Зараз вона вчить дітей співати і повторює їм: головний вокальний орган — не голосові зв'язки, а мозок. Свої пісні пише українською. Перша така з'явилася ще в Харкові, серед депресії і пошуків себе у житті. Валерія взяла псевдонім Степова Півонія, щоб самим своїм творчим існуванням нагадувати і собі, і оточуючим: Луганськ — це Україна.
Луганськ: це початок
Валерія із невеликого містечка Зимогір'я в Луганській області — із степів, де цвітуть воронці, яких вона більше ніде не бачила. Луганськ для неї став початком дорослішання: у 15 вступила до Луганського обласного коледжу культури і мистецтв на естрадний вокал.
"З ним пов'язана моя юність. Місто у мене асоціюється, незалежно від пори року, з весною, з розквітом, із першим коханням. Бо з майбутнім чоловіком ми познайомилися саме там — він навчався на гітариста, я на вокалістку", — каже Валерія.
Там же, в коледжі, у 15–16 років були її перші спроби написання пісень. Вступаючи, вона думала, що буде просто виконавицею, про власну музику і не замислювалась. Одного ранку під час пробіжки відчула: треба писати свої пісні. Принесла вірш концертмейстеру — пошепки, соромлячись.
"Я заспівала мелодію, а він відразу підібрав гармонію на фортепіано. Коли почула, як це звучить, — питаю: "Це ви так зробили?", а він каже: "Ні, Лєро, це твоя мелодія. В пісні головна мелодія — я просто підібрав акомпанемент"", — ділиться вона.
На третьому курсі авторська пісня Валерії стала найпомітнішою на творчому екзамені — хвалили і викладачі, і однокурсники. Того ж року вона стала "Міс Бонд 2014" — так жартівливо назвали переможницю конкурсу таланту і краси "Міс коледж". Здавалося, все тільки починається.
У травні 2014-го коледж розпустив студентів. Але Валерія ще приїздила — хоча вже почалися бойові дії. Були заплановані записи перших пісень. Вона мусила зафіксувати їх саме там, саме з тими людьми.
"Їду по Луганську, а вулицями — важка техніка. Я це все бачила. Але я була мала. Може і розуміла, що це серйозно, та не усвідомлювала, наскільки це надовго. Що можу реально втратити дім", — говорить вона.
Виїхала в липні-серпні, коли молодша сестра мала складати ЗНО. Дівчата поїхали до родичів на Полтавщину. Думали — тимчасово.
"Я не допускала такої думки: як це я не буду закінчувати свій улюблений коледж, не побачу своїх викладачів, друзів? Все відбувалося дуже швидко", — розповідає співачка.
Харків: дорослішання без опори
На Луганщину вони так і не повернулися. Батьки були далеко, сестра вступила до Харкова, а Валерія опинилася в Полтаві. Знайомі порадили місцеве музичне училище.
"Для мене Полтава відчувалася як душа України. Гуляла вулицею, вкритою бруківкою, восени жовте листя. Мене дуже добре прийняли і заклад, і люди. Мені там було приємно", — згадує вона.
Наступним кроком мала стати Київська муніципальна академія музики імені Глієра — готувалась активно. Не вийшло, великий конкурс на бюджет. Зате високі бали на ЗНО відкрили двері до Харківського національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого. Там навчалась і сестра — це теж важило.
Але атмосфера виявилась зовсім іншою: не тією живою і творчою, до якої вона звикла. Почала накривати депресія, музика опинилася десь на задньому плані. До того ж вона зіткнулась із тим, про що переселенці рідко говорять вголос: люди навколо просто не розуміли, що таке — бути звідти, де йде війна.
"Коли під ногами немає ґрунту, то не від мрії відштовхуєшся — обираєш більш практичний шлях", — зазначає Валерія.
Врятувало репетиторство. Харків — місто не дешеве, на одну стипендію важко, батьки теж не могли допомогти. Хлопець запропонував: спробуй викладати вокал дітям.
"Дуже сумнівалася в собі. Та все ж розмістила анкету. Так у мене і з'явилася перша учениця. Мені сподобалося. Викладання повернуло мене в музику", — каже вона.
