Луганщина виховала незліченну кількість видатних жінок, чиї долі стали невід'ємною частиною української історії. Архітекторки, що змінювали обличчя міст, майстрині народного мистецтва, що зберігали душу краю, лікарки-новаторки, що рятували життя — кожна з них зробила власний внесок у пам'ять Луганщини. На жаль, до наших днів збереглося дуже мало інформації про цих жінок: окремі документи, фрагментарні спогади.
Смерчинська Ганна Яківна: коли архітектура стає живописом
Про Ганну Яківну Смерчинську (1908-1989) збереглося небагато свідчень. Народжена 21 липня 1908 року у слободі Сватова Лучка, дівчина з родини залізничників змалку мріяла про творчість. Закінчила школу № 38, де навчалися діти залізничників. Ще з дитинства відчувала потяг до творчих професій і мріяла стати художницею. Цю мрію вона не просто зберегла — вона її примножила.
У 1934 році Смерчинська закінчила архітектурний факультет Харківського інженерно-будівельного інституту і малювання не полишала, а навпаки розвивала свої вміння як митця. Понад тридцять років працювала за спеціальністю архітектора, створюючи об'єкти, що й досі прикрашають українські міста. Її проекти втілилися в будівлях Харкова, Полтави, Євпаторії, Сум. Серед них — будівництво драматичного театру імені Тараса Шевченка в Харкові, проспекти та мости в різних куточках країни. Вона не просто будувала — вона формувала обличчя міст.
З 1945 року, викладаючи в Харківському інженерно-будівельному інституті, Ганна Яківна передавала свої знання майбутнім проектувальникам. Паралельно багато малювала. Її акварелі — особливо краєвиди рідного Сватового та його околиць — експонувалися на багатьох регіональних виставках живопису Харківщини та Луганщини, здобували визнання і робили її постійною учасницею та лауреатом цих виставок. Ганна Яківна малювала те, що любила, і те, що знала найкраще: архітектуру, простір, світло.
Вона стала ініціаторкою створення Сватівського краєзнавчого музею, якому подарувала частину авторських картин зі своєї колекції. У 1986 році рішенням виконкому Сватівської міської ради від 16 жовтня за безцінний внесок у створення музею та художньої музейної кімнати її занесли до Книги Пошани з присвоєнням звання "Почесний громадянин міста Сватове".
Померла Ганна Яківна Смерчинська у 1989 році в Харкові, де провела більшу частину свого життя, похована там же. Але вона ніколи не забувала свою маленьку батьківщину, неодноразово звертаючись до її краєвидів у власних творах. Її акварелі й досі є безцінними перлами музейного зібрання, що зберігають пам'ять про рідний край очима тієї, хто його будувала.
Вишневецька Євгенія Михайлівна: від фронтового госпіталю до наукових лабораторій
Про Євгенію Михайлівну Вишневецьку (1917-2002) відомості теж збереглися фрагментарно, але вони дозволяють побачити жінку, яка встигла прожити кілька життів в одному. Народжена 25 жовтня 1917 року в селі Мілуватка Сватівського району, вона з юності знала, чого хоче. У 1935 році, після закінчення школи, здала екзамени за третій курс медучилища екстерном — і одразу вступила до Одеського медичного інституту, який успішно закінчила. Талант і наполегливість відкривали їй дорогу.
Друга світова війна застала її ординаторкою хірургічного відділення. У 1941 році Євгенію, яка мала звання військового лікаря, було мобілізовано. Всю війну вона пройшла з сортувальним евакшпиталем №1103 — там, де вирішувалося, хто житиме, а хто ні. З січня 1942 року перебувала на території Польщі та Німеччини. За мужність і професіоналізм офіцерка медичної служби, капітанка медслужби Вишневецька була нагороджена Орденом Червоної зірки та багатьма медалями. Демобілізувалася у 1946 році.
Повернувшись, вона не зупинилася. До 1952 року працювала на кафедрі загальної хірургії в Харкові. З 1953 року почала працювати над дисертацією на вчений ступінь кандидата медичних наук, а вже в грудні того ж року це звання було їй присвоєно за досягнуті успіхи в лікуванні раку молочної залози — одного з найнебезпечніших онкологічних захворювань.
У 1954 році вона стала старшим науковим співробітником українського рентгено-онкологічного інституту. Понад 25 років роботи віддала Харківському науково-дослідницькому інституту медичної радіології та клініці променевої патології, обіймаючи посаду заступника директора з наукової роботи. За цей час опублікувала більше 100 наукових робіт з лікування хвороб раку.
Попри статус і зайнятість, Євгенія Михайлівна ніколи не відмовляла багатьом землякам, які зверталися до неї по допомогу — надавала підтримку у відновленні здоров'я, щедро ділилася знаннями, консультувала. Померла 5 листопада 2002 року, залишивши після себе не лише наукові праці, а й пам'ять про лікаря, для якого медицина була покликанням, а не професією.
Свілогузова Людмила Володимирівна: голка, що вишиває історію
Про Людмилу Володимирівну Свілогузову, народжену 6 квітня 1936 року в місті Сватове, попри її активну співпрацю з музеями Луганщини, також збереглося вкрай мало інформації. За фахом медичний працівник і культпрацівник, вона знайшла своє призначення не одразу. Спочатку — медичне училище, потім — училище культпросвіти, освоїла професію фотографа. Працювала методистом відділу культури Сватівської райдержадміністрації, редактором газети, навіть майстром на сталеварному заводі в Куп'янську. Але вишивка поступово перетворилася з хобі на головне заняття і на сенс життя.
Унікальність Свілогузової в тому, що вона не копіює традиційні орнаменти, а сама є автором сюжетів, художніх замальовок майбутніх вишивок, тобто кожна її робота — авторська, від першої до останньої стежини.
"Козак Мамай", "Козак Слобожанський", рушники "Краплина", "Суботівські візерунки", "Замовляння", "Зірка Перуна" та інші — це не просто вишивки, це розповіді голкою. Вона була призеркою багатьох конкурсів. Її роботи демонструвалися на І, ІІ Всеукраїнських оглядах народної творчості і здобували численні нагороди.
У 1998 році Людмилі Володимирівні присвоїли звання "Народна майстриня декоративно-прикладного мистецтва Луганщини". Невдовзі вона стала членом обласного народного клубу майстрів декоративно-ужиткового мистецтва "Лівша" та районного "Берегиня". А 14-15 серпня 2007 року обрали саме її — як одну з кращих майстринь області — вишивати "Рушник Єдності" згідно Всеукраїнської національно-мистецької акції.
Людмила Володимирівна завжди піклувалася про поповнення музейного фонду для збереження історії для майбутніх поколінь та постійно була членом ради Сватівського районного краєзнавчого музею. До повномасштабного вторгнення в музеї займали почесне місце її оригінальні роботи — вишиті картини, рушники, сорочки.
Ганна Смерчинська, Євгенія Вишневецька і Людмила Свілогузова — три жінки з Луганщини, які працювали у різних сферах, але мали спільне: їхній внесок виявився значно більшим за те, що про них відомо сьогодні. І це нагадування: скільки ще жінок Луганщини залишилися поза увагою історії, хоча їхній внесок був не меншим?
Читайте також: Олена Радакова: жінка, яка вивчала Луганщину, коли це ще не було модним.
