ", — підкреслив Овчаренко.
Одним із найсильніших вражень повномасштабної війни для Віталія Овчаренка став момент повернення в рідне місто Лиман після звільнення від росіян.
"Найбільше запам'яталося, як я заходив з військами у своє рідне місто Лиман. Ми заходили туди в другій половині дня, а вранці він ще був окупований. І ти заходиш у будинок дитинства, де буквально ще зранку жили росіяни. Це був досвід, який важко пояснити словами", – пригадав військовий.
Курська операція та спілкування з росіянами
Інший досвід, який Овчаренко вважає важливим, — операція в російському місті Суджа. Він згадує про безпосередній контакт із місцевими жителями та про символічну справедливість того, що російські прикордонні міста почали зазнавати ударів.
"Запам’яталася експедиційна місія на російську територію — в місто Суджа. Ми спілкувалися з громадянами Росії. І ми — ті, хто дотичні до акції «Возмездие». Тепер не тільки українські села палають, а й прикордонні російські міста випалюються. Мені, як донеччанину, дуже приємно, що не лише наші міста постраждали, а й російські. І в російському лексиконі з’явилося навіть таке поняття, як «внутрішні переселенці» — були їхні мітинги буквально ще пів року тому", — розповів Овчаренко.
Він згадує, що протягом пів року перебував на території Курської області, контактував із місцевими жителями, і це дало розуміння психології росіян. Багато з них спілкувались зверхньо, однак іноді визнавали справжні причини війни та навіть її безглуздість.
"Ми там шість місяців були, стояли поряд з ними. Багато хто спілкувався «через губу», але ми несли цивілізаційну місію. ЗСУ не могли погано ставитися до місцевих. Принаймні, тому що ми – українці. Деякі з них, коли поряд не було чужих вух, казали нам, що знають, чому це все почалося. Ми з другом зі Стаханова жартували: ось ми — ті самі люди з Донбасу, які тепер приїхали вас «звільняти». І в них очі круглими ставали, бо вони ж думали, що до них прийдуть лише «западенці» чи «НАТОвці», а виявилося, що й самі жителі Донбасу", – сказав Овчаренко.
Саме усвідомлення того, що вони перебувають на території Росії, було сильним емоційним досвідом для нього. Це ламало багато шаблонів і давало відчуття історичної справедливості.
Саме відчуття, що ми в Росії. Ми в Суджі, і ми тут у них стоїмо. Це давало момент незвичності. Коли проїжджаєш прикордонний пост — МАП, — було незвично розуміти: ми в Росії.
Відсутність адекватного покарання для колаборантів
Однією з найболючіших тем для Віталія Овчаренка залишається питання безкарності колаборантів. Він неодноразово публічно наголошував на системних проблемах із притягненням до відповідальності тих, хто співпрацював із окупантами на Донеччині, зокрема у Лимані. Попри формальну наявність законодавчих інструментів, українська держава, на його думку, демонструє катастрофічну бездіяльність у цій сфері.
"Насправді це нонсенс. Я б не сказав, що проблема ніяк не вирішена. Проблема дуже слабо вирішена. Я у 2017 році був один із тих, хто був ініціатором, і один із тих, хто написав законопроєкт про захист української державності від проявів колабораціонізму — №7425. Його зареєстрували у Верховній Раді, але не поставили на голосування. На жаль, не поставили", — сказав Овчаренко.
Він пояснив, що згодом, у березні 2022 року, був ухвалений інший документ — доповнення до статті 111 Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за колабораціонізм. Проте навіть з урахуванням нових норм ситуація не змінилася кардинально. На практиці колаборанти уникають покарання або отримують умовні строки.
"Чому українська держава слабо карає колаборантів? Для мене це насправді нонсенс. Це просто відсутність далекоглядної політики і попередньої влади, і нинішньої", — пояснив Овчаренко.
Він зазначив, що має безліч конкретних прикладів, коли навіть очевидні випадки співпраці з окупантами завершувалися мізерними покараннями — або взагалі умовними строками. Часто проблеми виникають на всіх етапах: від неякісного слідства до дивних рішень суддів.
