Мирні переговори – одна з головних тем новинних стрічок не лише українських, а й світових медіа. Кожна заява Дональда Трампа, європейських лідерів чи президента України миттєво з’являється у стрічці як інфопривід. І, як вже стало відомо, найбільшою завадою на шляху до завершення війни є питання територій.
Неможливо не реагувати болюче на заклики до “здачі” окупованих регіонів, будучи людиною зі статусом переселенця. А як відчуваються ці новини там, де вулицями буквально ходять озброєні окупанти, повсюди висять триколори, а “адміністрації” розповідають про “невідворотність спільного майбутнього з Росією” – розповість ТРИБУН.
Ім’я, професія та інша особиста інформація геройки змінена з метою безпеки.
Ольга живе у невеликому населеному пункті, яке називає “сірим” не лише для зображення оточення, а й в описі людей. Вона щиро зізнається, що такими вони були і до окупації – кожен займався своїми справами, а політику, включно з нею самою, вважали чимось далеким і таким, що повинні вирішувати інші.
Все змінило повномасштабне вторгнення, швидка окупація та повна розгубленість. За таких умов жінка підписувалася на всі інформаційні ресурси, які надавали бодай якусь інформацію – і українські, і російські, в надії знайти хоча б якесь пояснення тому, що відбувається.
“Воно якось так, знаєш… Швидко сталося, ми не встигли оговтатися. І кожен рік думаємо, що ось-ось будемо їхати звідси, і кожен раз з’являються обставини, які змушують залишатися”, – зізнається вона.
У березні 2022 року українська переговорна делегація зустрічалася з російською в Білорусі. Ще тоді Ольга сподівалася, що війну вдасться закінчити дипломатичним шляхом – думала, щоу керівництва РФ залишилися рештки здорової свідомості.
“Ми думали, що станеться якесь чудо. Типу, прилетить “чарівник” на “блакитному гвинтокрилі”, помирить всіх і ми повернемося до нашого звичного життя. Я вранці, щойно прокидалася, панічно хапалася за телефон, дивилася новини і думала: «а раптом все закінчилося?»”, – ділиться жінка.
Після цього дипломатичний процес фактично затих – лише інколи з’являлися новини про контакти між делегаціями, однак жодного видимого результату, окрім обміну полоненими, не було. Восени 2022 року розпочалися контрнаступальні операції і тоді, коли Сили оборони України наблизилися до кордону Луганської області біля Сватового, надія з’явилася знову.
Я чесно скажу, кілька тижнів просто літала. Чоловік казав, що у мене аж очі загорілися. І так багато слів було, що «почекайте ще трошки», «скоро все буде добре», що ми не могли в це не вірити. Вже тоді ми навіть почали трохи готуватися до можливих бойових дій у місті, якісь припаси зібрали, документи тримали в одному місті, щоб швидко схопити, погріб трошки вивільнили, бо думали, якщо що, ховатися там
А потім почалася довга череда років у безнадії. Жінка говорить, що спочатку навіть мала образу на те, що звільнення зупинилося і особливо на те, що обіцянки, які звучали від української влади, не справдилися.
“Як жили… Та, за принципом «не чіпають – слава Богу». По якомусь циклу – прокинулася, глянула новини, зібралася, пішла на роботу, повернулася, почитала новини. І так по колу, поки не почне нудити. Від новин. Тоді телефон ставила на режим «не турбувати» і намагалася на якісь книжки, серіали відволіктися. Правда, не можу сказати, що помагало. Кожний обстріл, цей жах масований, коли гинуть люди, діти, у Дніпрі, Харкові, Києві, Львові… Я навіть на роботу приходила і дивилася в лиця людей, питала в голові «а ви бачили, що там відбувається? Який там жах?». Іноді відповідь бачила. Особливо в очах людей, у яких діти чи родичі в Україні”, – розповідає вона.
Ніхто з родини жінки не займається політичною чи іншою діяльністю, яка потенційно могла би привернути увагу окупаційних “структур”, тому їхнє життя і зараз залишається відносно спокійним – настільки, наскільки воно взагалі може бути таким там.
