“Та стопи, де б мої свій слід не полишали,
І до яких би див мій зір не прикипів,
Я давніх предків дар несу в червоножилах
Густу й ліниву кров степовиків”.
Це – рядки з вірша “Над морем”, автором котрого є поет, журналіст та громадський діяч Володимир Біляїв. Він прожив на Донеччині 18 років свого життя, 62 роки провів за кордоном. Однак, попри все, не втратив зв’язок і з регіоном, який неодноразово оспівував у своїх віршах.
ТРИБУН розповість про життя вихідця зі сходу, який працював в управлінні військово-повітряних сил США в Європі, на сталеливарному заводі та на металургійних підприємствах в Австралії. І навіть був директором української служби “Голосу Америки”. (А ще очолював представництво уряду УНР в екзилі у США).
Степ і українська пісня: як Донбас сформував Біляїва
Володимир Іванович Біляїв з’явився на світ 25 червня 1925 року в шахтарському селищі Моспине на Донеччині, у родині гірничого інженера. Там проминули його юні роки — серед суворих індустріальних краєвидів Донбасу, які поєднувалися з живою традицією української пісні, казки та звичаїв. Саме мати й тітка, вихідці з Білоцерківщини, стали першими провідниками хлопця у світ української мови й фольклору.
У своїй автобіографії Біляїв згадував: “Моє знайомство з українським поетичним словом я завдячую матері моїй і тітці. Неписьменні жінки (...), вони з ранніх дитячих літ моїх в умовах поспіль зрусифікованого індустріального Донбасу зріднили мене не тільки з самою мовою, але й з українською піснею, казкою й звичаями, вірніше переказами про звичаї стародавнього українського побуту. Моїми улюбленими піснями були «Стоїть явір над водою» та пісня про Морозенка. Ці пісні, як і молитву «Отче наш», я вже знав з тієї пори, відколи починає діяти пам'ять про людей, місця й події в житті родини і найближчого оточення”.
Наприкінці 1930-х радянський терор торкнувся й родини майбутнього поета. Його батька, Івана Біляїва, прохідника на шахті й активного учасника підпільного робітничого руху ще з дореволюційних часів, заарештувало НКВС. Йому інкримінували “антирадянську діяльність, контрреволюцію та шкідництво”. Після арешту про його долю нічого не було відомо.
Дитинство, позначене цими подіями, сформувало у Володимира здатність бачити прірву між офіційними гаслами комуністичної пропаганди та реальним життям. Водночас у пам’яті хлопця назавжди залишився поетичний образ рідного Донбасу — світлий, майже символічний, який супроводжував його протягом усього життя.
Особливе місце в його спогадах займав учитель української мови та літератури Павло Остапович Білоконь. Саме він першим звернув увагу на літературну обдарованість юнака і заохотив спробувати себе у творчості. Перші поетичні рядки Біляїв присвятив Тарасові Шевченку. Згодом йому пощастило на добрих наставників і в Україні, і за її межами — зокрема в Німеччині, куди його насильно вивезли на роботи у 1943 році.
Вибір свободи
Після завершення Другої світової війни Володимир Біляїв опинився в американській окупаційній зоні й саме там прийняв одне з ключових рішень свого життя — не повертатися до радянської України. Спершу він працював в адміністративних структурах військово-повітряних сил США: служив у хімічному депо та на аеродромі винищувальної авіагрупи, за що був відзначений нагородою. Згодом, після проходження спеціальних курсів у таборах переміщених осіб, Біляїв став службовцем Міжнародної організації втікачів і працював у таборах Фірнсберга та Нюрнберга.
Саме в цих умовах його по-справжньому захопила історія України, передусім доба національної революції 1917-1921 років, а також постаті Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка, В’ячеслава Липинського. У цей час він робив перші професійні кроки в літературі й журналістиці: долучився до роботи в газеті “Українські вісті”, редактором якої був Іван Багряний.
Зростання зацікавлення словом і вчасно помічений письменницький хист підвели його до усвідомленого вибору фаху: Біляїв вступив до школи журналістики Українського технічно-господарського інституту, де навчався заочно, водночас самостійно опановуючи англійську мову. У цей період він багато працював, а його перші статті — про питання єврейської автономії в Палестині — з’явилися на шпальтах “Українських вістей” у 1949 році. Відтоді журналістика стала для нього сталою, професійною справою.
У Фірнсберзькому таборі він познайомився з киянкою Галиною Білик, яка згодом стала його дружиною. У 1948 році в подружжя народилася донька Алла — Алла Роджерс, яка стала відомою американською художницею українського походження. Уже наступного року родина, як і сотні інших українських переміщених осіб, вирушила на пароплаві “Кастельбіанко” до Австралії.