До цього додалася ще одна зустріч на вулиці Харкова — викладачка, яку знала ще з Луганська, теж переїхала. Так вдалось відновити власні заняття вокалом. За 4 роки Харків із чужого міста став трампліном.
Саме тут, серед пошуків і депресії, з'явилась перша пісня українською — "Безмежність відчуття небес". У рядках тоді було: "Разом, але поодинці ми шукаєм по краплинці щастя. Ми ідем з забутим болем, згадуєм минуле й тому ми самотні у боротьбі з собою". На платформах її немає — просто зафіксувала той стан. Там же народилась "Пурпурне небо" — про чотири роки кохання на відстані.
Київ: двічі втрачений дім
До Києва вона повернулася іншою. Спочатку вирішила купити апаратуру і писати музику не просто в блокнот. Взяла псевдонім, а потім вступила на магістратуру у Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтв.
Степова Півонія — так називали воронці, квіти, що цвітуть у степах Луганщини біля Мілового і Біловодська, де жила бабуся, де родина гуляла між полями. Ніде більше вона таких не бачила.
Влітку, коли ще можна було приїздити до батьків хлопця в неокуповану частину Луганщини, написала пісню "На кінчиках пальців" — інтимну, важливу. Натхнення — перша зустріч з майбутнім чоловіком у Луганську. Коли давала слухати знайомим, вони чули в ній втрату і вічне очікування.
"Я починаю з якоїсь однієї емоції, а потім мене несе — і кінцевий результат може відрізнятися від початкового задуму. Це і є творчість", — пояснює вона.
Третій куплет дописала вже після 24 лютого 2022-го. Ця пісня відкриває дебютний альбом "Квітень у душі".
24 лютого Валерія зустріла в Києві — і нікуди не поїхала.
"Куди вже їхати? Я відчувала: це мій дім. Пам'ятаю, як навесні гуляла Києвом — він був порожній. І як людина, що виросла там, де багато простору, тоді вперше відчула Київ рідним, відчула його простір", — розповідає вона.
Після 2014-го частина Луганської області залишалася підконтрольною. Батьки переїхали туди. Валерія приїздила — познайомилась із Сіверськодонецьком, зі Старобільськом. Свій окупований будинок замінила іншим домом. А потім — повномасштабне вторгнення.
"Ця друга втрата наклала дуже великий відбиток на мою творчість. Саме тому з'явились "Гай воронцю" та інші пісні — про воронець, про окупацію, про все це", — каже вона.
У "Гай воронцю" вперше вийшло виразити музично власне ставлення до окупації і до втрати дому вдруге. "Завжди у квітках" — про інше: їй часто снився будинок, в якому зростала, двір, який мама прикрашала клумбами. Часто прокидалася зі сльозами.
Почувши новини про Бучу, Валерія була вдома сама. Стався перший панічний напад. Підбігла до фортепіано — не розуміючи навіщо — і почала грати будь-яку гармонію.
"Цей біль так глибоко в мене проник, що почалася паніка. Я підбігла до фортепіано і почала щось грати. Гармонія відклалася — і народилася дуже красива пісня. "Колискова"", — розповідає співачка.
"Не згасну" була написана після прочитаної в соцмережах історії про пару, розлучену війною. Пісня — як діалог між коханими: він просить не плакати, що б не сталося, а вона наважується жити далі. У рядках: "А я не згасну, навіть як світ погасне. Кожна думка про тебе — пароль відкрити двері у спогади, там де разом ми, там де назавжди любов".
Усі ці пісні увійшли до альбому "Квітень у душі", записаного у 2022–2024 роках.
"Він не ідеальний в плані аранжувань, але самі пісні дуже красиві. На той момент мені важливо було зафіксувати їх такими, якими вони могли бути в той складний період, — чого не вдалося мені зробити з моїми першими піснями у Луганську", — пояснює авторка.
Деякі пісні вона зараз переробляє — вони заслуговують на краще звучання. Але музика для неї — не про заробіток. Поки не бере замовлень від інших. Це частина лише її.
Степові воронці давно під окупацією. Але поки звучить "Гай воронцю" — вони цвітуть.
Читайте також: Краса як опора: історія майстрині зі Слов’янська, яка залишається в прифронтовому місті та працює, попри небезпеку.