"Я можу наводити десятки прикладів, коли, наприклад, основні проблеми — це прокурор-мямля, погано оформлена справа слідчими органами або суддя чомусь виносить неспівмірно м’яке рішення щодо конкретної особи, яка стала колаборантом. Часто без конфіскації майна", — розповів Овчаренко.
За його словами, причина — у відсутності чіткої політичної волі на рівні центральної влади. Колаборанти, відчуваючи безкарність, легко йдуть на співпрацю з окупантами.
"Немає політичної волі, диктування з Києва необхідності карати колаборантів. І тому проросійські колаборанти прекрасно знають, що можуть майже вільно співпрацювати з російським окупаційним корпусом", — сказав Овчаренко.
Він навів приклад із Лимана, коли охоронець окупованої міськради, який мав доступ до силових функцій і, за логікою, мав би нести сувору відповідальність, отримав умовний строк — завдяки втручанню правозахисників. Подібна ситуація трапилася і з "главою енергетичних мереж" так званої "ДНР" у Лимані.
"На жаль, досвід мого Лимана це підтверджує. Наприклад, охоронець — вдумайтесь — охоронець окупованої міськради – фактично, напів-військова посада. Спочатку отримав строк, потім втрутилися правозахисники. Їм окремий привіт. І тій людині дали умовний термін. Що таке умовний термін? Це нічого. Так само, якщо не помиляюся, дали умовний термін главі «енергетичних мереж ДНР» у місті Лиман. Таких прикладів десятки — і навіть сотні, я б сказав", — підсумував Овчаренко.
Овчаренко наголосив, що саботаж покарання колаборантів з боку держави призводить до небезпечних наслідків. За його словами, це розчаровує вірних Україні громадян і може провокувати самосуд.
"Непокарання колаборантів веде до розчарування людей і до актів самосуду. Існують випадки, які я не можу конкретизувати, коли в Лимані чи в Лиманському районі під час певних подій доходило до актів, які нагадують самосуд", — сказав Овчаренко.
Він підкреслив, що відповідальність за можливу хвилю самосудів у майбутньому нестиме не громадськість, а держава, яка самоусунулася від правосуддя.
"Коли закінчиться війна і в міста Донбасу повернуться ветерани, активісти, переселенці, які побачать, що колаборанти вільно себе почувають, це призведе до великої хвилі самосудів. І винним буде не ветеран, а українська держава", — пояснив військовий.
Наразі, за його словами, ініціативна група донецьких ветеранів готує законодавчі пропозиції щодо посилення відповідальності за колабораціонізм.
"Ми пишемо норми, щоб практично кожна колабораційна дія — окрім тюремного строку — передбачала ще й конфіскацію майна на користь держави. Це буде справедливо, якщо ці колаборанти лишили нас життя й майна", — сказав Овчаренко.
Віталій Овчаренко підтримав ідею запровадження так званих "сірих паспортів" — документів, які обмежують політичні права осіб, що співпрацювали з окупаційною владою.
"Я дуже підтримую цю ініціативу. У нас немає жодної альтернативи, як цим нелюдам видавати сірі паспорти. У 2017 році правозахисники й юристи нам казали, що видавати сірі паспорти неможливо. А потім зʼясувалося, що можливо — якщо правильно прописати це в законі”, – сказав Овчаренко.
Окремо він наголосив на важливості розрізнення між ідейними колаборантами й тими, хто займав технічні або підлеглі посади: "Якщо кардіолог продовжив працювати в лікарні, але не був керівником, — це не колаборант. А якщо він став завідувачем відділення — так, це колаборація. Те саме з вчителями".
Він заперечив ідею про "жертв обставин" і порівняв це з риторикою, яка може призвести до морального релятивізму:
Якщо ми будемо казати, що вони жертви обставин, ми тоді дійдемо до того, що, і російський солдат — жертва обставин. І ополченець з автоматом, який розстрілює українського полоненого, теж жертва обставин. І Пушилін — жертва, бо його змусили.
Віталій зазначив, що часом підтримує звʼязок із мешканцями окупованих територій, які залишаються вірними Україні. Він наголосив, що ці люди свідомо готові тимчасово втратити певні громадянські права після деокупації — лише б держава нарешті покарала ідейних колаборантів.
