Юліанна Гарбар – співзасновниця та керівниця громадської організації «Аваліст». За короткий час вона пройшла шлях від активістки у невеликій прифронтовій громаді на Луганщині до очільниці структури з офісами у п’яти регіонах України, яка допомагає сотням людей і не збирається зупинятися на досягнутому. Про історію організації, особисті виклики і порятунки, жіночу силу Луганщини в умовах війни – читайте в матеріалі ЗМІСТ тижня.
Сьогодні «Аваліст» працює в гуманітарному секторі, надаючи психосоціальну підтримку, юридичні консультації та матеріальну допомогу внутрішньо переміщеним особам. Команда організації складається переважно з жінок, які продовжують роботу навіть у прифронтових районах. «Для мене це не просто організація чи проєкт – це моя друга дитина, яка дає сили діяти і жити далі», – каже Юліанна.
– Юліанно, як взагалі з’явилася ідея створити громадську організацію «Аваліст» у прифронтовій Гірській громаді? З чого все починалося?
–Активна життєва позиція у мене була ще з дитинства. Завжди хотілося щось покращити, десь допомогти, взяти участь у будь-якій ініціативі. Утім, у наших краях не завжди була для цього відповідна можливість, навіть банальний доступ до інформації про громадський активізм. Вже у свідомому віці ми з колегою потрапили на навчання від DRI у Києві. Це була школа для активістів, де зібралися люди з усієї України: юристи, представники місцевих організацій, волонтери. Для нас, луганчанок, це було зовсім нове середовище.
Спочатку багато що було незрозумілим. Тиждень ми навчалися у відомих тренерів, які донесли до нас головне: ми відчули, що усе можливо. Можна організовувати ініціативи не лише «на голому ентузіазмі», а й шукати фінансування через інструменти фандрайзингу, будувати команду однодумців, розвивати громаду. До того ми все робили самотужки – організовували суботники, ставили дитячі майданчики, проводили свята. Але після навчання зрозуміли, що час створювати організацію, час рости і розвиватися. Це був виклик: у Луганській області формально було багато ГО, але реально активних можна було перерахувати на пам’ять. Спочатку ми подолали бюрократичний процес реєстрації, набивши «перші гулі». Ось так у 2018 році «Аваліст» з’явився офіційно.
– Чому саме така назва? Що ви цим хотіли підкреслити?
–Ми шукали слово, яке передавало б нашу філософію. «Аваліст» означає того, хто гарантує, поручається. Для нас це звучало як символ: ми готові давати, допомагати, але не вимагати нічого натомість. Це про безумовну підтримку для усіх, хто цієї допомоги потребує.
– Ви родом із Гірської громади і «Аваліст» народився саме у цьому шахтарському містечку на Луганщині. Як війна вплинула на ваше життя та діяльність?
– Війна змінила взагалі геть усе, починаючи із втрати домівки і базових для кожної людини речей. Але коли я трохи оговталася та усвідомила, що відбувається, що усі ми опинилися в нових умовах, то відчула відповідальність не лише за себе, а й за людей, з якими ми вже працювали.
Ми мали багато отримувачів допомоги у Луганській і частково в Донецькій області. Кинути все і просто рятувати себе – це означало б зрадити їхню довіру. У той час ми жили постійно «на валізах», опинялися в місцях, де раніше ніколи не були і не знали, де будемо завтра. Було страшно й незрозуміло, що робити. Але наша відповідальність перед людьми не дозволяла опустити руки.
У команді були, здебільшого, дівчата, які так само прагнули змін. Ми «аврально» переформатували діючі проєкти під реалії військового часу: займалися документальною роботою і створили на своєму рівні чистий волонтерський «фізичний фронт». Вантажили – розвантажували гуманітарку, шукали ліки, передавали продукти. Це був спосіб вижити нашим людям – і водночас зберегти себе, поринувши у корисну роботу. Допомагаючи іншим – я допомагала собі. Думаю, якби зупинилася тоді – просто зламалася б.
– Де зараз знаходиться ваша організація, як її знайти?
–Кілька місяців тому ми перереєструвалися у Вінниці. Загалом зараз у «Аваліста» п’ять офісів: Вінниця, Дніпро, Львів, Харків і Слов’янськ. Юридична адреса і координація західного напрямку здійснюється з Вінниці, але східний напрямок для нас залишається все ж пріоритетним. Тому Дніпро – фактично наш другий центральний офіс.
– Ви вже понад сім років у гуманітарному секторі. Як змінилися потреби людей за цей час?