Старим людям якось простіше. Пенсії у них правда стали більше, хоча й ціни дорожчі. Зарплата-то і у мене стала більшою. А який сенс, якщо вже четвертий рік немає бажання навіть витрачати її? До війни (ред. – повномасштабного вторгнення) ми щороку подорожували. Були в Карпатах, “бандерівців” не бачили, в Херсонську область їздили, в Харкові щонайменше тижні два проводили у друзів. Що вже казати про Одесу, це зараз моя мрія. Боже, як же я хочу в Одесу… Зараз їхати або в Крим, або в Краснодарський край, або в Туреччину через Росію летіти. Та, знов-таки, ну не хочеться нічого. От я раніше в депресії не вірила, а зараз думаю, що оце і є мій стан
Прихід Дональда Трампа до влади в Сполучених Штатах Ольга не особливо відстежувала – в її житті сталися обставини, які значно відволікли від стеження за новинними стрічками, змусили сфокусувати на догляді за близькою людиною. Проте, коли в лютому сталася перепалка в Білому Домі, не могла не звернути увагу.
“У мене, мабуть, вже тоді склалося таке враження, що нічого хорошого з цього не вийде. Я не розуміла, що там у того Трампа з Путіним за відносини, чому він так говорить, які у нього погляди. Мені здавалося, що Америка буде допомагати Україні, бо вони ж обіцяли, правда? А потім наче якась завіса рухнула”, – говорить вона.
Зміна риторики американського президента та його адміністрації відбувалася дуже швидко і Ольга зізнається, що часом навіть не встигала за цим спостерігати: одного вечора, читаючи стрічки Telegram-каналів, бачила повідомлення про підтримку України, потім навпаки – заклики до швидкого завершення війни з фактичною “здачею” територій.
Складно описати почуття. Ми головою розуміємо, що звільнити нас вже не вийде. Ми бачимо, що сили нерівні, бачимо, що росіяни просуваються. Але падати духом повністю мені особисто завжди не давала надія. Слова про те, що Донбас має відійти Росії від якихось американських чиновників, по суті, це підтвердження цих наших думок. Ніби хтось «рожеві окуляри» не те, що зняв, а здер з обличчя. І от надії стає все менше, все більше з’являється розуміння, що треба їхати звідси. Нічого ми вже не дочекаємось
Обговорювати ані з колегами, ані з друзями, ані навіть в загальному колі далеких родичів політику чи війну Ольга не наважується. Каже, що їй цілком вистачає розмов з чоловіком – той, на відміну від неї, не є настільки емоційним та намагається не сприймати все близько до серця. І саме йому жінка часом виливає все, що накипіло у неї.
“Можу ходити по хаті просто, займатися там приготуванням їжі чи прибиранням і бурчати. «Ну ти бачив, ну які недоумки, хіба можна так казати?». І ми так обговорювали і Віткоффа, і переговори, і зустріч з Путіним на Алясці, все-все-все. Він як така більш холодна сторона розуму, а я дуже експресивна. І баланс тримаємо. Мені не так важко з моїми емоціями, а йому… Ну, мабуть, не так нудно”, – посміхається Ольга.
Зараз жінка найбільше боїться, що Луганську область просто викреслять і забудуть. Хоча вона повторює знову, що розуміє складність ситуації, в якій опинилася країна. Та попри це, просто взяти і змиритися з тим, що її рідний край назавжди залишиться під російським контролем, не може.
“Я бачу своє майбутнє з Україною. Я – молода жінка, мій чоловік також молодий. Я вірю, я знаю, що ми виїдемо звідси. Можливо, в мій улюблений Харків, може в Одесу, може в Київ чи кудись на захід, я в це вірю. Але мені серце болить, що я не зможу сходити на могили рідних, що я не побачу такі знайомі краєвиди за вікном. Розумієш, я ніколи-ніколи не відчувала такої любові до цієї луганської землі, як зараз. Але у мене є підозра, що ця любов зараз – не найкраща річ. Бо вона тримає мене тут серцем, коли мозком я хочу вирватись”, – зізнається Ольга.
Повертаючись до теми переговорів, жінка каже, що вже не вірить в те, що щось може закінчитися на користь України. На її думку, зараз все йде до того, що інші учасники дипломатичного процесу примусять до компромісів, в тому числі й територіальних.
“Якби я була злою людиною, я б побажала всім, хто зараз залучений до цього процесу, скажімо «прогинання» України, пережити те, що пережили всі ми. Ці обстріли, окупацію, те, що у мене забрали право на моє нормальне життя. Але я не буду. Натомість скажу, що вже повірила у карму. І сподіваюсь, історія складеться так, що рано чи пізно, наша Луганщина буде вільною знову. Ця надія, можливо, пуста. Але вона потрібна мені. І я щиро вірю, що не тільки мені”, – говорить вона наостанок.
Читайте також: Книжковий клуб учотирьох: як виживає українське підпілля в Станиці Луганській