"Я раніше більше спілкувався, зараз менше — з громадянами України, які проживають в окупації. Це люди, які зберегли вірність Україні, які працюють на різних посадах. І вони мені всі в один голос говорять «Виталик, мы потерпим, если нас освободят и лишат гражданских прав в Украине. Мы потерпим. Мы потом восстановим, потом пройдёт время — нормально всё будет. Но мы потерпим ради того, чтобы были покараны вот эти вот идейные коллаборанты, которые рядом с нами работают»”, — розповів Овчаренко.
Як змінився Донецьк за 11 років окупації
Порівнюючи Донецьк, який залишився в памʼяті до 2014 року, з нинішнім образом окупованого міста, Віталій Овчаренко підкреслив — за словами місцевих, він деградував не просто до рівня початку війни, а набагато далі. Головна зміна — це не лише розруха чи економіка, а кардинально інше соціальне середовище, поведінкові норми, зовнішній вигляд міста та моральна атмосфера.
"Якщо узагальнити відповіді, то всі українці, які там залишились, мені як один говорять: «Виталик, когда ты вернёшься в Донецк, ты Донецк не узнаешь». Він наче завмер у 2014 році, але водночас відкотився ще далі — на початок 2000-х. Це відчувається за рівнем контингенту, який там перебуває, за закладами, суспільною поведінкою, інфраструктурою, комфортом життя. Донецьк не просто зупинився — він деградував на 10-15 років назад", — пояснив Овчаренко.
За його словами, мешканці розповідають про високий рівень побутової агресії, зміну структури населення й відчуття, ніби місто вже не належить їм. Особливо помітна присутність приїжджих із російської глибинки, які або купують житло, або просто його "віджимають" — і не збираються нікуди повертатися.
"Зʼявилося дуже багато приїжджих. Вони прямо кажуть: «Мы не собираемся отсюда уезжать, нам здесь нравится». А їм справді подобається — ми в Україні думаємо, що на Донеччині дуже холодно взимку й спека влітку. Але тим, хто приїхав із Воркути чи інших російських міст, усе подобається: і шовковиця, і абрикоси, і озера, і пʼять місяців літа. Їм і квартири в центрі міста подобаються — все подобається", — розповів Овчаренко.
Він наголосив, що саме Донецьк, на відміну від інших окупованих населених пунктів, змінився найсильніше. Це стосується і вигляду міста, і психологічного клімату, і ставлення до українців.
"Якщо в регіонах ще більш-менш, то Донецьк — дуже змінився. Він змінився і всередині по людях, і зовні — по картинці міста", — сказав Овчаренко.
Мобілізація в окупованих регіонах
Стан мобілізації на окупованих територіях залишається прихованим, однак, за словами Віталія Овчаренка, ситуація не відповідає заявам російської пропаганди. Він наголосив, що на відміну від нав’язаної картини про добровільність служби, в реальності Росія продовжує насильницьку мобілізацію, а тих, хто відмовляється служити, активно переслідує.
"Вони приховують. Але ж ми памʼятаємо, як у лютому-березні 2022 року хапали всіх підряд. І вони їх навіть не оформлювали офіційно, а просто посилали на українські кулемети", — розповів Овчаренко.
За його словами, багато хто з цих мобілізованих згодом втік, а тепер опинився під слідством за статтею СЗЧ (самовільне залишення частини). На окупованій Донеччині діють цілі розшукові групи, які полюють саме на таких втікачів — так званих "сочів".
"Є десятки випадків, коли їх ідентифікували по міських камерах у Москві та інших містах Росії, бо вони були в загальноросійському розшуку. Їх ловили, відправляли назад на Донбас і прикріпляли до якогось там «першого армійського корпусу» чи російської частини. І змушували дослужувати", — пояснив Овчаренко.
Він зазначив, що в базі даних так званого "1 АК ДНР" є тисячі дезертирів, які спробували уникнути подальшої участі у війні. Саме для пошуку таких людей створено спеціальні команди, які діють навіть за межами окупованих територій. Їхнє існування ретельно замовчується, оскільки це підриває образ "добровільного захисту батьківщини", який Росія намагається просувати у своїй пропаганді.