–Дуже сильно. Якщо раніше були запити на соціальні чи екологічні ініціативи, покращення інфраструктури, то тепер головний фокус – психосоціальна підтримка. Війна торкнулася кожного: хтось втратив рідних, хтось житло, хтось виїхав за кордон. Усі мають травму. Великий позитив у тому, що люди перестали соромитися звертатися по допомогу до психологів. Якщо колись це вважалося чимось «ганебним», тепер є гарячі лінії, анонімні консультації, і це стало нормою. Ми бачимо, як у громадах запит на психологічну та юридичну допомогу зростає. До базових потреб додалася юридична підтримка: пенсії, картки, статуси ВПО, оформлення документів. Іноді це банальні питання, але люди часто не знають, до кого звернутися.
Колись ми мріяли, що до 2024 року гуманітарний сектор поступово відійде від покриття базових потреб і перейде до відновлення та розвитку. Але війна триває, і реальність інша: у багатьох регіонах досі першочерговим є їжа, тепло, дах над головою.
– Чи зросла роль жінок у громадському секторі після початку повномасштабної війни?
– Однозначно. Цьому, звісно, сприяє і військовий фактор – зараз жінки стають на місця чоловіків через нестачу робочих рук, гендерні відмінності стираються. Ми й до війни були переважно «жіночою організацією», але тепер це особливо відчутно. У «Авалісті» приблизно 95% команди складають жінки. Це активістки, юристки, психологині, координаторки, навіть водійки, які доставляють гуманітарку. Ми багато працюємо з темою гендерно зумовленого насильства, проводимо заняття для дівчат і жінок. І я бачу, як голос жінок стає сильнішим: нас чують і на рівні громад, і у співпраці з державними структурами. Стереотип, що «чоловік завжди правий», відходить у минуле.
– Наскільки громади відкриті до співпраці з вами?
– Готовність робити спільну справу на користь громадам від владних органів відчутна значно більше, ніж раніше – війна змінила підходи та образ мислення взагалі. Наразі ми маємо партнерські домовленості з багатьма громадами і це реальна робота, а не домовленості «на папері». Це взаємозумовлені речі – люди бачать результат нашої роботи і починають довіряти. Так, ще є проблеми: десь це працює «зі скрипом», десь процеси йдуть повільно. Але в багатьох громадах реально прислухаються до думки громадських організацій. І це великий крок уперед порівняно з тим, що було, наприклад, 10 років тому.
– Що, на вашу думку, є головною рушійною силою для відновлення України?
–Передусім – єдність. Ментальна, духовна, суспільна. Ми маємо відновлювати не тільки інфраструктуру, а й людей: їхній моральний стан, психологічне здоров’я, довіру до суспільства. Це завдання величезне, і воно стосується кожного. Держава не впорається сама. Потрібна співпраця громадських організацій, міжнародних партнерів, місцевої влади і окремих особистостей. Я називаю це мультисекторальною оцінкою: коли всі разом аналізують ситуацію й діють комплексно. Бо попереду реабілітація ветеранів, інтеграція людей з інвалідністю, підтримка ВПО. Це колосальна робота.
– Який проєкт ви вважаєте найбільш значущим після повномасштабного вторгнення?
–Кожен проєкт важливий, бо у кожного свій масштаб і своя історія. Але найбільш ефективними я вважаю комбіновані – там, де поєднується психосоціальна допомога, юридичні консультації і гуманітарна підтримка. Наприклад, до цього відноситься наша мережа ком’юніті-центрів. Там працюють юристи, психологи, і до них «прив’язані» мобільні команди, які виїжджають у громади. Цей вид діяльності показує найбільшу ефективність. Ми також активно впроваджуємо грошові програми: замість стандартних «коробок», які актуальні у прифронтових зонах, люди в регіонах отримують сертифікати чи багатоцільові виплати. Це дає право вибору – купити ліки, їжу чи одяг.
– Що особисто вас мотивує не зупинятися?
–Люди і команда. Я особливо пишаюся своєю командою. І її роботою у всіх проєктах. Більшість – луганчанки, які й досі їздять у прифронтові райони, навіть під обстрілами. Це неймовірна відданість справі. «Аваліст» для мене і для усіх нас як друга дитина. Ми його ростимо, виховуємо, вчимо і вчимося, десь помиляємось і знову починаємо. Це процес, у якому неможливо «здатися». І саме ця «дитина» мотивує рухатися далі.