В Австралії українським емігрантам, незалежно від їхньої освіти чи попереднього досвіду, доводилося починати життя з найважчої фізичної праці. Біляїв влаштувався на сталеливарний завод, став активістом Федерації металістів Австралії, а згодом працював на металообробних підприємствах Сіднея. Паралельно він наполегливо вибудовував свою журналістську кар’єру: позаштатно співпрацював з україномовними тижневиками “Єдність” та “Вільна думка”, підписуючи свої публікації як В. Біляїв-Чумак, а також надсилав тексти до американського часопису “Український прометей”.
Філадельфія, діаспора і УНР в екзилі
Активна громадська позиція Володимира Біляїва швидко привела його до участі в роботі Міжнародної Ради іммігрантів із країн, поневолених комунізмом. Уже на першому засіданні цієї структури його обрали генеральним секретарем — визнання, яке засвідчило авторитет молодого журналіста та його вміння організовувати спільноту.
У 1954 році, після переїзду до Сполучених Штатів, Біляїв опинився у значно ширшому й динамічнішому середовищі української преси, ніж те, у якому доводилося працювати в Австралії. Він одночасно співпрацював із багатьма впливовими виданнями, серед яких “Прометей”, “Свобода”, “Америка”, “Українські вісті”, “Народна воля”, “Мета”, “Нові дні”, “Молода Україна”, “Сучасність”, “Українська книга”. У центрі його уваги було культурно-мистецьке життя української діаспори, а також критичний аналіз творчості визначних письменників та поетів — Івана Багряного, Євгена Маланюка, Василя Гайворонського, Петра Одарченка. Він наполегливо повертав до українського читача імена, зумисне стерті радянським режимом: Миколу Куліша, Євгена Плужника, Василя Стуса, а також висвітлював долі політв’язнів Валентина Мороза й Євгена Сверстюка. Окремий сегмент його діяльності стосувався українських організацій Філадельфії — “Українсько-американського республіканського клубу”, спортивного клубу “Тризуб” і Культурно-освітнього центру.
Поряд із журналістською роботою Біляїв продовжував власну освіту в Пенсильванському університеті. Він ретельно вдосконалював англійську мову, а тематика його статей поступово розширювалася — значне місце посіли матеріали про міжнародну політику та внутрішні суперечності радянської системи. У цей період виявився ще один бік його характеру — організаторський і підприємницький: він заснував власне будівельне підприємство, яке стабільно працювало протягом двох десятиліть.
У 1970-1980-х роках Біляїв підтримував активні контакти з керівництвом Державного центру УНР в екзилі — третім президентом УНР Миколою Лівицьким, а також віцепрезидентами Іваном Багряним і Миколою Степаненком. У 1978 році він очолив представництво уряду УНР у США, а через два роки, на восьмій сесії УНРади в Мюнхені, його обрали головою Ради. Пізніше, у 1982-1984 роках, Біляїв виконував обов’язки відповідального редактора журналу “Мета”.
На дев’ятій сесії УНРади в Торонто 1984 року його висунули кандидатурою на посаду віцепрезидента УНР, однак він відмовився, переконаний, що цю роль має виконувати політичний лідер, спроможний очолити широку й впливову мережу українських організацій за кордоном.
Українець у столиці світової політики
Після завершення роботи в структурах Державного центру УНР Володимир Біляїв у 1984 році розпочав новий етап своєї кар’єри — долучився до Української служби “Голосу Америки” у Вашингтоні. У цій редакції він працював до 1998 року, а в останні сім років очолював її. Згідно з вимогами американського законодавства, державний службовець не мав права брати участь у громадсько-політичній діяльності, тому Біляїв змушений був остаточно відійти від роботи в українських організаціях, щоб уникнути конфлікту інтересів.
Його діяльність у “Голосі Америки” припала на одну з найдинамічніших епох світової політики. Завершувалася холодна війна, США та СРСР переходили від жорсткого протистояння до переговорів про скорочення ядерних арсеналів, у Радянському Союзі почалася “Перебудова”, а згодом відбувся крах імперії. Біляїв інформував українську аудиторію про ключові події епохи, зокрема висвітлював першу зустріч президента США Рональда Рейгана й генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова у Вашингтоні.
Після проголошення Незалежності України він регулярно спілкувався з провідними політиками в Києві та Вашингтоні. Серед тих, кому Біляїв записував інтерв’ю, були Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Олександр Мороз, Євген Марчук, Геннадій Удовенко, Борис Тарасюк. У його ефірах з’являлися також українські дипломати — Левко Лук’яненко, Юрій Щербак — та знані письменники: Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Іван Драч, Дмитро Павличко.
Як і його попередники, Біляїв надавав великого значення культурно-просвітницькій роботі. У 1989 році він вирішив доповнити літературні програми короткими біографічними портретами українських письменників і діячів культури діаспори. Ці матеріали стали своєрідним додатком до щотижневого книжкового огляду, який майже три десятиліття вів поет Михайло Щербак. Першим на ініціативу Біляїва відгукнувся письменник Володимир Онуфрієнко.
Помітним епізодом його роботи став випуск у межах програми “Вікно в Америку”, де Біляїв узяв інтерв’ю в британського історика Роберта Конквеста, автора фундаментального дослідження Голодомору 1932-1933 років “Жнива скорботи”.