"Вони не хочуть перебивати цю повістку, яку розганяють, що в Україні працюють ТЦК, а в них ніхто нікого не змушує. Так ось — змушують. Вони шукають цих «сочів», бʼють, кидають на підвал, а потім знову змушують іти воювати проти України", — наголосив Овчаренко.
Як бути з сім’ями людей, які загинули в лавах окупаційної армії
Дуже важливою проблемою після деокупації Донбасу стане ставлення до тих, хто воював у лавах російських військ або загинув у складі окупаційних підрозділів. Віталій Овчаренко вважає, що російська влада навмисно створила ситуацію, за якої кожна сімʼя на окупованій території втратила когось на війні — і ця втрата потенційно стає джерелом конфлікту з українським суспільством.
"Насправді одна з основних цілей росіян — зробити так, щоб кожна донбаська сімʼя, яка залишилась в окупації, мала втрату. Щоб між донечанами і рештою України виникла ментальна прірва. У них є втрати — там родичі, батьки, чоловіки, брати…", — сказав Овчаренко.
Після звільнення регіону частина родин, які втратили своїх близьких на війні, можуть звинувачувати в цьому не Росію, а Україну. Уникнути цього, на думку військового, можна лише через масштабну роботу з політикою памʼяті, аналогічно до того, як це відбувалося в післявоєнній Німеччині.
"Німці ж колись змогли прийняти, що їхні діди воювали в СС і робили злочини проти людства. Цьому сприяла велика інформаційна й освітня кампанія, антинацистська", — зауважив Овчаренко.
Він переконаний, що подібну кампанію потрібно буде реалізувати й на Донеччині після її звільнення — аби пояснити, чому родич, який загинув, заслуговує на людську памʼять, але не на героїзацію як воїн армії окупанта.
"Це абсолютно нормально — згадувати полеглого родича. Але не героїзувати його як військового діяча. Саме така політика памʼяті працює в Німеччині. І я думаю, що в такому сценарії можна буде говорити про зменшення конфліктів між тими, у кого родичі були в російському окупаційному корпусі, і рештою суспільства", — наголосив Овчаренко.
“Коли” чи “якщо” Україна повернеться на схід
Віталій Овчаренко зазначив, що для нього повернення України в Донецьк — питання часу, а не умовної перспективи. Він упевнений у неминучості повернення державності на схід.
"Так, для мене це очевидно. Я вам скажу таку річ. У 1917-1918 роках, коли я читав мемуари багатьох російських діячів і солдатів, ніхто не міг повірити, що за кілька місяців Російської імперії не стане", — сказав Овчаренко.
Він також нагадав, що в 1990 році практично ніхто не передбачав швидкого розпаду СРСР, хоча згодом це стало реальністю. На його думку, сучасна Росія є ще слабшою, ніж Радянський Союз наприкінці свого існування.
"У 1990-му ніхто не міг повірити, що через рік не буде існувати великого і могутнього Радянського Союзу. Але розпалась і Російська імперія, і Радянський Союз. І зараз через тиждень у Росії можуть розпочатися якісь відцентрові процеси", — припустив Овчаренко.
Він вважає головною метою України на цьому етапі — стримування і фізичне послаблення армії противника. Стратегія поступового відступу з завданням втрат ворогу є, на його думку, ефективною.
"Наша основна мета — триматися і знищувати поголів’я російських окупантів. Не бачу нічого поганого в такій стратегії, щоби відступати поступово і знищувати росіян. Відступати і знищувати", — наголосив Овчаренко.
Він підкреслив, що перемога можлива лише за умови зусиль кожного: військових, які воюють, і цивільних, які підтримують армію.
"Кожен повинен зробити свою маленьку лепту. Хтось на фронті — знищувати росіян. Хтось — працювати на роботі й донатити Збройним силам України. Кожен має робити свою маленьку справу заради великої перемоги", — підсумував Овчаренко.
