Ірина Клейменова – військовослужбовиця та медикиня. До лав ЗСУ вона хотіла вступити ще з початку війни у 2014 році, проте через вагітність відклала ці плани. Весь час Ірина волонтерила задля допомоги українським військовим в зоні АТО та готувалася до вступу на військову службу. Одразу після початку повномасштабного вторгнення жінка без вагань стала на захист України.
Про свою волонтерську діяльність, вступ до лав ЗСУ, спогади зі сходу, психологічні складнощі й гендерну нерівність в армії Ірина Клейменова розповіла виданню ТРИБУН.
Від психології до військової служби
Ірина Клейменова народилася у місті Львів, там закінчила школу та мріяла вступити до одного з львівських університетів на факультет англійської філології, проте її життя склалося дещо інакше.
“Так вийшло, що я не вступила до львівського університету. Лише у 23 роки я остаточно вирішила, ким хочу бути і вступила у Східноєвропейський університет за спеціальністю «Психологія». Там я провчилася 6 років та отримала два дипломи – бакалавр соціальної психології та спеціаліст клінічної психології”, – згадує пані Ірина.
Основною справою Ірини Клейменової до повномасштабного вторгення була робота в IT-компанії HR-менеджером.
У 2014 році жінка зі своїм чоловіком дуже хотіли разом вступити на військову службу, але вагітність Ірини змусила їх відкласти ці плани.
“З 2014 року по 2016 рік ми забезпечували необхідними речами військових в зоні АТО. На той момент, згадую, деякі запити дуже відрізнялися від сьогоднішніх. Один з них був про те, щоб придбати ремінь для автомата, бо військовослужбовцю видали без нього. Або ж придбати каски, бо комусь видали залізні для навчання, а вже наступного дня вони мали їхати на передову. Також передавали медичне обладнання та ліки. Десь в 2016 я припинила активно волонтерити і повернулася до цієї справи у 2019 році, а з 2020 по 2022 активно готувалася до вступу на військову службу”, – каже військовослужбовиця.
Підготовка Ірини до вступу в армію проходила поступово. Спочатку вона пройшла курси з надання першої невідкладної допомоги для цивільних, потім - курси з надання першої допомоги при ДТП, та дійшла до курсів тактичної медицини для військовослужбовців.
“Я тоді отримала дуже багато найпростіших навичок. Також моя подруга Аріана, тактична медикиня, яка загинула минулого року, передавала мені у той час багато важливих знань. Пізніше, вже у 2021 році, я їздила стріляти на полігон, але ці знання мені майже не допомогли, тому що стріляти, сидячи зручно на кріслі, – це не стріляти в посадці з автоматом в болоті. Згодом я мала намір пойти на курси снайперів, щоб зрозуміти, як то все працює”.
Фронт та місцевість сходу
Ірина Клейменова вступила до лав Збройних сил України 26 лютого 2022 року.
“У нас була домовленість з моїм тодішнім чоловіком Микитою, що хтось з нас один піде служити, бо ми маємо двоє дітей. І 24 лютого 2022 року зранку я кажу чоловікові: «Вони дійшли вже до Києва». Тоді я не дала йому вибору, хто піде служити, і про це не жалкую. В мене були на те серйозні причини. Зараз Микита зі мною погоджується, але у 2022 році це було великим конфліктом”, – розповідає військовослужбовиця.
Перший раз Ірина опинилася на фронті 12 березня 2022 року у складі 103-ї бригади львівської ТРО.
“З бригади зібрали в основному дуже досвідчених людей, дуже мало було таких новачків, як я. Потім був сформованих такий батальйон, який виїжджав у зону бойових дій та фактично майже ніколи звідти не виїжджав. Але нам пощастило: ми перші декілька місяців стояли на відносно тихій ділянці фронту. Гинути і отримувати поранення люди почали значно пізніше, ніж в інших бригадах”, – згадує жінка.
Також пані Ірина розповідає про те, які враження справила на неї місцевість та люди сходу:
“Я до того ніколи не бувала в прикордонних та прифронтових селах. Мені доводилося бути у великих містах сходу до 2014 року – Донецьк, Луганськ та Краматорськ я добре знала. Схід суттєво відрізняється від західної частини України. За зовнішнім виглядом, як розташовані та оздоблені хати, який мають вигляд зсередини і ззовні, яке люди ведуть господарство та які в них цінності. До того ж, ми зустрічали людей, які були раді нас бачити – це для мене стало одним з розвінчаних стереотипів”.