Важливою частиною його діяльності були й радіомости з українськими державними та приватними радіостанціями, які Біляїв проводив багато років поспіль. Тематика цих ефірів була надзвичайно різноманітною — від політичних процесів та економічних тенденцій до питань екології й діяльності правоохоронних органів, що дозволило значно розширити інформативне поле для українських слухачів.
Степ, мати і дорога додому: що жило в його віршах
У подальші десятиліття Володимир Біляїв утвердив себе в літературі як поет, публіцист і мислитель. Його поетичні збірки “Поліття”, “По той бік щастя”, “Осіння обнова”, “Доля і шлях”, книга нарисів про діячів української діаспори “На неокраянім крилі…” та монографія “Олена Шишацька – оперна артистка” привернули широку увагу читачів і критиків. Початок його поетичної біографії сягає повоєнної Німеччини, де 1946 року він написав перший вірш “Ранок” — “таку собі мініатюру”, як він згодом скромно згадував. У цій ранній поезії вже прозирало передчуття цілого подальшого шляху:
“Його зозуля на крилі принесла
І птаство будить у гаї "ку-ку",
Рибалка-вітер променисті весла
Занурює у повінь гомінку
Густих ланів, росистих, колосистих
Висвистуючи пісеньку на жарт.
Вклоняється тополя дзвінколиста
Березам лагідно, а маки сиплять жар.
І линуть, линуть хмари звідусюди,
І сонце крила золоті звело.
Мале хлоп'я (і з нього будуть люди!)
Біжить стрічати ранок за село”.
Широка літературна аудиторія дізналася про Володимира Біляїва на початку 1970-х років, коли побачила світ його перша збірка “Поліття”. Після виходу другої книги “По той бік щастя” (1979) українська громада США присудила йому звання лауреата Української Могилянської Академії Наук. Критики наголошували на його вмінні поєднувати багатство художніх засобів із яскравою образністю, а спектр тем був надзвичайно широкий: війна, туга за домом, портрети земляків, образ матері. Окремі поезії Біляїв присвячував видатним історичним постатям — Симону Петлюрі, Івану Багряному, Оксані Лятуринській.
Важливою наскрізною темою його творчості стала постать матері — природно, адже доля розлучила його з нею ще під час війни. У вірші “Мати” ця нота звучить особливо проникливо:
“В далеку путь ідуть її сини,
Зa тридев’ять земель чужих і невідомих,
І їм услід, прадавній і сумний,
Її руки трикратний хресний помах.
О, руки матірні, і ніжні й шкарубкі,
До вас вернутися лише на мить єдину!
В далеку путь рушають парубки,
Ідуть на подвиг у ясну годину”
Не менш вагомим у його поезії був образ рідної Донеччини — степ, Азовське море, барви й запахи промислового краю. Цей світ оживає у творі “Над морем”:
“Та стопи де б свій слід не полишили
І до яких би див мій зір не прикипів,
Я давніх предків дар несу в червоножилах —
Густу й гарчу кров степовиків.
Тому й чужих вітрів солоний присмак
Ще не розвіяв повів полину —
Я через пам'яті чарівну призму
Степів донецьких бачу далину”.
Ігор Гулявий, який працював із Біляєвим на “Голосі Америки”, згадував його як людину, що гармонійно поєднувала в собі керівника, поета, громадського діяча та передусім — донеччанина. Він підкреслював, що Біляїв часто повертався думками до рідної землі, наголошував на українському корінні місцевого населення та змінах, які принесла індустріалізація.
Знаковими для нього стали поїздки на Донеччину в 1993 та 1996 роках. Він побував у Моспиному — місці свого народження — і передав ці переживання у вірші “Повернення”:
“Ні, не спогад це, не ілюзія,
Не солодкий то плід уяви.
Знов закляклий стою у лузі я
І мене облягяють трави.
Півсторіччя… Либонь півсвіту я
Облітав, обійшов, об’їхав,
І не віриться, що відвідую
Рідний край — мої горе й втіху.
Ні, не сон і не мрія — ось воно,
Тут родитись мені судилось:
Рідне Моспине! Бідне Моспине!
Знов очам моїм ти відкрилось”.
Поступове повернення імені Володимира Біляїва в український культурний простір розпочалося ще за його життя. На початку 2000-х у Донецьку вийшли його поетичні книги “Осіння обнова” (2001), “На неокраянім крилі” (2003), “Доля і шлях” (2005).
Володимир Біляїв помер 12 лютого 2006 року в місті Норт Палм, штат Флорида, у віці 80 років. Похований там само. За рішенням дружини Дороті та доньки Алли Біляїв Роджерс, його бібліотеку передали Національному університету “Києво-Могилянська академія”, де вона зберігається як окрема персональна колекція.
Читайте також: Всеволод Гаршин і Старобільськ: нереалізований цикл про повітове життя