Що чекає Донеччину в майбутньому
Уявлення про майбутнє Донеччини Віталій Овчаренко пов’язує з комплексною реінтеграцією — починаючи з покарання колаборантів і закінчуючи комфортними сервісами.
"Я щиро переконаний, що перший крок, коли ми заходимо на окуповану територію Донеччини — це покарання основних колаборантів. Зрозуміло, що частину з них буде амністовано або вони отримають умовні строки — українській державі не вигідно буде тримати в тюрмах велику кількість людей. Але верхівка — депутати, мери, військова верхівка, ті, хто зі зброєю в руках — повинна сісти", — заявив Овчаренко.
Він також наголосив, що ключовою буде робота з молоддю, яка навіть в умовах окупації зберігає лояльність до України.
"Ми повинні одразу заходити в освітні заклади, університети, працювати з молоддю. Це парадоксально, але існує багато випадків, коли підлітки в окупації нормально ставляться до України. Треба просто їм допомогти — і далі все зробить час: Нова пошта, банкінг Монобанку, паспорт із безвізом, швидкісні електрички з Донецька до Києва, реставрований Донецький аеропорт, повернення "Шахтаря" і матчі Ліги чемпіонів", — сказав Овчаренко.
Він вважає, що поєднання цих факторів дозволить створити пазл, який дасть змогу реінтегрувати регіон — як територіально, так і ментально.
За словами Віталія Овчаренка, однією з головних проблем після деокупації стане втрата технічного та промислового потенціалу Донеччини, особливо в шахтарській і металургійній галузях.
"Мало хто із підприємців буде вкладати великі кошти в побудову великих підприємств, тому що завжди буде цей острах дамоклового меча Росії — що знову будуть протести, знову можлива нестабільність, знову не зовсім професійне населення. Бо зараз на окупованій Донеччині закриті всі шахти, і рівень професіоналізму — від забійника до керівника — падає. Люди роз'їжджаються або втрачають свої навички. Щоб усе це відновити, потрібно буде майже з нуля створювати нову шахтарську школу", — пояснив Овчаренко.
Він наголосив, що технічний кадровий потенціал регіону втрачається вже зараз і через 5-7 років може бути остаточно втрачений. На це накладається й низка додаткових загроз — мінування територій, активні бойові дії, ризики техногенних катастроф.
"Є багато замінованих територій. Є райони, які знаходяться на межі техногенної катастрофи — наприклад, через шахтні води біля Єнакієвого, Макіївки, у довколишніх селищах. І весь цей широкий комплекс проблем тягне за собою те, що Донеччина, як це зараз не дивно звучить, буде більш аграрною територією", — вважає він.
Чи повернуться люди
Овчаренко не виключив, що зможе повернутися на Донеччину після деокупації, однак за певних умов — передусім покарання основних колаборантів.
"Я далеко не виключаю, що я туди на якийсь етап та час життя повернувся б. Але крамольний камінь — як Україна буде карати колаборантів. Якщо основні колаборанти не будуть покарані, у мене там не буде безпечного середовища", — сказав він.
На його думку, у разі створення безпечних умов він зміг би брати участь у відбудові регіону, зокрема у відновленні культурного та освітнього життя.
"Я буду туди регулярно їздити, брати участь у громадсько-політичному житті, вкладатися в розвиток Донецького національного університету, культурно-освітніх, політичних та інших заходах. Бо якщо ми цього не будемо робити, це робитимуть ті колаборанти, які перефарбувалися", — наголосив Овчаренко.
Він також розповів, що серед жителів регіону поширені дві протилежні позиції — частина людей вже остаточно влаштувалася в інших містах і не планує повертатися, інші ж принципово хочуть повернутися у свої квартири.
"Частина говорить, що ми вже осіли в інших місцях, у багатьох знищили будинки — вони, мабуть, не повернуться. А ті, у кого є житло в окупації або в кого його віджали, часто говорять: ми повернемося в свої квартири і будемо там жити, як і колись".
Читайте також: “Після деокупації Донеччина приречена на розвиток через її людей”: інтерв’ю з громадським діячем Андрієм Грудкіним
Проєкт "New meanings for Eastern Ukraine" реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Погляди та інформація, викладені у цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