Ірина Клейменова з теплом згадує Донеччину, відмічаючи красу її соняшникових та пшеничних полів:
“Мене вразило, наскільки красива Донецька область. Це просто неймовірно. Я була здивована, що на сході поля та інші сільські угіддя інакше сформовані, ніж на заході. У Львівській області по польових дорогах багато не їздять, там роблять чітко паралельні один одному посадки. А на сході цих польових доріг дуже багато, по яких я вже прекрасно знаю, як їздити”.
Пані Ірина також згадує й про людей з Лиману, що на Донеччині. Вона була свідком того, як мешканці цього міста зустрічали військовослужбовців ЗСУ під час контрнаступу.
Наш батальйон брав участь у лиманській операції. Власне за неї я отримала президентську нагороду за врятовані життя, тому що ми тоді дуже багато людей врятували. І я пам’ятаю, як тоді місцеві нас зустрічали - вони були готові нас поселити до себе, бо прекрасно розуміли, що ми робили та для чого приїхали.
Патріотизм сходу вимірюється не тільки культурою, а й жагою до помсти і перемоги. І ця жага є в Донецькій та Луганській областях, вона там дуже сильна.
Психологічне навантаження та гендерна нерівність в армії
Перебування тривалий час на фронті докорінно змінює ставлення військовослужбовців до багатьох речей. Те, що раніше здавалося важливим – втрачає значення, а прості моменти щастя набувають нового сенсу.
“Рік тому я б не сказала, що служба в армії якось змінила моє життя. Але тепер я відчуваю постійну втому. Хоч зараз я перебуваю на лікарняному, в тилу, сплю на м’якому ліжку, але все одно з самого ранку почуваюся втомленою. Це така втома, коли не хочеться ні чути, ані бачити чогось.
Зараз я розумію, що в моєму житті з’явилося тільки чорне та біле. Проте я не готова кидати свою країну, я хочу заради неї жити. І я точно, як і 2022 році, за неї можу померти. Не можна сказати, що я готова помирати, бо треба керуватися здоровим глуздом. Хлопці і дівчата, які помирають, в останні хвилини свого життя розуміють, що приходить смерть. Вони здивовані, що це відбувається саме з ними. Тому я розумію, що це може бути і моєю реальністю”, – говорить військовослужбовиця Ірина.
Психологічне навантаження, з яким стикається жінка на фронті, має дуже сильний вплив на її ментальне здоров’я. Тож зараз вона проходить терапію та приймає ліки, які допомагають їй підтримувати свій психологічний стан.
“Я навчилася говорити про це відкрито. Я займаюся з психотерапевтом та приймаю антидепресанти. Вони поки що – частина моєї сили. Бувають моменти, коли особливо важко, коли вивозиш своїх з “нуля”, інколи вже неживими… Вивозиш тих людей, з якими ділив спальники, пив з однієї чашки… Ці моменти дуже складні, тому я проходжу терапію. Намагаюся також активно долучати до цього своїх побратимів, щоб вони відчули цінність психологічної допомоги. Люди через велике навантаження на нервову систему ламаються, і це також наші реалії. Але я не хочу бути серед тих, хто зламався. Я хочу дотягнути якось до кінця”.
Пані Ірина ділиться досвідом в армії, що відображає неприємні реалії, з якими доводиться стикатися жінкам під час військової служби:
Звісно, я стикалася з гендерними стереотипами. Мене якось просили зашити форму, говорили, що я – «баласт» для підрозділу, що я блондинка, в образливому розумінні цього слова. Також мені траплялися й натяки сексуального характеру… Ці стереотипи розвіялись після перших обстрілів, коли хлопці бачили мою роботу. Тоді вже я чула вибачення. Тож можу точно сказати, що відсутність у мене чоловічих статевих органів не робить мене гіршою.
Читайте також: “Моя мрія – звільнити Брянку”, – військовослужбовець Михайло Лукашенко
